Розділ «Вояцькі біографії»

Полк Білого Яру діяв спочатку на дніпровському побережжі — від Рацева до Черкас. Навівши разом з отаманом Солоньком порядок на Побережжі, Яків взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави. Приблизно в ті дні один із відділів Мамая захопив на Дніпрі баржу з мобілізованими до Красної армії, яку з Черкас до Кременчука тягнув буксирний пароплав. Про той епізод розповів один із мобілізованих: «Коли доїхали по Дніпру в межі бувшого Чигиринського повіту, то під вечір навпроти села Тіньки пароплав сів на мілину і ніяк не міг знятися з мілини, так і зупинилися на нічліг. На світанку з берега Дніпра почулися якісь вигуки… вияснилося, що це банда… Банда з’явилася понад берегом Дніпра і почала кричати до команди пароплава, щоб остання причалювала… до берега, інакше вони будуть стріляти. Пароплав став рухатися з місця, але довго не міг цього зробити, але потім вирулив з місця і направився до берега. Причаливши до берега, банда віддала команду всім виходити з баржі на берег. Всі мобілізовані вийшли на берег і були вистроєні в шеренгу бандою і нею оточені. Банда обшукала пароплав, забрала весь провіант, а всі мобілізаційні документи тут же спалила… Після цього банда повела нас в село Тіньки… Сюди через деякий час з’явився в присутності попа сам отаман банди (як там говорили) якийсь «Мамай-Щириця», який виступив до мобілізованих з такими словами: «Куди ви, добродії, ідете? На Сибір? Кацапщину захищати? Кого ви слухаєте? Треба захищати свій рідний край, а не кацапщину» і т. д. і т. п. Після своєї агітації цей отаман звернувся до призовників з наступними словами: «От що, шановні добродії. Мені зараз нема часу довго балакати, що ви й самі бачите, коли між вами є чесні й предані своєму краю, то, будь ласка, скажіть мені, хто тут між вами ті, як вони себе називають, «добродєтєлі»-комуністи». Після цього серед мобілізованих помітний був (…) шум, а також чути були слова невідомих мені призивників: «ану виходь, чого ти тут сидиш», а також було чути такі слова невідомих мені осіб: «ану, жиде, чого сидиш, виходь». І таким чином тут же бандою було забрано чоловік 5–6, точно не пам’ятаю, людей, в тому числі євреїв, і відведені від нас… Протримавши нас решту, банда до вечора і сама почала розходитись, а нас розводити по селу на нічліг по дворах. Я скористався цим випадком, вирушив з місця і прийшов назад в Черкаси наступного дня». Яків Щириця віддав наказ відправити командний склад мобілізованих до Холодного Яру, а «решту вивести за село і відпустити». Однак того ж дня комсклад був «перевезений на якийсь Дніпровський острів і там розстріляний».[783]

У серпні 1920 року, коли на Правобережній Україні заклекотіло повстання, Мамай знову перекрив Дніпро — стратегічно важливу комунікацію. Пароплави, які не хотіли приставати до берега, Мамай підбивав. Наприкінці серпня Білоярський полк передислокувався до Холодного Яру. Брав участь у боях за звільнення Чигирина та Черкас. Співдіяв зі Степовою дивізією. Ось декілька більшовицьких документів, які свідчать про це.

«…Чигиринский уезд… В Гущевке Рацевской волости оперирует банда Щирицы численностью до 60 человек, посылают вооруженную разведку в Чигирин».[784]

«…Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки — Тыньки… Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса».[785]

«…Чигиринский уезд… Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12–15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.».[786]

Поки Білоярський полк воював, москалі зайняли Тіньки і почали палити хати повстанців. Згорів і двір Якова Щириці.[787]

1921 року отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Нестеренка-Орла. Діяв у районі Холодного Яру. В одному з більшовицьких документів говорилося, що 17 серпня 1921 року, використовуючи право на «амністію», командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай здався більшовикам.[788] Не зволікаючи, одразу виїхав у м. Верхньодніпровськ, де у нього були друзі. Тут під власним прізвищем став працювати учителем у Куцоволівській семирічці. Невдовзі одружився з Ніною Юхимівною (в дівоцтві Паторжинською, двоюрідною сестрою відомого співака).

Восени 1921 року Яків став студентом історичного факультету Катеринославського інституту народної освіти. Тут його запримітив викладач Дмитро Яворницький. Влітку він залучав колишнього отамана до експедицій. Запрошував і додому, давав читати книги, порадив написати наукову працю про історію запорозьких козаків.

16 червня 1922 року у Якова народився син Роман, а 22 травня 1925 року — донька Ніна. До великої радості додалося ще й чимало нових клопотів… Навчаючись, він одночасно вчителював у 4-й залізничній школі м. Катеринослава. 1925 року, закінчивши ІНО, Яків отримав призначення на посаду заступника директора педагогічного технікуму у Запоріжжі, де він викладав історію України, але там пробув недовго.[789]

Приховавши повстанське минуле, Яків 5 квітня 1926 року вступив у компартію кандидатом із дворічним стажем. Наприкінці жовтня того ж року перейшов на посаду учителя робітничої школи 2-го ступеня у Дніпропетровську, викладав суспільствознавство також у «Зем. технікумі».[790]

26 серпня 1928 року уповноважений слідчим відділом Шевченківського відділу ҐПУ УСРР розглянув матеріали щодо «злочинної діяльності громадянина Щириці Якова Опанасовича». 19 квітня 1929 року відбулося закрите судове засідання кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окружного суду. На лаві підсудних — Щириця Яків Опанасович, Романенко Федір Агафонович, Дешевенко Мина Порфирійович, Чубенко Карпо Якович, Великий Максим Гнатович, Великий Степан Іванович, Сіянко Гнат Петрович.[791]

19 квітня «суд» згідно з ч. 2 статті 94 ухвалив вирок: «Щирицю Якова Опанасовича, 42 років, за санкцією 542 арт. КК до вищого заходу самооборони — розстріляти; від конфіскату майна, як не імущого, звільнити».

Пішов отаман на розстріл спокійно. «Попрощався з нами, — розповідав один з товаришів по нещастю. — «Доживете, — каже, — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг».[792] 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкасах вирок було виконано, а тіло Якова поховано на міському цвинтарі.

Про суд, що відбувся 19 квітня 1929 року у Черкасах, рідні довідалися з газети «Правда України».

«Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, — згадувала дочка отамана Ніна Яківна Щириця. — Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали куплені батьком книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший за мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 року — ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.

Спочатку тато робив у профспілці, де працювала і мати, — там, власне, вони й познайомилися. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг. Коли мама одужала, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому… На батька написала донос (його) перша дружина, яка зрадила, вступила в (комуністичну) партію і стала з червоною книжкою керувати колгоспом на Черкащині. Вперше батька арештували в 1928 році й вивезли для слідства до Харкова, тоді це столиця була. Мати їздила до Харкова, розмовляла з прокурором, видно, порядною людиною, який її втішив і переконав їхати додому. І дійсно через деякий час тато повернувся… Його перша дружина не заспокоїлася і знову написала донос вже в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу.

Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень — «Думи мої, думи», «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» й інші (зокрема, і пісня «Згоріла золота заграва», присвячена захисникам України, які загинули під Крутами. — Ред.). Він був природженим українцем, — завершувала розповідь Ніна Яківна Щириця, — і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини. Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка… Ну, а потім пішли страждання наші — голод, репресії, війна… І так все життя. Ні, немає їм прощення».[793]

«Прожити все життя дітьми «ворога народу», — писала Ніна Яківна Щириця в неопублікованому рукописі «Без батька», — це тяжкий шлях, на якому ми повсякчасно відчували осиротілу знедоленість, матеріальні нестатки і відчуження людей. Нас було викинуто із суспільства… Втрата батька для нас була трагедією, вона зісталась в душі раною на все життя… Світ наче затьмарився… Я думала, що тато повернеться, все питала, коли побачу його, але мати притуляла до вуст пальці і казала: «Ніколи, але він завжди з нами».[794]

Ось характерний епізод із життя родини Якова Щириці. «В українські двори почали багато поселяти чекістів, військових із Росії, яких ставили на керівні посади, — писала Ніна Щириця. — Вони вирішували долю нашого народу, у такий спосіб російські більшовики закріплювали свою владу в Україні».[795] Одного разу Ніну, яка гуляла у дворі, ззаду по голові вдарив сусідський Васька, онук таких переселенців, та ще й назвав «петлюрівкою». Плачучи, дівчинка пішла скаржитися його рідним. Брат Роман, який прибіг на крик, сказав:

— От дурна, хіба не здогадуєшся, що це рідні його навчили, а ти підеш до них плакатися?