Розділ «Вояцькі біографії»

Якось січневого вечора хтось постукав до хати, де жив Одерій. Його дружина, не відчиняючи дверей, запитала:

— Хто там?

— Свої… Нехай вийде Одерій. Діло є, — долинув знадвору знайомий голос Родіона Сіренка.

Звідки ж було знати Раїсі, дружині запеклого комуніста, що партизани змусили Родіона під дулами пістолетів розмовляти з нею.

Розкривши двері, побачила револьвери.

Лісовики миттєво вскочили до хати, поставили Раїсу та господиню хати у куток, наказавши не сходити з місця. Обшукали будинок, але секретаря партосередку не виявили. Тоді вирішили дочекатись його. Кілька козаків пішло надвір.

Чотири години чекали месники, та Одерій, на своє щастя, затримався на роботі далеко за північ. Тож мусили вертатися ні з чим. «Пішли з погрозою, мовляв, він не мине їхніх рук».[803]

За Блажевськими полювало багато різних ударних груп. Хто тільки не переслідував партизанів — чекісти, міліціонери, комсомольці, сільські активісти, навіть військові частини. Червоні буквально наступали на п’яти. Вони вбили Володимира Нещадима, полонили Матвія Коваля, Василя Шаповала, Михайла Карпенка, Василя Нещадима. А 1925 року у перестрілці під Сингаївкою вбили Миколу Блажевського (його поховали на православному цвинтарі у Шполі). Під час нападу на пошту в Городищі було смертельно поранено і Михайла Блажевського. Двічі кулі влучали в Степана Блажевського, але щоразу йому вдавалося відірватися від погоні.[804]

Щоб зберегти людей, Степан Блажевський розпустив загін, а сам із Лук’яном Середою, Савою Ткаченком, Сергієм Снігуром і Приходьком виїхав на Донбас. Тут хлопці здійснили експропріацію каси Чистяківського шахтоуправління. В перестрілці з охороною рудника було смертельно поранено Сергія Снігура і Саву Ткаченка.[805] Довелося тікати з Донбасу. Так повернулися додому. Було це 1929 року.

А в Ксаверовому тим часом порядкувала родина росіян Гамаюнових — батько та його п’ятеро синів і дочка. Вони й взялися проводити в селі сталінську колективізацію. Гамаюнови обсадили посади голови колгоспу, голови сільради, секретаря партосередку, завідувачів хати читальні та дитячого садочка.

Допекли селянам Гамаюнови сильно. Тож Степан Блажевський вирішив ліквідувати їх.

13 січня 1930 року партизани увірвалися до хати селянина Гайдана, де святкували старий Новий рік секретар партосередку Гамаюнов і сільські активісти брати Ващенки. Під прицілами пістолетів та обрізів червоні мусили повернутися обличчями до стіни. Їх безжалісно розстріляли. Семеро месників зникли так само несподівано, як і з’явились. У наступні дні вони ліквідували ще кілька Гамаюнових — власне, всіх, крім батька. Старому лисові вдалося сховатися. Не зачепили і його найменшого придуркуватого сина.

Влада одразу провела масові арешти. До в’язниці потрапило близько двох десятків селян, яких звинуватили у підтримці «банди», серед них і повстанців Микиту Шевченка та Юхима Карпенка.[806]

5 лютого у сутичці червоні тяжко поранили Андрія Снігура. На прохання товариша хлопці мусили дострелити його.

Міліція та її поплічники взяли партизанів в облогу. В одній із сутичок в урочищі Ламані Гори (між Городищем і Млієвом) проти ночі 12 лютого 1930 року було вбито Павла Шевченка, помічника Степана Блажевського, а самого отамана поранено. Три дні йшли по кривавих слідах запроданці, винюхуючи, де сховався отаман. Вранці 15 лютого на околиці Хлистунівки опричники оточили скирту, в якій ночував Степан. Під час бою отаманові вдалося застрелити одного запроданця.

Коли набої закінчилися, Степан учинив самогубство.[807] В цьому бою загинув і його помічник Снігур.[808]

Коли тіло Блажевського привезли на опізнання, батько Гамаюнових у дикій злобі став бити його ногами. Казали люди, що старий виродок аж трусився від ненависті.

15 лютого у перестрілці комнезамівці поранили й Андрія Блажевського, але йому вдалося врятуватися. Та ненадовго — його видав зять, чоловік сестри Катерини. Він хотів урятувати дружину та дитину, яких москалі кинули в тюрму.

Андрій переховувався у с. Терешки Шполянського району. Тут його 8 березня 1930 року і захопили зненацька. Він відстрілювався, а коли скочив із горища у сіни, щоб вишмигнути з хати, його таки підловили на приціл… За кілька секунд після поранення він вмер, але нагана з рук не випустив.

Хоч і загинув Андрій, та образ його зберігся у пам’яті земляків. Був він, як і всі брати Блажевські, «високий, чорнявий, до людей привітний. Мав дужий, гарний голос».[809] Любив співати: