Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

На конях об фортечні мури можна хіба що порозбивати голови, але це мало зарадить справі. Отже приходимо до висновку, що гуни мали піше військо. Але кочівники пішого війська не мали. Як зазначає Амміан, вони навіть соромилися ходити пішки. Піші частини військ були у землеробських народів. Та можливо Амміан помилявся? Але він довгий час був вояком і міг спостерігати звичаї та військовий уклад кочовиків, тому його розповіді про їхню військову тактику заслуговують на високу ступінь довіри.

Зауваження Амміана про те, що гуни не могли брати укріплення й навіть грабувати ворожий табір, заслуговує на значно більшу увагу, ніж може здатися на перший погляд і ніж приділяють йому дослідники. Справа в тому, що не лише кочівники, але й готи, ці осілі розбійники, не вміли правильно вести осаду та брати міста. Про це недвозначно говорить Амміан, описуючи війну готів з римлянами на півночі Балканського півострова в 80-х роках IV століття, після їхньої втечі від "гунів". А ті події, що пов'язані з римлянами, він змальовує з великою переконливістю та подробицями, немов би сам був їхнім свідком. Ось факти.

Багато разів готи штурмували Маркіанополь, але все даремно: "Тоді Фрітігерн (один з ватажків готів — А.К.), бачачи, що люди, які не вміють вести осаду, несуть даремно такі втрати, порадив піти, не доводячи справу до кінця, лише залишивши там достатній загін. Він говорив, що знаходиться в ладу зі стінами й давав пораду взятися за спустошення багатих областей, не наражаючись при цьому на будь-яку небезпеку, бо не було ще ніякої охорони" [1,31.6.4].

"Після такого сумного закінчення битви наші відійшли в Маркіанополь, що стояв недалеко. Готи без будь-якого зовнішнього тиску засіли у своєму таборі й протягом семи днів не насмілювались ні вийти, ні потикатися звідти. Тому наші війська, скориставшись цим зручним випадком, заперли в міжгір'ях Генімонта величезні зграї інших варварів, спорудивши високі вали. Розраховували, звичайно, що величезні полчища цих шкідливих ворогів, будучи запертими між Істром та пустищами й не знаходячи ніяких виходів, загинуть від голоду, бо всі життєві припаси були звезені в укріплені міста, з яких вони не намагалися доси жодного обложити внаслідок свого повного невміння в цього роду заходах" [1,31.8.1].

"Після неодноразових спроб, які були відбиті сильним спротивом наших, що засіли на високих місцях, вони опинилися в край складному становищі й закликали до себе шайки гунів та аланів, спокусивши їх сподіванням на величезну здобич" [1,31.8.4].

Після страшного розгрому римлян та загибелі імператора Валента (378 р.) готи спробували взяти приступом Адріанополь. І ось що з цього вийшло:

"На світанку наступного дня переможці, як дикі звірі, яких розпалив смак крови, рушили щільними натовпами до Адріанополя, їх збуджували порожні сподівання взяти місто, і вони були цілком переконані, що в цьому їм поталанить. Вони знали від перебіжчиків, що там, як в сильній фортеці, знаходились найзнатніші сановники й були заховані знаки імператорського сану та скарбниця Валента.

Щоб не дати послабнути загальному збудженню, вони вже на четвертий день оточили місто з усіх боків, і почалась жорстока битва. Обложники з природженою дикістю зухвало кидалися на вірну загибель, а обложені зі свого боку виявляли всі свої сили та всю хоробрість в обороні" [1.,.31.15.23].

"Провідники готів, збуджені полум'яним бажанням заволодіти багатствами, що їх неправими шляхами здобув Валент, ставали самі в перші лави, а інші приєднувались до них у гордій свідомости, що вони в небезпеках порівнялися з начальниками. Багато які падали, смертельно поранені, роздавлені величезною вагою або з пробитими грудьми, інші несли драбини і з усіх боків намагалися лізти на стіни, але на них, як по крутосхилу, падали каміння, шматки колон, цілі блоки й засипали їх. Жахливий вигляд крови не діяв на варварів, що дійшли до шаленства, і до самого вечора вони виявляли ту ж дику хоробрість...Але справа йшла без будь-якого плану, наскоками, в окремих загонах, що було свідоцтвом повної розгублености. Коли день схилився до вечора, всі повернулись у зневірі в свої намети, попрікаючи один одного в безглуздому безумстві за те, що всупереч порадам Фрітігерна, вирішили піти на жахи штурму" [1,31.15.13-15].

"Тоді прийнялися вони оглядати рани та лікувати їх своїми народними засобами; це зайняло всю ніч, не довгу, правда, в цю пору року. Коли почався день, вони стали обговорювати на різний лад, куди їм направитись. Після довгих пожвавлених суперечок вирішили, нарешті, захопити Перінф, а потім й інші багаті міста. Повідомлення про це вони отримали від перебіжчиків, які знали не лише те, що є в містах, але навіть і в середині кожного будинку. Згідно цьому рішенню, яке було визнано таким, що обіцяє вигоди, вони повільно направились вперед, не зустрічаючи ніякого опору, і робили на всьому шляху грабунки та пожежі" [1,31.16.1].

"А до готів приєднувались войовничі і хоробрі гуни та алани, загартовані в бойових трудах. Приманкою величезної здобичі домігся цього союзу спритний Фрітігерн. Розбивши табір біля Перінфа, вони, пам'ятаючи попередні втрати, не насмілились, одначе, ні підійти до міста, ні намагатися взяти його, проте широку та плодоносну область навколо цього міста вони розграбували дотла, перебивши або взявши в полон сільське населення" [1,31.16.3].

Добре обчистивши околиці Перінфа, готи посунули на Константинополь, "незчисленні скарби якого збуджували їхні грабіжницькі інстинкти". Але оборонні споруди міста зломили їхнє зухвальство, вони пішли звідти й розсіялись по північних провінціях, дійшовши аж до Юлієвих Альп, які в давнину називались Венетськими.

Отже, не зважаючи на значну перевагу, жодного міста готам взяти не вдалось внаслідок невміння вести правильну облогу. І це при тому, що вони були осілим народом, мали піше військо і часто ходили в грабіжницькі походи. Як же могли гуни-кочівники, які не злазили з коней і не мали піших загонів, брати міста-фортеці Боспорського царства? Виходячи з концепції, що гуни — то кочовики, які прийшли десь із-за Волги, на поставлене питання відповідь дати неможливо. Гунологи її й не дають, вони його обминають, як і безліч інших, що не вкладаються в їхню "концепцію".

Якщо в кінці IV століття готи не вміли брати фортеці, то тим більше здивування викликають ось такі історичні факти.

"Юрми скіфських народів прорвалися на двох тисячах суден через Боспор, пройшли по берегах Пропонтіди і вчинили жорстокі спустошення на морі та на суші..." [1,31.5.15]. Загальною назвою "скіфські народи" Амміан називає припонтійські (причорноморські) племена, що заселяли терени сучасної України. Вони вдиралися в межі імперії в 267 та 269 роках. Тоді були захоплені Візантій, Афіни, Аргос та інші грецькі міста.

"У битвах з варварами (251 р.) були вбиті імператори Деції, батько та син,... взятий був Анхіал (місто), і в той же час Нікополь, який побудував імператор

Траян, як свідоцтво перемоги над даками. Після багатьох жорстоких поразок з того та іншого боку зруйнований був Філіппополь, причому — якщо правдиве повідомлення істориків — вбито було в стінах міста сто тисяч чоловік..." [1,31.5.16,17].

Отже, серед тих народів, які вдиралися в межі Римської імперії в середині III ст., були такі, що вміли брати міста-фортеці. Це не могли бути готи, зважаючи на їхню безпорадність у цьому значно пізніше. Щоб взяти фортецю, потрібна була не лише сила, але й вміння та хитрість. Таким народом могли бути слов'яни. Згадаймо, як запорізькі козаки в XVII ст. брали турецькі фортеці, що вважалися неприступними.

Можна навести інший приклад, коли вже не готи, а справжні кочовики були безпорадними при штурмі не лише укріплених міст та фортець, а навіть феодальних замків. Це мадяри, які 895 р. вдерлися в Паннонію, сучасну Західну Угорщину. Майже 60 років їхні грабіжницькі банди тероризували населення й наводили жах на всю Західну Європу. Послухаємо французького історика Люс'єна Мюссе: "В цілому, між 899 та 955 роками мадяри здійснили 33 походи на Захід, досягаючи таких віддалених пунктів, як Бремен (915), Орлеан (937), Манд (924) чи Отранто (947). Розграбований був увесь континент, за винятком Іспанії та приатлантичних областей, які вже були добряче обібрані вікінгами. Більше всього мадяр приваблювали дві країни: Баварія, куди вони здійснили одинадцять походів, та Ломбардія, де їх бачили тринадцять разів; навіть далека Апулія (область на півдні Італії — А.К.) була удостоєна трьома їхніми відвідинами" [23, с.32].

"Ці походи розоряли головним чином сільськогосподарські зони, а також усамітнені монастирі, в яких вони сподівалися знайти найбагатшу здобич. Для облоги укріплених міст у мадяр не було ні часу, ні засобів; штурмом було взято дуже мало міст (головний виняток — це Павія, захоплена 12 березня 924 р.), а зруйнована була, здається, лише Конкордія поблизу Аквілеї... Очевидно, жах, який наганяли ці походи, свідомо заохочувався — як це в майбутньому було з монголами — щоб заздалегідь паралізувати будь-який дух опору" [23, с.33-34]. Останнє речення означає, що мадяри поголовне винищували тих, кого не могли взяти в полон як рабів. Як бачимо, Мюссе порівнює їх зі справжніми кочовиками-монголами, але немає ніяких підстав порівнювати з гунами, їхня поведінка, як це випливає з опису Пріска Панійського, була зовсім іншою, хоч мадяри, щоб звеличитись, виводять себе від гунів.