Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Мадяри були малочисельним народом, але довгий час ґвалтували всю Західну Європу. Наскільки ж могутнішими й організованішими від західноєвропейців були наші предки руси, які в цей же час вистоювали, давали відсіч, а часто й самі ганяли по всьому степу значно багаточисельніші племена спочатку печенігів, а потім половців. І після цього германці, яких слабкі мадяри скубли, як хотіли, сміють говорити, що слов'яни не здатні до самоорганізації. До речі, Пріск Панійський дає чудовий опис облоги і штурму гунами міста за допомогою найсучасніших на той час облогових знарядь, яких не здатні були виготувати ні готи, ні мадяри, ні германські племена вандалів (буде в наступній книзі).

"Мадярська загроза була однією з головних причин збільшення кількости укріплених міст та замків в Південній Німеччині та Північній Італії. Після 901 р., щоб перегородити переправу через Енс, баварці спорудили замок Енсбург; 908 р. Арнульф відбудовує стіни Регенсбурга; монастирі оточують себе стінами... з 915 р. в Ломбардії, особливо на церковних землях, множаться сільські замки; відновлюються стіни Павіїта Бергамо" [23, с.35]. Отже, для справжніх кочовиків навіть монастирські стіни та сільські замки могли бути перешкодою, в той час як гуни легко брали добре укріплені міста. А ось якими словами характеризує Мюссе безчинства мадярів: "...майже немає таких звірств, які б їм не приписували. Той набір термінів, якими їх позначають, дуже повчальний, їх називають іменами найстрашніших варварів усіх епох: скіфів, гунів, аварів, агарян і навіть аріан! Втім, як виявилось, незаслужене уподобання до гунів викликало у мадяр велику гордість: в XII та XIII століттях вони скористалися цим, щоб збагатити свою національну історію давнім минулим, якою їм не вистачало" [23, с.34,35].

Як кажуть, святе місце порожнім не буває. Якщо українці відмовляються від свого героїчного та богатирського минулого, то його із задоволенням підхоплюють мадяри. Тодішні мадяри були дикішими й відсталішими від наших предків, їхні ж історики виявилися розумнішими й мудрішими за наших. Останні з якоюсь божевільною затятістю, всупереч багаточисельним й неспростовним фактам, прямо таки відхрещуються від гунів, очевидно вважаючи, що якщо зараз ми нікчемні, то такими мусили бути й наші предки. Звичайно, неприємно визнавати свої помилки, мільйонними примірниками засвідчені в дисертаціях, монографіях, енциклопедіях, підручниках, але доведеться, бо наполягати на них ще гірше.

Читаючи Амміана, важко повірити, що гуни завдали нищівної руйнівної поразки як аланам, так і готам. Після такого удару готи не могли б перемагати римські легіони на чолі з досвідченими полководцями і навіть самим імператором. Війни між "гунами", аланами та готами швидше схожі на міжусобні сутички, після яких супротивники приходили до згоди, щоб дружненько йти грабувати римські провінції. Цей висновок підтверджується як повідомленням інших авторів, так і пізнішими подіями.

Повідомлення про жорстокість "гунів", яке часто зустрічається в літературі, занадто, а можливо і зумисно, перебільшене. Навпаки, на свій час вони були значно гуманішими, ніж оточуючі їх народи. А це є ще одним доказом того, що вони не могли бути тюрками-кочовиками, жорстокість і нещадність яких до ворогів загальновідома. Якщо під час гунських походів жорстокість і була - засвідчена, то не з боку "гунів", а тих племен, що до них пристали, зокрема, готів. Ось як змалював Амміан їхнє свавілля та безчинства під час навали на римську провінцію Фракію:

"Лише ті місця, що були найнедоступніші або лежали далеко в стороні, залишились не ураженими при їхніх пересуваннях. Не розрізняли вони в своїх убивствах ні статі, ні віку і все на своєму шляху віддавали страшним пожежам; відриваючи від грудей матері немовлят і вбиваючи їх, брали в полон матерів, забирали вдів, зарізаючи на їхніх очах чоловіків, через трупи батьків тягнули підлітків та юнаків, забирали, нарешті, і багато стариків [мужів], які кричали, що вони достатньо вже пожили на світі. Позбавивши їх майна та красивих дружин, скручували вони їм руки за спиною і, не даючи оплакати попіл рідного дому, вели на чужину" [1,31.6.7].

Аби "гуни" так само чинили з готами, то про них слід пропав би ще в кінці IV ст., зважаючи на незначну їхню чисельність. Але вони ще після "розгрому" їх "гунами" два століття, як бездомні собаки, шукали пристанища і гасали по всій Європі, поки вреїиті-решт не розсіялися між іншими народами.

В розділі (3.6) Амміан описує, як гуни розромили військовий табір тервінгів (вестготів) Атанаріха. При цьому вони обійшли передовий загін готів, який пильнував ворога і мусив би повідомити основні сили про його наближення, але який їх не помітив (отже, "гуни" діяли таємно, ні в якому разі не на конях і перехитрили готів), перейшли вбрід річку і несподіваним раптовим нападом вночі атакували противника. Військова тактика "гунів" виявилася значно досконалішою, ніж готів, вони діяли "з властивою їм здогадливістю", очевидно, були обізнані також з військовою тактикою готів. Звідки Амміан знав про "властиву здогадливість" гунів, якщо вони щойно з'явилися, якщо їх до того ніхто не знав?

На конях, та ще й вночі, раптовий напад на безумовно захищений військовий табір здійснити неможливо. Але з цим завданням блискуче може впоратись досвідчене піше військо, якого кочовики не мали. Описаний Амміаном несподіваний напад гунів на табір готів дуже нагадує опис дій війська слов'ян, зроблений пізніше Маврикієм (див. розділ 6 цієї роботи), або нічних вилазок запорізьких козаків під час військових походів.

Нарешті, оті "перуни чужоземного Марса" (3.8). Якщо переклад тексту Амміана Ю.Кулаковським точний, то чи не є це згадкою про язичесько/о бога Перуна, а разом з ним і про тих, хто йому поклонявся — слов'ян, для яких після поразки готів були відкриті простори лівобережного Істра?

Отже, аналізуючи твір А. Марцеліна, у підсумку можна дійти таких висновків.

Амміан блискуче і майстерно змалював звичаї, побут та військові якости аланів, з якими він, очевидно, мав нагоду зустрічатися й спостерігати їхнє життя.

Хоч і з певними перебільшеннями та деякою відразою, але непогано описані також тюрки-кочовики, яких він навряд чи коли-небудь бачив, але чув про них від інших. До того ж, як він сам зазначає, між гунами-тюрками та аланами-. сарматами (індоєвропейцями) було багато спільного. Воно й не дивно, бо ті та другі були кочовиками, спосіб їхнього життя був у значній мірі однаковий, але тюрки були відсталішими у суспільному розвитку.

Описи кочівників аланів та гунів фактично є взаємодоповнюючими, і все, що стосується аланів, може бути віднесено до гунів, і навпаки, хіба що за виключенням незугарного, відразливого вигляду гунів. Останнє могло бути наслідком не стільки їхнього зовнішнього вигляду, як неприязні до племен, що виявилися сильнішими за готів та аланів, яким римляни не могли дати ради.

В описі Амміана присутній і третій народ, про який він не згадує, але саме його стосуються такі характеристики: живе в горах (Карпатах), лісах чи лісостепу на північ від Меотійського озера; вирощує льон і шиє з нього одяг; шиє одяг також зі шкір лісових звірів; як метальну зброю широко використовує списи чи дротики; добре обізнаний з військовою справою, зокрема, тактикою раптового нападу, пішого та нічного бою, може штурмувати військовий табір; деякі його племена з готами не воюють і навіть виступають на їхньому боці, отже, є місцевими, а не прибулими; можливо, поклоняються Перуну. З коротких повідомлень інших тогочасних авторів випливає також, що військо цього народу має піші загони, добре обізнане з осадною справою та штурмом фортець.

Всі ці характеристики стосуються землеробського народу, що жив в лісостепу "на північ від аланів", а в археологічному матеріалі представлений черняхівською та пізньозарубинецькою (Київською) культурами.

Перше, ніж перейти до відтворення картини подій, описаних Марцеліном та згаданих у творах інших тогочасних авторів, коротко зупинюсь на тому, як дослідники пояснюють появу гунів на наших теренах.

Походження гунів

"На підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна стверджувати, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які є річ уперта..."

Василь Яременко, професор Київського національного університету ім.Т.Шевченка