Розділ «Вояцькі біографії»

— Ну, хто хоче від своєї, не чекістської — підходь…

Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.

— Прощай, Андрію…

— Прощай, друже! Куди хочеш?

— В чоло…

Вистрелив у чоло.

Підходить другий.

— Прощай! Куди бажаєш?

— У серце…

Вистрелив у серце.

Вистріляв усі набої з рушниці й револьвера.

А залишилося ще декілька повстанців, що не мали зброї.

— Ну, а ви, хлопці, вибачте… Погарячкували — не залишили для вас. Візьмете у нас рушниці й без набоїв кинетеся на чекістів, щоб до льоху не йти… Ну, отамани, — усміхнувся похмурий до товаришів із рушницями, — ставайте. Хай хоч раз вами покомандую. Загородній! У тебе револьвер?

— Револьвер і одна…

— Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них — інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою — направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

— Ну, готово? — радів чогось похмурий. — Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу.

Ті, що залишилися, забрали повстанські рушниці. Тільки чекісти з червоноармійцями вдерлися на поверх, — кинулися їм назустріч. Порозбивали кольбами кільком голови, та червоні, знаючи, що набоїв повстанці вже не мають, не стріляли. Пов’язали їх живими.

Сильно побили. Ввечері забрали до льоху.