Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Але коли почала вияснятися істина і чутки були підтверджені прибуттям посольств від варварів, які наполегливо просили прийняти бездомний народ на правий берег річки, сприйняли це швидше з радістю, ніж зі страхом. Досвідчені у своїй справі підлесники перебільшено підносили щастя імператора, яке надавало йому зовсім несподівано стільки рекрутів з найвіддаленіших земель, так що він зможе отримати непереможне військо, якщо з'єднає свої та чужі сили, а державна скарбниця отримає величезні прибутки з військового податку, який щороку виплачувався провінціями.

З цими сподіваннями відправлені були різні особи, щоб влаштувати переправу диких юрб. Приймались ретельні заходи для того, щоб не залишився ніхто з цих майбутніх руйнівників римської держави, нехай навіть він був уражений смертельною хворобою. Отримавши від імператора дозвіл перейти через Дунай та зайняти місцевости у Фракії, переправлялись вони цілими натовпами вдень та вночі на кораблях, човнах, видовбаних стовбурах дерев. А через те, що річка ця — найнебезпечніша з усіх і рівень води був вищий, ніж звичайно, внаслідок рясних дощів, то багато людей потонуло, як ті, хто при вкрай переповнених судах занадто рішуче пливли проти течії, так і ті, хто кинувся плавом.

Так всі докладали зусилля навести погибель на римський світ. Добре відомо, що нечасті обладнувачі переправи варварів часто намагалися визначити їхню чисельність, але облишили це після багатьох безуспішних спроб...

Згадаємо давні свідчення про навалу мідійських полчищ у Грецію; переправившись через Геллеспонт, вони намагалися влаштувати прохід, майстерно проривши гору, і були перераховані біля Доріска не поголовно, а натовпами, що нащадками одностайно визнано було за казку.

Але після того, як незчисленні натовпи варварів розсіялись по провінціях, поширились на величезному просторі, зайняли всі місцевости й заполонили всі гірські хребти, — ця подія нового часу підтвердила справедливість давнього повідомлення.

Першими були прийняті Алавів та Фрітігерн, імператор наказав видати їм поки що провіант та надати землю для обробки.

В той час, як відкриті були проходи на нашому кордоні і варвари викидали на нас натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл, а важкий стан держави вимагав прославлених воєнними успіхами командирів, саме тоді, немов би по втручанню розгніваного божества, на чолі військових сил стояли як на підбір люди із заплямованим ім'ям. На першому місці були Лупіцин та Максим, перший — коміт у Фракії, другий — командир, що викликав до себе ненависть, обидва вони могли суперничати між собою в необачности.

Їхнє зловредне користолюбство було причиною всіх нещасть. Залишаючи в стороні інші проступки, які ці командири або інші при їхньому потуранні дозволили собі самим ганебним чином по відношенню до іноземців, що до нас переходили і нічим до цього не повинилися, я розповім про один настільки ж огидний, які нечуваний вчинок, який не міг би бути визнаним виправдальним навіть в очах суддів, замішаних у цій справі.

Поки варвари, переведені на наш бік, зазнавали голоду, ці командири, що осоромили себе, завели ганебний торг: за кожну собаку, яку набирало їхнє ненаситне користолюбство, вони брали по одному рабу, і серед взятих забрані були навіть сини старшин.

Між тим наблизився до берегів Істра і Вітерик, король гревтунгів, разом з Алафеєм та Сафраком, які були його опікунами, а також Фарнобій. Король спішно відправив посольство й просив імператора виявити йому такий же гостинний прийом.

Посли отримали відмову, як того, здавалось, вимагали державні інтереси, і гревтунги знаходились у бентежній нерішучости відносно того, що їм робити. Атанаріх, боячись отримати таку ж відмову, відступив у віддалені місцевости: він пам'ятав, що колись з презирством поставився до Валента під час переговорів і змусив імператора заключити мир на середині річки, посилаючись на те, що закляття не дозволяє йому вступити на римську землю. Боячись, що незадоволення проти нього залишилось до цього часу, він рушив зі своїм народом в область Кавкаланда, місцевість, яка недоступна через високі гори, що обросли лісом, витіснивши звідти сарматів.

Коментар до повідомлення А. Марцеліна про гунів

Переважна більшість істориків повідомленню Амміана Марцеліна надає надзвичайного значення, а гунів представляє саме такими, як він їх описує — дикими кочовими ордами тюркського чи монгольського походження: "Перші достовірні свідчення про гунів Європи відносяться до повідомлень Амміана Марцеліна — сучасника гунської експансії на Захід", — пише Ірина Засєцька [4, с.358]. "Події, що відбувалися внаслідок зіткнення гунів з готами, докладно описані Амміаном Марцеліном і потім неодноразово повторені іншими авторами" [4, с.360]. "Найбільш повні і, безумовно, достовірні відомости ми отримуємо у Амміана Марцеліна, одного із самих яскравих і цікавих авторів IV ст." [5, с.94].

Робота Амміана, і справді, надзвичайно цінне джерело історичної інформації, особливо в такому заплутаному питанні, як початок гуно-готської війни. Але мусимо з сумом визнати, що заплутали його як письменники того далекого часу, так ще більше і дослідники новітньої доби.

Посилаючись на Амміана, історики роблять натиск саме на тій частині його опису, де говориться про гунів як диких непривабливих кочівників, не помічають (чи не хочуть помічати) іншу інформацію, що там міститься, а також протиріччя, що в ньому присутні. Такий підхід, коли з першоджерел вибирається лише те, що вкладається у концепцію "гуни — тюркські (чи монгольські) кочівники, які прийшли з Азії", і нехтується тією інформацією, що цьому суперечить, властивий взагалі для багатьох гунологів. Що спільного має така "концепція" з історичною правдою? Як далі побачимо — майже нічого.

До повідомлення Амміана, як і до будь-якого іншого того часу, треба ставитись критично, з певною обережністю і застереженнями, враховуючи, що він знаходився в Римі на відстані 2-2,5 тисячі кілометрів від описуваних подій, отже, користувався чутками, що потрапляли до нього через треті-п'яті руки. Про це ж писав і перекладач його твору на московську мову Ю.Кулаковський: "З аланами Амміан міг зустрічатися у своїх походах під орудою імп. Юліана; що ж стосується його вчености, то вона не завжди надійна..." [6, с.78]. А Лев Гумільов слушно зауважив, що "Амміан та його сучасники часто писали нісенітниці, але не через дурість чи бездарність, а внаслідок неможливости перевірити тенденційну інформацію. А ось кого треба осудити, так це дослідників XX ст., які переконані, що буквальне дотримання стародавнього тексту є вірний розв'язок проблеми" [3, с.281]. Не можна скидати також з рахунку, що до ворогів імперії історики часто ставились упереджено, з відразою, надаючи їм непривабливих, негативних рис. Це стосується не лише римлян. Про сарматів-аланів Амміан пише, що вони "високого зросту і красивого вигляду" (2.21) в той час як В.Ковалевська, посилаючись на археолога Виноградова, пише, що "у мові вейнахської групи словом "цармат" (сармат) називають потворну й страшну, чужу людину" [5, с.75]. Фізично красивий народ, який досадив іншому народу, в їхньому описі набуває відразливих рис.

Варто порівняти також свідчення про сарматів Амміана та Тацита. Амміан пише, що алани мають приємний зовнішній вигляд: "майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве..." (2.21). Тацит же в Терманіці, відзначаючи великий вплив сарматів на плем'я "певкінів, яких дехто називає бастарнами", зауважує, що "вигляд певкінів внаслідок змішаних шлюбів стає потворним, майже як у сарматів" [7,с.52]. Сармати — це загальне етнічне ім'я різноманітних, близько споріднених кочових племен, найчисельнішими з яких були алани. Так які ж алани-сармати, приємні на вигляд згідно Амміану, чи бридкі, згідно Тациту? Очевидно, зображення представників того чи іншого племені значно більше залежить не від їхнього справжнього зовнішнього вигляду, а від ставлення до них письменника. Чи не стосуються такого ж роду визначення і стосовно гунів, які немов би спотворювали обличчя своїм дітям? Для Амміана не лише гуни, але й їхні коні "витривалі, але потворні на вигляд", що дуже дивно, коні можуть бути різними, але щоб потворними... За викопними кістками встановлено, що коні степовиків були невисокі на зріст, з короткою шиєю, великою грубою головою та міцними ногами. З усіх порід відомих тоді коней вони були найвитривалішими та найкраще пристосованими до далеких подорожей. "Коні, здатні до будь-яких довгих перегонів", — таку оцінку дав їм Овідій [27, с.149].

Виявляється, що при прискіпливому аналізі твору Амміана в ньому можна віднайти фрагменти фактів, що ставлять під сумнів гунів, або принаймі частину з них, як степовий кочовий народ.

Відомо, як багато важив кінь в ту далеку пору. Навіть значно пізніше, для запорізьких козаків, шабля була жінкою, а кінь братом. Воно й не дивно, на коневі часто здійснювались далекі походи на ворога, кінь же виручав у випадку смертельної небезпеки. З цих мотивів догляд за конем був особливою турботою вершника, незалежно від того, був він кочівником чи землеробом. Німецький дослідник Бергман, що вивчав звичаї калмиків, писав: "стверджували, що Гунни клали під сідло м'ясо, щоб вживати його в страву — те ж саме говорили і про Калмиків. Насправді ж м'ясо це клали для того, щоб лікувати садна на спинах коней" [24,с.19,20].. З огляду на це, повідомлення Амміана про немов би споживання гунами напівсирого м'яса, і отже про їхнє дикунство, приймає тепер зовсім інше забарвлення.

Легко зрозуміти також вислів А.Марцеліна "вони немов би приросли до своїх коней" (2.6). Вершник, що швидко рухається, на відстані 300-400 м справді здається немов би злитим з конем. Амміан описував гунів за чутками від різних людей, деякі з них були тими воїнами, що, побачивши гунів, "злитих з конями вершників", тікали без оглядки. Безумовно, такі вояки надавали гунам лише відразливого вигляду, а він полягав у тому, що гуни повинні були докорінно відрізнятися від римлян чи готів.