Розділ «Вояцькі біографії»

Тут між Яковенком і Нестеренком спалахнула суперечка. Нестеренко сказав, що «коли з’їзд не затвердить його Командуючим військами Холодноярської округи, то він залишає з’їзд і їде за кордон, де заявить про неможливість виконання завдань, котрі йому доручив Уряд УНР». Яковенко ж переконував не зважати на заяву Нестеренка, «оскільки з’їзд повинен відбуватися без тиску з будь-якої сторони»… Далі Яковенко запропонував організувати при повстанському комітеті військовий відділ — Реввоєнраду, яка зуміла би «з анархічно налаштованого елементу організувати сильну армію: завдяки системі і однозгідності членів, які потраплять туди. Там не буде особистого авторитету, там буде авторитет інституції…»[455]

Тоді підвівся Нестеренко. Він заявив, що «Яковенко — комуніст, тому що стоїть за Реввоєнраду, вносить розбрат, веде до розколу з’їзду. Якщо так далі буде продовжуватися, він залишає з’їзд».[456]

Засідання було перерване «через збудженість делегатів». Після цього повстанські гурти нараджувалися окремо. Дехто пропонував позбавити Нестеренка права участі у з’їзді. «Але вранці, (ще) до відкриття з’їзду, прихильниками Нестеренка була проведена агітація, що Нестеренка необхідно затвердити командуючим округою, оскільки він… виїде за кордон… Ця агітація мала успіх».[457]

Коли відкрилося засідання, Яковенко вже більше не наполягав на своїх пропозиціях. З’їзд постановив підтримати ідеї «персонального командування», але командувачем було обрано Сергія Отаманенка. А Нестеренка-Орла призначено начальником штабу. «Але Нестеренко-Орел заявив, що коли він не буде Командувачем, то відмовляється від роботи взагалі. Отаманенко, щоб зупинити суперечку, відмовився на користь Нестеренка і прийняв на себе обов’язки начальника штабу». Після цього було обрано Окружний повстанський комітет, куди увійшли Яковенко, Панченко, Петієнко, Нестеренко і Отаманенко.[458]

На з’їзді Яковенко оголосив проект інструкції, де «визначалися права й обов’язки старшин та полонених, (визначалося) як повинен ставитися командний склад до Повстанкому… Інструкція була з’їздом повністю затверджена…» Тоді взялися до справи Миколи Бондарука, який убив Максима Терещенка. З’їзд оголосив Бондарука «поза законом».[459]

Перше засідання останнього Холодноярського повстанкому

Наступного дня новообраний повстанком визначив президію, головою якої став колишній член Центральної Ради від Чигиринського повіту Логвин Панченко. Було з’ясовано, що в Чигиринському та Єлисаветградському повітах діє близько 600 партизанів (400 піхоти і 200 вершників), об’єднаних у десять загонів, на озброєнні яких було шість кулеметів.

Повстанські відділи називалися терористичними і «на випадок загального повстання повинні були першими його розпочати й в разі успіху повинні були розгорнутися в полк військового складу».[460]

Після формування президії почали визначати обов’язки між членами повстанкому. Тут між Нестеренком-Орлом та Яковенком знову виник інцидент, який ледь не став для Григорія фатальним. «На питання Голови Повстанкому Панченка, який я хочу взяти відділ, — розповідав Яковенко, — я відповів: господарчий. І додав, що з учорашнього дня, коли найвідповідальніший відділ очолив авантюрист Нестеренко, котрий думає лише про свою особу, про те, як потрапити в історію… провал справи очевидний… Тому я беру найневинніший відділ, щоб після провалу Нестеренко не зміг мене звинуватити, що я, очолюючи більш важливий відділ, навмисно намагався підірвати його, Нестеренка, авторитет… Коли я завершив, він (Нестеренко) вихопив револьвер і з криком, що я зрадник, хотів вистрілити в мене, але Панченко ухопив його за руку… (Панченко) сказав, що більше мені слова не дає і не дозволить ображати Нестеренка».[461]

Після засідання Панченко запропонував Нестеренку і Отаманенку виїхати в партизанські загони, ознайомити козаків із постановою з’їзду. Було вирішено, що Панченко, Яковенко та Петієнко лишаються в Холодному Яру під охороною загону Івана Петренка…

Після з'їзду

«Залишившись після від’їзду Нестеренка та Отаманенка втрьох, — продовжував далі Григорій Яковенко, — ми вирішили серйозно зайнятися висвітленням політичної ситуації… Які політичні партії входять до складу УНР, що планує УНР проводити в соціальній сфері, чи правда, що в Уряді УНР розкол із-за бажання однієї групи замість УНР посадити гетьманом Василя Вишиваного? Треба сказати, що із закордоном ми не мали жодного зв’язку… не було його в останній час і з Всеукраїнським Повстанкомом, оскільки пароль був у Дігтяра, а він після з’їзду пішов у район Ставидел і його важко було знайти».[462]

Крім того, члени повстанського комітету хотіли перевірити інформацію про те, нібито совєтська влада намагається вирішити національне питання, що вона є нібито «ініціатором створення української культури», фінансує «народосвіти», сприяє їхній самодіяльності, допомагає «провести автокефалію (Української православної. — Ред.) церкви», а в соціальній сфері планує провести закон на право дрібної власності».[463]

Усе це перевірити не вдалося, оскільки червоні несподівано повели на Холодний Яр наступ великими силами. Бій переходив у бій, сутичка у сутичку. В одному з боїв потрапив у полон поранений секретар попереднього повстанкому, а Логвин Панченко та Григорій Яковенко уникнули полону, коли здавалося, їх вже нічого не врятує. «Після цього бою отаман Петренко, при загоні якого ми знаходилися, — писав Григорій, — заявив, щоб Повстанком з Холодного Яру перейшов в інше місце, оскільки про його перебування в Холодному Яру знає совєтське командування, внаслідок чого його загін буде остаточно розбитий. Вже тепер загін сильно голодує внаслідок щільної облоги Холодного Яру.

Ми вирішили перекинутися з Холодного Яру. Але куди?.. Совєтська влада віддала наказ про повне винищення партизанів, а тому в усіх лісах проводилися облави, партизани були тероризовані, зв’язок перерваний… Я запропонував залишити ліс і перебратися в село за 25 км від лісу і там законспіруватися. Пропозиція була прийнята, і Повстанком вночі перебрався на побережжя Дніпра в с. Сагунівку і, порвавши зв’язок з усіма загонами, влаштувався у знайомого — Шапошника (очевидно, це той Шапошник, що був свого часу членом Холодноярського повстанкому. — Ред.)».[464]

Перебуваючи у глухому селі, вони абсолютно не знали, що робиться навкруги. Дійшла, щоправда, чутка, що Нестеренко веде агітацію проти повстанського комітету, який, на його думку, «занадто лівий, а тому (він) бере все управління у свої руки».[465]

У цей складний для повстанців час окупанти видали декрет про амністію. Панченко, Петієнко і Яковенко вирішили обговорити це питання. Як поставитися до нього? «Петієнко весь час наголошував, що декрет є способом боротьби з повстанством (з метою) обеззброїти його і потім кожного окремо передати до суду, — зазначав Яковенко. — Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком».[466]

Тим часом у Черкасах почалися переговори повстанців, яких представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар та есер Шапошник, з совєтською владою, яку репрезентував уповноважений по боротьбі з «бандитизмом» Ткаченко. Добалакались до того, що повстанці здаватимуться.

«Здачу» призначили в хаті Шапошника, але Ткаченко у визначений час не приїхав, зате наскочив загін червоних, який реквізував майно у господаря. Це ще більше переконало повстанців у підступності совєтської влади. Але за кілька днів Ткаченко прислав посвідчення на «свободноє житєльство» Шапошнику й колишнім членам Центральної Ради — Логвину Панченку і Омеляну Дзигарю (свого часу він був заступником голови Холодноярського окружного повстанського комітету).

«Побачивши посвідчення, мої товарищі забули про все, — згадував Яковенко. — Бажання вільно пожити хоча б один день оволоділо їхніми душами. Страждання, які вони перенесли в останні роки, при рішенні (піддатися на амністію) мали першочергове значення. Коли Панченко прощався зі мною і Петієнком, сказав: «Не дуже вірю, щоби совєтська влада не покарала мене… але нема сил далі жити, забув вже, як люди живуть…»[467]

Панченко і Шапошник капітулювали 23 серпня 1921 року.[468]

Тут до Яковенка та Петієнка дійшла вістка, що здався й загін Петренка разом з Іваном Деркачем та одним із братів Чучупаків. Це сталося трохи раніше — 10 серпня. Разом із ними капітулювали отамани Пономаренко, Литвиненко та кілька десятків повстанців (усього 80 чоловік).[469]