Розділ «Вояцькі біографії»

— Так що, йому так нічого і не буде? — схлипувала Ніна.

— Нам треба мовчати, не підходь до нього. А я при нагоді поквитаюсь.

Коли прийшли додому, Роман пояснив матері, що Васька вдарив по голові, а Ніна хотіла ще скаржитися його родичам.

— Боже спаси. Це ж москалі, які вбили твого батька![796]

А скільки було таких епізодів в житті дітей отамана?!

На превеликий жаль, неправда і несправедливість продовжують панувати на українській землі. Це переконливо засвідчує Постанова № 44с-197 президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року, якою і в Самостійній Україні засуджених (Якова Щирицю, Федора Романенка, Мину Дешевенка, Карпа Губенка, Максима Великого, Степана Великого, Гната Сіянка) визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації.

Ситуація не змінилася. Хоч надворі вже 2006 рік, а Якова Щирицю і його побратимів не реабілітовано, досі з них не зірвано тавра, яке навісили російські окупанти.

Чи можна з цим погодитися?!

28. Брати Блажевські

«Йшли двадцяті роки. Роки відбудови народного господарства, зруйнованого імперіалістичною і громадянською війнами… — писав редактор комуністичної газети І. Піленко. — Але розвитку нового заважали недобитки куркульсько-петлюрівських банд, які ще шугали по лісах і яругах. В (Городищенському) районі діяла вовча зграя Блажевських. Бандити тероризували населення, грабували магазини кооперації, залізничні каси, вбивали активістів Радянської влади. Так, вислідивши, коли голова райвиконкому т. Подвиженко їхав в Орловець, вони схопили його в долині Балки і в лісі по-звірячому закатували. Від рук цієї банди загинули міліціонери — т. Ружин у Хлистунівці, тт. (Андрій) Онищенко і (Віктор) Ніколаєв — у Буді-Орловецькій».[797]

Список «невинних жертв» цими прізвищами не обмежувався. Брати Блажевські та їхні товариші не одного ворога спровадили з цього світу. В тому числі й п’ятьох братів-москалів Гамаюнових, російських наймитів Ващенків, Гурка Осовітнього, Федора з Ксаверового, уповноваженого ҐПУ ст. Цвіткове… Понад 10 років наводили страх на окупантів та їхніх лакуз отамани. Далися вони взнаки осоружній совєтській владі. Навіть через півстоліття не забули Блажевських окупанти та їхні поплентачі. І продовжили боротьбу, але вже не з братами, а з пам’яттю про них.

На завдання комуністичної партії совєтський письменник Іван Логвиненко написав 1974 року книгу «Без страху і докору». В ній був розділ «Вовча зграя», цілком присвячений діяльності повстанців Блажевських та їхнього батька Теофіла, дяка Покровської церкви села Ксаверового, що неподалік Городища. Героями книги, звісно, стали не вони, а ті, хто намагався знищити народних месників: чекіст Павло Олександрович Орлов, активіст Гурко Освітній та голова Орловецької сільської ради Пантелій Сидорович Одерій.

Брехливу і підлу книгу написав Іван Логвиненко. Ось маленький уривок з неї. «Революція позбавила сім’ю дяка всіх привілеїв — багатства, влади і, головне, права визискувати селян, — писав ні сіло ні впало Іван Логвиненко. — Отож і не дивно, що дяк і його сини стали скаженими ворогами нового ладу. Сини спочатку були в банді петлюрівського отамана Юрка Тютюнника, а потім організували вовчу зграю, яка наводила жах на жителів сіл».[798]

Блажевські справді наганяли страх, але на кого? На тих, хто закріплював на українській землі владу російського народу.

У Теофіла Блажевського було п’ятеро синів і дві дочки (Ольга і Катерина). «Троє старших дяченків — Михайло, Микола та Степан — пішли протоптаною батьківською стежкою — вступили до Черкаського духовного училища (бурси)».[799] Напевно, тією ж стежкою попрошкували б і молодші сини — Андрій та Сашко. Та 1919 року на Черкащину прийшла червона російська орда. «Цю нову владу Теофіл сприйняв як пришестя сатани, тож і благословив синів на боротьбу з його слугами», — писав перший український дослідник повстанської родини Блажевських Андрій Тегерешвілі.[800]

Повоювавши під проводом Юрка Тютюнника, старші брати подалися до Холодного Яру. Діяли у загоні Ларіона Загороднього. 1922 року співпрацювали з городищенським отаманом Антоном Грозним. Після того як Грозного 18 жовтня 1922 року було вбито, Блажевські очолили рештки його козацтва. Відділ знову почав зростати. До Блажевських приєднувалися хлібороби Ксаверового, Орловця, Буди-Орловецької, Хлистунівки, сіл Шполянщини.[801]

Терористичні групи Блажевських були мобільні та активні. Вони забирали каси совєтських установ, зупиняли поштові та пасажирські потяги, відбирали зброю у червоноармійців, розстрілювали політпрацівників та чекістів. Найбільш впевнено партизани порядкували на ділянках залізниці Носачів — Цвіткове, Цвіткове — Шпола, Володимирівка — Перегонівка, на станціях Завадівці та Городищі.

Не дрімали і більшовики. 1923 року вони вистежили Миколу Блажевського і арештували його, але вже у травні він утік з Черкаського ДОПРу.

Боротьба продовжувалась. Активність загону не спадала і 1924-го, і 1925 року.[802]

Під час колективізації загін поповнювала молодь «розкуркулених» родин, зокрема ксаверівських сімей Шевченків, Нещадимів, Снігурів. Особливо дошкуляв партизанам секретар орловецького партосередку Пантелеймон Одерій. Він створив загін покидьків, що полювали за партизанами. Вистежували їх і Блажевські.