Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

При вирішенні питання про походження гунів є два підходи. Перший, якого дотримується переважна більшість гунологів, виводить європейських гунів з монгольських степів; другі, яких набагато менше, доводять, що гуни мають місцеве походження. Послухаймо ж аргументи обох сторін.

На зламі старої та нової ери в степових та напівпустельних районах сучасного Північного Китаю та Монголії жили войовничі кочові племена монголоїдів сюнну чи хунну. Вони часто турбували Китай своїми грабіжницькими набігами. Врешті-решт після впертої боротьби ті кочівники були розбиті. Остаточної поразки завдали їм інші кочівники, сяньбійська орда, в 155 р. після Р.Х. в районі Джунгарського Алатау (кордон Східного Казахстану та сучасного Китаю). Після того ті сюнни розпалися на кілька орд. Одна з них, північні сюнни, немов би відійшли через степи Казахстану і 158 р. дійшли до Уралу чи берегів Волги. Так воно було, чи ні, ніхто з певністю сказати не може, бо цьому немає підтвердження ні в писемних джерелах, ні в археологічному матеріалі. "Яка була доля цих хунну, з якими народностями вони стикалися на своєму,шляху і як далеко просунулися на північний захід — про це ніяких повідомлень в літературній традиції немає... Не виключено, що внаслідок постійних війн та експансій якісь невеликі групи центральноазійських хунну проникли в І-ІІ ст. на терени південноруських степів... Проте, як показує археологічний матеріал, перші проникнення хунну в Східну Європу, якщо таке мало місце, не зробили будь-яких істотних змін в складі населення та характері культури цієї области. Цілком можливо, що прибульці були асимільовані місцевим сарматським населенням" [4, с.356,357].

Відомий географ та історик Лев Гумільов вивченню життя, побуту, державного управління, організації та військової справи сюнну (хунну) присвятив велику кількість робіт, об'єднаних у два томи [2,3 ]. Безумовно, він є палким прихильником азійського походження наших гунів, які в IV та V століттях потрясали всю Європу. Отже, послухаємо висновки дослідника, який робив карколомні зусилля, щоб це довести: "З 155 р., коли північні хунни відірвались від переможних сяньбійців на берегах Волги, до 350 р., коли гуни почали вперту боротьбу з аланами„ їхня історія зовсім невідома" [2, с.244] (підкреслення моє —А.К.). "За 200 років з уламком хуннського народу відбулись такі зміни, що довгий час вчені не наважувались ототожнити азійських хуннів та європейських гунів. Нарешті це питання було вирішено позитивно, але залишилась невирішеною.проблема несхожости тих та других" [2,с.245] (підкреслення моє — А.К.). Отже, хоч питання тотожности вирішено, але питання подібности — не вирішено. Такими словесними абракадабрами рясно пересипані всі "вчення" про азійське походження європейських гунів, бо якщо дві речі тотожні, тобто, однакові, то вони обов'язково і схожі, і подібні.

"Спадкоємцями гунської мови прийнято вважати чувашів" [2,с.245] "Прийнято вважати" — термін не науковий і не юридичний. Хто прийняв і чому прийняв?

Для Л.Гумільова аргументом є ось така цитата з роботи Б.Серебреннікова "О происхождении чувашского народа", 1957р., с.40-42:".. .в тюркському діалекті чувашської мови прослідковуються тюрко-монгольські паралелі від часу давнішого, ніж нашестя Батия, які показують, що предки чувашів жили біля Байкалу" [З.с.307].

Можливо, предки чувашів і справді жили біля Байкалу, але до чого тут європейські гуни? Адже ніхто ніколи не довів, що чуваші від них походять. Від таких дубових "аргументів" вовком завиєш. Від того, що в українській мові прослідковуються санскритські паралелі, ніхто не виводить нас (принаймі, до цього часу) від латинян чи ескімосів.

В наукових питаннях потрібні факти, а не словесні потоки, хоч би ось на зразок такого: "Важко повірити, що цей народ (гуни — А.К.) — одноплемінники сучасних їм юебанських та ордоських хуннів, але це так. Військова поразка відкинула північних хуннів на 2000 років назад, а метизація з уграми змінила і їхній зовнішній вигляд, і психічний склад" [2, с.248]. Дозвольте запитати, а що ж залишилось спільного?

За відсутністю кибети, логіки та наукового аналізу, а головне — небажання визнати хибність своїх штучних побудов, історики фантазують, як вправні казкарі. Чи можна повірити, що військова поразка може відкинути будь-який народ не лише на 2000 р., а хоч би на 300-400 років, якщо залишиться сам народ? Такого в історії ніколи не було, але таке вигадали "гунологи", щоб обгрунтувати свою божевільну маячню: ототожнити народи, що різко відрізняються за рівнем культури, способом життя, мають різний зовнішній вигляд та психічний склад, і все лише тому, що близькі їхні назви: хунну (чи сюнну) та гуни. Прості українські люди скажали б про таких горе-вчених: "натягують шкурку на кисіль". Взагалі кажучи, з безпідставною фантазією немає чого й полемізувати, але вона увійшла в підручники, нею задурюють-зомбують наших дітей!

Послухаємо ще точку зору археолога: "...часова приуроченість до епохи гунів тих або інших речей ще недостатня для того, щоб вважати комплекси, в яких вони знайдені, власне гуннськими (тобто, сюннськими — А.К.)... стало очевидно, що багато сторін проблеми до цього часу не забезпечені матеріалом: немає поселень, могильників — відомі лише одиночні поховання, не зроблено зіставлення матеріалів європейських гунів з культурою центральноазійських сюнну, не розв'язані ще питання датування" [5, с.10].

А ось точка зору палеоантрополога Г.Дебеця. Очевидно, він підтримував думку про азійське походження європейських гунів (в істориків є свої моди), але, як чесний вчений, змушений був зробити таке визнання: "Не заважає зазначити, що на шляху руху гунів від Селенги до Дунаю залишків палеосибірського типу (до якого належали хунни-монголоїди — А.К.) ніде не знайдено, за винятком Алтаю" [6, с.123]. Тобто, це означає, що прикитайські хунни західніше Алтаю не заходили.

З кінця 4-го століття сто років, до зникнення невідомо куди, кочові племена азійських гунів, якби такі справді були в Європі, значний час мусили б знаходитись в причорноморських степах. Вони повинні були б залишити якісь антропологічні1 сліди. Але вони зникли, як вранішній туман: "Палеоантропологічні матеріали в скіфо-сарматський час в Україні не дають ніяких вказівок на появу будь-яких нових расових типів порівнянне з тими, які були відомі у попередні епохи (VI ст. до Р.Х. - IV ст. після Р.Х. — А.К.)" [б.с.164]. На захід від Дону тюркський антропологічний тип з'явився лише з 9 ст. — печеніги та торки. З'явився в степах — потрапив і до палеоантропологів.

Нарешті, ніяких гунів немає в історичній пам'яти нашого Народу (приповідки, пісні тощо). На чому ж тоді тримається побудова, що наші гуни—то далекосхідні сюнну? Лише на підставі співзвучности звукоряду сюнну - хунну - гуни. Та ще більшу співзвучність мають назви хети - гети - готи. Але це три зовсім різні народи, і ніхто не виводить їх один з одного. Інколи їх навіть плутають, бо гети та готи жили поруч і майже в той самий час. Та й робота Йордана називається "Про походження та дії гетів", а треба готів, бо саме про них він пише. Цю підміну він робить свідомо, щоб приписати готам славу та велич гетів. Цим же займаються і наші сучасні "брати".

Москвинський історик І.Забєлін в "Истории русской жизни" (1876 р.) вважав, що ототожнення Хунну (Сюн-ну) та Гунів базується лише на подібности звучань, але цьому суперечать свідоцтва історії та географії: На думку цього вченого, "треба тільки дивуватися, яким чином недолуга здогадка Дегіня утвердилась в науці як непохитна істина. З його легкої руки всі стали стверджувати, що Унни були справжніми Калмиками, і всі намагалися при будь якому випадку доводити та поширювати ці поверхневі висновки" [24,с.104,105].

Схожість, а інколи навіть тотожність назв різних за походженням племен, що жили в один і той самий час, часто слугувала підставою для спекуляцій і в інших випадках. Схожими за звучаннями були слов'янські племена венедів (у Плінія) чи навіть венетів (у Тацита) з венетами (не слов'янами) італійськими; германського племені лугіїв зі слов'янськими лужичанами; германських свевів (свабів-швабів) зі слов'янами; германського племені герулів зі скіфськими (очевидно, аланськими) кочовими племенами елурів. Відносно останніх О.Скржинська так коментує повідомлення Йордана: "Йордан повідомляє, що згідно даним Аблавія, елури жили поблизу Меотіди, тобто на схід від остготів. В іншому місці ...Йордан зараховує герулів (не елурів) до племен, що з'явилися із Скандії, тобто, до готських племен... Не можна не відзначити тут же, що до V ст. відноситься ряд повідомлень про герулЧв, які не мають ніякого зв'язку із вищезгаданими примеотійськими елурами і є германськими племенами" [8, ком.370].

А ось думка М.Грушевського стосовно наукоподібної гри навколо однакових назв племен: "Не вважаю потрібним зупинятися на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов'янської території в різних теоріях, що вважали Слов'ян тубильцями в Германії, на Балканах і т.і. Підставою для них служила тотожність або подібність імен: таким чином до Слов'ян зачислялися, напр., Венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов'янське різних чужих імен, напр. Свебів=Свевів на Слов'ян, Семнонів на Ііетіап і т.і... Огляд цих теорій і їх старшої літератури див. у Крека" [25.С.77]. М.Грушевський вказував також, що окрім етнографічних, можуть бути географічні співзвучности, але "всі такі сліди одначе не певні" [25,с.163].

Чому ж тоді ми повинні вірити, що гуни європейські походять від сюннів прикитайоських, відокремлених один від одного в часі більше, ніж на 200 років та у відстані на 7 тис. км, до того ж між ними не виявлено ні етнічного, ні історичного, і взагалі, жодного зв'язку?

До речі, зверніть увагу на прізвище названого М.Грушевським німецького дослідника — Крек. Справа в тому, що ім'я однієї з дружин Аттила було Крека, тобто, вона була взята з якогось германського племені.

В середині 20 ст. азійське походження європейських гунів заперечував американський історик Отто Менчен-Хелфен ("Тпе Нипз апо1 Іпе Нзіипд-пи" ("Гунни та сюнни"),' 1945 р.). Цитую його аргументи за роботою Л.Гумільова [З, с.307];

"1) теорія, згідно якої гуни (Нипз) самостійно прийшли з Далекого Сходу, не може бути підтримана ні прямими, ні посередніми письмовими чи археологічними доказами; немає доказів того, що гуни та сюнни (Нзіипд-пи) говорили однією мовою; мистецтво гунів, наскільки воно відоме, корінним чином відрізняється від мистецтва хунну".

Заперечення Л.Гумільова проти цих положень до того примітивні та поверхневі,'що на них не варто ні час, ні папір витрачати. Краще почитати оповідання барона Мюнхаузена. Але одну думку А.Гумільова все ж таки варто навести: "Хунну (сюнну) та гуни були дійсно не схожі один на одного, і задача історика - пояснити джерела цієї несхожости..." [З.с.310]. Чи не найпростіше пояснення: це були зовсім різні народи, тому й несхожі, як скажімо, китайці та французи. Можна й по-іншому: якщо на королю одягу не видно, то він голий, й нічого тут лукавити.