Розділ «Вояцькі біографії»

Далі Володимир Курський писав про співпрацю Дроботковського з отаманом Ґонтою («с вновь народившимся отаманом Гонтой»),[519] про те, як вони разом вербували людей, щоб укомплектувати загін, як здійснювали нальоти, які супроводжувалися «неймовірно жорстокими, звірськими убивствами». Але «Дробатковський не задовольняється зв’язком з однією бандою і весь час намагається налагодити зв’язок з іншими отаманами банд (отаман Лютий та інші), петлюрівськими підпільними працівниками того району, які гарячково готувалися до збройного повстання проти совєтської влади. Дробатковський всіляко сприяє їм, використовує своє знайомство з деякими співпрацівниками ҐПУ, витягуючи з них провокаційним чином секретні дані (рукою дописано: бандсводки. — Ред.), що стосуються розробки цих банд, передає ці дані отаманам, тим самим надаючи їм можливість безкарно продовжувати свою варварську роботу і виходити з-під ударів червоних частин та органів ҐПУ… Таким чином… видно, — підсумував Володимир Курський, — що Дробатковський від дня зародження Совєтської влади вів з нею вперту боротьбу, яка полягала в активній участі в армії УНР, участі в повстансько-бандитському русі з метою збройної ліквідації Совєтської влади. Ці злочини передбачені ст. ст. 63 і 76 Кримінального кодексу УССР…»[520]

Справу було передано до Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу. 2 лютого 1923 року вона ухвалила розстріляти Юрія Володимировича Дроботковського — «як українця».[521] Це вже був другий смертний присуд — перший 1919 року постановили денікінці, але тоді Юрію вдалося втекти.

І на цей раз Дроботковський спробував щастя. Він був одним серед тих, хто підняв повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Закінчилося воно поразкою. Та все ж Юрій Дроботковський загинув як козак — у бою проти ворогів України.

20. Ларіон Загородній, отаман Чорного лісу і Холодного Яру

Ларіон Загородній — хлібороб із діда-прадіда — взірцевий герой більшовицької міфології: «нерухомістю не володів», батьки землі не мали, орендували 8–10 десятин, вирощували хліб. Здавалось, ідеальнішого пролетаря не знайти, але, як показав його життєвий шлях, не завжди матерія визначає свідомість…

Ларіон Захарович Загородній народився 16 березня 1897 року в селі Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії.[522] Закінчив церковнопарафіяльну школу.

У січні 1916 р. юнака поголили у москалі. Служив у Пензі в 241-му запасному полку, з яким і вирушив на фронт. Згодом перевівся до 32-го Сибірський полк, де від січня 1917-го служив підпрапорщиком у кінній розвідці. Під час виконання чергового бойового завдання отруївся газами. Відтоді служба чужій батьківщині закінчилася. Лікувався у Москві до жовтневого перевороту, а тоді за станом здоров’я демобілізувався, отримавши право на безстрокову відпустку.[523]

У лютому 1918 року згідно з Берестейським мирним договором в Україну для наведення ладу прийшли німці. Більшовики, зачувши про наближення німецької армії, панічно тікали за Дніпро. У березні «германці» підійшли до села, де жив Ларіон. Стали гарнізоном у волосному центрі — Златополі, що за дві версти від Кошарок.

Оскільки Центральна Рада не виконала пункту Берестейської угоди про харчове забезпечення союзного війська та допомогу хлібом німецькому народові, союзники власноруч взялися налагоджувати постачання. А позаяк мало хто хотів добровільно віддавати плоди своєї праці, почалися реквізиції продовольства.

Якось, перебуваючи у сусідньому с. Панчеве, Загородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли тридцять українських селян, а двох повісили на вітряку. Ларіона зрозуміти неважко: воював проти німців на фронті і ось довоювався — вони господарюють у рідному повіті, та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття як помста не могло виникнути у здорової людини. А тут — зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком і «вєлікоросом» Даниловим. З ними й став Ларіон збивати ватагу для боротьби проти «германців», а заодно і проти гетьмана Павла Скоропадського, «який німців закликав». Хто вже пам’ятав, що кайзерівців покликала Центральна Рада, а не гетьман? Та і чи важливо це? Головне, що гетьман був представником зненавидженої верстви — багатіїв-землевласників, російських генералів.

Отож у листопаді 1918 року півтисячну ватагу було збито. А тут ще революція в Німеччині: скинуто Вільгельма, підписано договір про капітуляцію в Комп’єнському лісі і… величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще. В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку стільки років проливалася кров. І німецький солдат деморалізувався. У нього лишилося лише єдине всеохоплююче бажання: за будь-яку ціну — навіть власного приниження — повернутися на батьківщину, на свій «фатерлянд». А повертатися доводилося з найдальших околиць України через розбурхану повстанням країну. І німецький воїн — міфічний герой — перетворився на легку здобич для сільських примітивно озброєних дядьків.

Першою акцією загону Загороднього стала «залізнична». Новоспечені партизани рушили на найближчу станцію. Тут і стали табором, очікуючи потяги «з германцями». П’ять днів згаяли повстанці. Не дочекавшись, пішли на станцію Помічну — хтось сказав, що саме через неї проходять їхні ешелони. Простояли три дні й тут — і знову марно. Дізнавшись, що на станції Єлисаветград перебуває загін полковника Вербицького і теж підстерігає кайзерівців, вирішили приєднатися. Відійшовши 15 верст від станції Помічної, раптом почули — такий довгоочікуваний — гудок паротяга.

Розгорнувшись у бойову лаву, зупинили ешелон, обеззброїли німців і разом з ними повернулися на Помічну. Наступного дня прибули ще два ешелони. Прибулих роззброїли. Потім прийшов потяг із колишніми вояками російської армії, які поверталися з «германського» полону. Ці люди, роззуті, роздягнені, їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, та й не вересень, а друга половина листопада. Виникла ідея одягнути полонених за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини, що дозволили дядькам, котрих нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені. А гайдамаки, помстившись «окупантам», з трофеями розійшлися по домівках — готуватися до зимових свят.

Майже весь 1919 рік Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія. Москалі одразу оголосили мобілізацію — хоч і декларували, що їхня армія формується на добровільних засадах. Загородній денікінцем стати не побажав, більше того, став підбурювати односельчан у жодному разі «не йти захищати буржуазію». Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою — очевидно, мали на нього вплив «сотоваріщі» Поліщук і Данилов, а може, селяни краще розуміли такі аргументи.

Довідавшись, що Ларіон вів проти них пропаганду, денікінці затримали його (у серпні 1919-го). Бранця відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні. На четвертий день на допиті запитали, чи поїде на фронт, чи далі сидітиме під арештом. Зрозуміло, що Ларіон погодився — тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт. За п’ять днів додому вдерлися денікінці (два офіцери із солдатами), щоб силою мобілізувати «добровольця». Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Москалі спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли. Додому повертатися було небезпечно, тож Загородній у районі Златополя зібрав кінну ватагу (25 козаків) і почав наскакувати на невеликі відділи білогвардійців…

Оскільки денікінці нещадно грабували, повстанський загін швидко зростав — ображених на «золотопогонників» вистачало. Основу відділу складали односельці Загороднього з Кошарки та хлібороби з сіл Розлива та Маргаричева. Ларіон Загородній був заступником командира.

Пізньої осені 1919 року під ударами повстанців денікінці панічно відкотилися на південь. На Златопільщину прийшла «совєтская власть» з її ЧК. «Після ліквідації Денікіна, — розповідав Загородній, — мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький) загін, — Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців, і нарешті вони мене наздогнали… Забрали кулемет «Максим» і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили. Після цього я до травня 1920 р. був удома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник».[524]

Загородній вступив до загону Дорошенка, де пробув чотири місяці. Занедужавши, змушений був повернутися додому. Лисенко та Кваша знову взялися переслідувати Ларіона. Довелося, не долікувавшись, тікати до лісу.

Під час повстання, яке називають Знам’янським, Загородній прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час уже сам мав порахунки з червоними. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом взяли участь у бою під Вискою.

Коли на їхній терен прийшла 1-ша Олександрійська (Степова) дивізія отамана Костя Степового-Блакитного, Загородній і Кваша приєдналися до неї. Якийсь час Ларіон служив значковим у повстанській дивізії.[525] Коли степовики у другій половині жовтня відійшли на південь, Загородній і Кваша залишилися воювати в рідній місцевості «під Прапором Жовто-Блакитним». У листопаді 1920 року їхні стежки розійшлися: Кваша з 35 вершниками пішов у Розумівський ліс, а Загородній зі своїм відділом зостався у Нерубаї. Згодом Ларіон влився до Чорноліського полку й очолив чоту. Разом із Хмарою та іншими здійснив невдалий рейд до польсько-совєтського кордону. Напередодні Нового року партизани розійшлися «на зимові квартири».