Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

А тепер наведу джерела, що свідчать про місцеве походження гунів. Вперше в Європі про народ, що має схожу з ними назву, повідомив поет Діонісій Перієгет, який жив за часів римського імператора Адріана (117-138 рр.) і склав "Землеопис" у віршованій формі [4, с.351]. Називав він їх не гунами, а уннами. Проаналізувавши повідомлення Діонісія та його попередників про місцезнаходження племен, І.Засєцька прийшла до такого висновку: "Імовірно уннів можна локалізувати в районі між річками Кумою та Тереком (західне узбережжя Каспійського моря — А.К.). Друге питання, чи можна ототожнювати уннів Діонісія з гунами, що з'явилися у Східній Європі в останній чверті IV ст.? Дати визначену відповідь на це питання вельми складно" [4, с.355].

Прикитайські сюнну могли потрапити в басейн річок Куми та Терека не раніше 158 р. Гумільову дуже хотілося, щоб сюнну та унни були споріднені, тому він "Землеопис" Діонісія датує "близько 160 р." [3,с.265]. Ця дата висмоктана з пальця, бо невідомо, щоб Діонісій дожив до того часу.

В другому столітті після Р.Х. жив видатний астроном, математик та географ, грек з Олександрії (Єгипет) Клавдій Птолемей. Точні дати його життя невідомі, але установлено, що час його наукової діяльности припадає на епоху династії римських імператорів Антонінів (96-192 рр.). Праця Птолемея була останнім словом античної науки з географії й на багато століть залишалась її вершиною. Вона була підсумком робіт більш ранніх вчених: Дікеарха, Ератосфена, Посідонія, Марина Тірського, праці яких до нашого часу або не дійшли, або дійшли в жалюгідних уривках, в той час як робота Птолемея збереглася повністю. У "Географії" Птолемей згадує про хунів, розташовуючи їх на північ від Чорного моря і на лівобережжі Дніпра, приблизно на теренах сучасних Чернігівської, Київської, Сумської та Полтавської областей. Карта Птолемея відтворена в роботі [7] між стор.256 та 257.

М.Артамонов (та й не лише він один) пише, що "якщо ця локалізація гунів (Птолемея) не є наслідком невірних повідомлень та плутанини, ...то треба допустити, що вже в II ст. окремі їхні загони проникали далеко на захід, впритул до Дніпра. Одначе, основна маса гунів в цей час залишалася ще в Приураллі, і про них нічого не було відомо ще біля 200 р. [9, с.65,66]. Артамонов розуміє, що в місці локалізації хунів Птолемея жили все ж таки слов'яни або, принаймі, осілі скито-сармати, а тому говорить про "окремі загони". Заява неспростовна, бо довести відсутність будь-яких загонів будь-де 1,5 тисячі років тому, які не залишили ніяких слідів, неможливо. З такою ж переконливістю можна говорити, що там висаджувались кочові інопланетяни, які, на жаль, нічого після себе не залишили.

Але ми можемо заперечити такими аргументами: а) Птолемей писав про народи, що заселяють Європу, а не про "окремі загони"; б) про перебування сюнну не лише в Придніпров'ї, але навіть в Приураллі ні у той час (ІІ-ІУ ст.), ні взагалі будь-коли немає ніяких письмових повідомлень та археологічного матеріалу, не зважаючи на великі зусилля дослідників. Для порівняння: готи знаходились на теренах Руси-України лише 150 років, але залишили досить багато археологічних слідів.

Дивно, як поважні вчені, якими безумовно були і Артамонов, і Гумільов, можуть серйозно говорити про ніщо, про те, що не має ніяких підтверджень.

Навіть унни, про яких говорив Діонісій Перієгет, та хуни Птолемея були зовсім різними народами, бо одні розташовані біля узбережжя Каспію, а другі — біля Борисфена, на відстані понад 1,5 тисячі кілометрів один від одного. Діонісій та Птолемей знали різницю між Борисфеном та Каспієм не гірше, ніж сучасні "гунологи". Та й сама карта Птолемея, складена ним в середині II століття, описує розміщення народів не на час її створення, а, принаймі, на сто років раніше. Про це свідчать хоч би ось такі факти.

В 30-40-х роках І століття аланське плем'я язигів відкочувало від Приазов'я далеко на захід, в рівнини між Тисою та Дунаєм, їхній перехід добре засвідчений, бо.,вони пройшли через землі даків, сильно ослабивши цього одвічного ворога Риму. Птолемей знає про це, але таким чином, немов би язиги щойно перекочували, тому називає їх язигами-переселенцями, а також вважає, що частина язигів залишилась в Приазов'ї. Насправді ніяких язигів біля Меотіди давно вже не було. Далеко на захід відкочувало і плем'я роксоланів, яких Птолемей розташовує ще східніше від вже неіснуючих східних язигів. Воно й не дивно, адже карта Птолемея була переробкою твору його попередника Марина Тірського, для якого язиги, очевидно, щойно переселилися на захід.

Алани (язиги, роксолани) кочували в безпосередній близькости від кордонів Римської імперії, і Птолемей знав про їхнє місцезнаходження на час сто років тому. Зрозуміло, що його уявлення про народи, які були ще далі від римлян, за аланами, могли бути лише сторічної або й більшої давнини. Отже, ті хуни, яких він розмістив на лівому березі середньої течії Дніпра, ніяк не могли бути уламком тих сюнну, що були розгромлені китайцями та сяньбійцями аж 155 р., навіть аби ті сюнни справді втекли на захід, як того дуже хочуть гунологи-фантасти.

Самі "гунологи" пишуть, що сюнну немов би підкралися до Європи тихо та непомітно, так що понад 200 років про них ніхто нічого не знав. Як же тоді про них могли знати Діонісій та Птолемей, коли частина з них, недобита сяньбійцями, немов би прилемала до Європи?

Приймаючи все це до уваги, приходимо до висновку, що якунни Діонісія, так і хуни Птолемея лише за назвою випадково співпали з близькою їм назвою прикитайських "сюнну", які швидше всього навіть до Уралу ніколи не доходили.

Приводячи свідчення іншого географа, Ю.Кулаковський пише: "У географа більш пізнього часу, Маркіана Гераклійського (біля 400 р. нашої доби), який в цілому дотримувався даних Птолемея, аланам відведені широкі простори в Європейській Сарматії до гирла Борисфена (Дніпра), землі ж по Борисфену "за аланами" зайняті "європейськими хунами"" [7, с.263]. Фактично це означає: коли хуни вже потрясали Римську імперію, Маркіан Гераклійський не сумнівався, що вони є вихідцями з Придніпров'я. Називаючи їх європейськими, він розрізняв їх від азійських, які могли бути уннами Діонісія, бо у той час на схід від Дону була Азія.

Нарешті, повернемось до нашого Амміана. Хоч його вченість з географії була сумнівною, що відзначив Кулаковський, все ж таки не будемо скидати з рахунку і його повідомлення про місцезнаходження гунів, яких він розташував "за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану" (2.1), тобто, на північ від Азовського моря. Якими б примітивними не були знання з географії тодішніх ерудитів, але схід від півночі вони розрізняли. Отже, гунів, тобто, племена, що громили аланів та готів, треба шукати не на сході (в Азії), а в Європі, на північ від аланів.

Цікаву легенду про походження гунів приводить Йордан, що жив у VI ст., вже після того, як гуни відгреміли у Європі:

"Король готів Філім,ер, син великого Гадаріха, після виходу з острова Скандзи (Скандинавії), п'ятим по порядку тримав владу над гетами (треба готами — А.К.) і, як ми сказали вище, вступив-у скіфські землі. Він виявив серед свого племені декілька жінок-чаклунок, яких він сам на рідній мові називав галіуруннами. Вважаючи їх підозрілими, він прогнав їх далеко від свого війська, змусив тікати, і їм нічого не залишилось, як блукати в пустелі. Коли їх, бродячих по безплідних пустелях, побачили нечисті духи, то в їхніх обіймах зійшлися і змішалися з ними, внаслідок чого і створили те люте плем'я, що жило спочатку серед боліт, — малоросле, бридке і сухопаре, яких можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови. Ось ці то гуни, створені від такого коріння, і підступили до кордонів готів" [8.122].

Йордан був людиною свого часу, що жила в уявному оточенні відьом, чаклунів, нечистих сил та духів, тому його фантастичне оповідання про походження гунів можна було б зігнорувати. Але поспішати робити це не варто, бо і з такого повідомлення можна зробити цікаві висновки: гуни були якимись далекими родичами готів, бо ті й другі мали спільних предків; спочатку гуни жили серед боліт, отже, не в степу, а в лісі або в лісостепу; місцезнаходження їх від готів, як на наш час, могло бути не таким вже й значним, бо у той час відстань у 200-300 км, особливо в лісах при тодішньому бездоріжжі, підпадала вже під визначенне "далеко від війська".

Проведіть лінію від південно-західної Волині до гирла Дніпра — умовна дорога походу готів у Скіфії. Посередині від неї за 250 км на північний схід ви потрапите до хунів Птолемея.

З короткої характеристики гунів Йорданом (плем'я люте, малоросле, бридке, сухопаре,...) також випливає, що він був людиною упередженою, тому до всього йото твору в цілому треба ставитись критично, особливо до тих місць, де він описує гунів, що завдали чималих прикростей готам, яких він звеличує, та римлянам, якими захоплюється.

Йордана, симпатика готів та продукта римського виховання, можна зрозуміти, як і Амміана та інших римсько-візантійських письменників тієї доби. Багато століть "культурний" та "цивілізований" Рим тероризував, грабував та наводив жах на сусідні народи. Це подобалось, викликало самоповагу, самозвеличення та самозакохання. І тут з'являється інший народ, зневажені ними варвари, які показують, що насправді немає нічого вічного, а на силу завжди знайдеться більша сила — і довелося морально здеградованому і розтлінному Риму, якому доси всі кланялись, визнати своє безсилля й вклонитися самому. Є від чого прийти у відчай, а в руйнуванні "вічного" та усталеного порядку побачити дії злих духів та нечистої сили, а хіба з ними може бути що-небудь симпатичне?

Нарешті, назва чаклунок "галіурунни" в скороченому звучанні може трансформуватися у "гунни", так само як "Тьмутаракань" перетворилася в "Тамань".