Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Коли немає війни, вони віроломні, непостійні, легко піддаються будь-якому подиху перепадаючого нового сподівання, у всьому покладаються на дике шаленство. Подібно до позбавлених розуму тварин, вони перебувають у цілковитій необізнаности, що чесно, а що нечесно, ненадійні в слові і темні, не пов'язані повагою ні до якої віри чи суєвір'я, пломеніють дикою пристрастю до золота, до того перемінливі та гнівливі, що буває того ж дня відступають від своїх спільників. Без будь-якого підбурювання і так само будь-чийого посередництва знову миряться.

Цей рухомий та невгамовний народ, розпалений дикою жадобою грабунку, просуваючись вперед серед грабунків та вбивств, дійшов до землі 'аланів, стародавніх массагетів. Якщо я згадав про аланів, то буде доцільно розповісти, звідки вони і які землі займають, показати при цьому заплутаність географічної науки, яка багато що... і різноманітне, нарешті знайшла істину...

Алани, розділені по двом частинам світу (тобто, по обох боках Танаїсу-Дону, бо у той час вважали, що ця річка відокремлює Азію від Європи — А.К.), роздріблені на багато племен, перераховувати які я не вважаю за необхідне. Хоч вони кочують, як номади, на величезному просторі на далекій відстані одне від одного, але з часом інколи вони об'єднуються під одним іменем і всі зовуться аланами внаслідок одноманіття звичаїв, дикого способу життя та однакового озброєння. Немає у них наметів, ніхто з них не оре; харчаться вони м'ясом та молоком, живуть в кибитках, що покриті зігнутими у вигляді склепіння шматками дерев'яної кори і перевозять їх по безкрайніх степах. Дійшовши до багатої на траву місцевости, вони ставлять свої кибитки в коло й годуються, як звірі, а коли пасовисько виїдене, вантажать своє майно на кибитки й рухаються далі. В кибитках сходяться чоловіки із жінками, там же народжуються й виховуються діти, це — їхні'постійні житла, і куди б вони не зайшли, там у них рідний дім.   Гонячи перед собою запряжених тварин, вони пасуть їх разом зі своїми отарами, а більше всього турбуються про коней. Земля там завжди зеленіє травою, а деінде трапляються сади плодових дерев.

Де б вони не проходили, вони не страждають від нестачі їжі ні для себе, ні в кормі для худоби, що є наслідком вологости грунту та достатку протікаючих річок. 20. Всі, хто за віком чи статтю не придатний до війни, тримаються біля кибиток і зайняті домашніми роботами, а молодь, з раннього дитинства зріднившись з верховою їздою, вважає соромом для чоловіків ходити пішки, і всі вони стають внаслідок різноманітних вправ чудовими воїнами. Тому то і перси, будучи скіфського походження, вельми досвідчені у військовій справі. (Етнічні терміни "перси" та "парфяни" автор не розрізняє; в даному місці він мусив би назвати саме парфян — примітка Ю.Кулаковського).

Майже всі алани високого зросту і красивого вигляду, волосся у них русяве, погляд якщо і не лютий, то все таки грізний; вони дуже рухливі, бо мають легке озброєння, у всьому схожі на гунів, але дещо м'якіші від них звичаями та способом життя; в розбоях та полюваннях вони доходять до Меотійського (Азовського) моря та Кіммерійського Боспора з одного боку та до Вірменії та Мідії з іншого.

Як для людей мирних та тихих приємний спокій, так вони знаходять насолоду у війнах та небезпеках. Щасливим у них вважається той, хто помирає в бою, а ті, що доживають до старости й помирають природньою смертю, переслідуються у них жорстокими насмішками, як виродки та боягузи. Нічим вони так не пишаються, як вбивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх бойових коней зідрану з черепа шкіру вбитих.

Немає у них ні храмів, ні святилищ, не можна побачити покритого соломою намету, але вони встромляють в землю по варварському звичаю оголений меч і благоговійно поклоняються йому, як Марсу, покровителю країн, по яких вони кочують.

Їхній спосіб передбачати майбутнє дивний: пов'язавши в пучки прямі івові лозини, вони розбирають їх у визначений час з якимись таємничими заклинаннями й отримують вельми визначені вказівки про те,  що передбачається. 25. Про рабство вони не мали поняття: всі вони благородного походження, а ватажками вони й тепер обирають тих, хто протягом довгого часу відзначився в битвах. Але повертаюсь до розповіди про подальші події.

Ось гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами (остготами -А.К.) і зазвичай називають себе танаїтами, зробили у них страшне винищення та спустошення, а з тими, що вціліли, заключили союз і приєднали їх до себе. При їхньому сприянні вони сміливо прорвались несподіваним нападом в обширні та родючі землі Енменріха (Германаріха), вельми войовничого царя, якого боялися сусідні народи внаслідок його багаточисельних та різноманітних воєнних подвигів.

Вражений силою цієї раптової бурі, Енменріх на протязі довгого часу намагався дати їм рішучий спротив і відбитися від них; але через те, що чутка все більше підсилювала жах лиха, що насунулося, то він поклав кінець страху перед великими небезпеками добровільною смертю.

Вітімир, обраний після його кончини царем, робив деякий час опір аланам, опираючись на друге плем'я гунів, яке він за гроші залучив у союз із собою. Але після багатьох понесених ним поразок, він загинув у битві, переможений силою зброї. Від імені його малолітнього сина управління прийняли Алафей та Сафрак, ватажки досвідчені та відомі твердістю духу; але важкі обставини зломили їх і, втративши надію дати відсіч, вони обережно відступили й перейшли до річки Данастію (Дністра), яка протікає широкими рівнинами між Істром (нижня течія Дунаю - А.К.) та Борисфеном (Дніпром -А.К.).

Коли чутки про ці несподівані події дійшли до Атанаріха, правителя тервінгів (вестготів-1 А.К.), проти якого недавно, як я про це розповідав, виступив у похід Валент (імператор Східно-Римської імперії - А.К.), щоб покарати за допомогу, надану Прокопію (самозванець, що оголосив себе імператором -А.К.), він вирішив спробувати вчинити опір й розвернути всі свої сили, якщо й на нього буде зроблений напад, як на інших.

Він розбив великий табір на берегах Данастія в зручній місцевости неподалік від степів гревтунгів, і в той же час вислав на 20 миль вперед Мундеріха (який був потім командиром прикордонної смуги в Аравії) з Лагаріманом та іншими старійшинами, доручивши їм виглядати наближення ворога, доки він сам безперешкодно займався приготуваннями до битви.

Але вийшло зовсім не так, як він розраховував. Гуни з властивою їм здогадливістю запідозрили, що головні сили знаходяться далі. Вони обійшли тих, кого побачили, і, коли ті спокійно розташувалися на нічліг, самі при світлі місяця, що розсіяв морок ночі, перейшли через річку вбрід, й вибрали найкращий спосіб дій. Побоюючись, щоб передовий вісник не налякав тих, що стояли далі, вони навалилися швидким натиском на Атанаріха.

Приголомшений першим ударом, Атанаріх, втративши декого із своїх, змушений був шукати сховища в крутих горах (в Карпатах - А.К.). Від несподіванки цієї події і ще більшого остраху перед майбутнім, він став споруджувати високі стіни від берегів Гераза (Прута) до Дунаю поблизу від области тайфалів. Він вважав, що швидко та грунтовно спорудивши це прикриття, забезпечить собі повну безпеку та спокій.

Поки робота велася зі всією енергією, гуни тіснили його швидким наступом і могли б зовсім згубити його своєю появою, якби не залишили цю справу внаслідок складного положення, в яке їх поставила велика кількість здобичі.

Між тим серед решти готських племен широко поширилась чутка про те, що невідомий до того рід людей, піднявшись з далекого краю землі, немов сніговий вихор на високих горах, руйнує та трощить все, що трапляється на шляху. Більша частина племен, що залишила Атанаріха внаслідок нестачі життєвих припасів, почала шукати місце для проживання подалі від всіляких чуток про варварів. Після тривалих нарад про те, яке місце вибрати для поселення, вони вирішили, що найбільш придатним для них притулком буде Фракія (сучасна Болгарія); на користь цього було два міркування: по-перше, ця країна має багатющі пасовиська і, по-друге, вона відокремлена потужною течією Істра від просторів, що вже відкриті для перунів чужоземного Марса. Таке ж рішення як би на загальній раді прийняла і решта.

І ось на чолі з Алавівом готи зайняли берега Дунаю і відправили посольство до Валента зі смиренним проханням прийняти їх; вони обіцяли поводити себе спокійно і постачати допоміжні загони, якщо того вимагатимуть обставини.

Поки відбувалися ці події за межами імперії, розходились грізні чутки про те, що в середовищі північних народів відбуваються нові рухи в незвичайних розмірах та йшов поголос, що на всьому просторі від маркоманнів та квадів (германські племена, що у той час знаходились між верхів'ями Ельби та Одера на півночі та середньою течією Дунаю на півдні — А.К.) до самого Понту (Чорного моря—А.К.) велика кількість невідомих варварських народів була вигнана із своїх жител і раптовим натиском підійшла до Істру з жінками та дітьми.

Спочатку це повідомлення наші прийняли із зневагою з тієї причини, що з тих країв внаслідок віддалености театра воєнних дій звикли отримувати повідомлення, що війни або закінчені, або принаймі на час заспокоєні.