Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Дійсно, за Готськими відомостями, існували Киепіапд та Копидаго1, тобто країна жінок та град (місто) жінок; але потім виявилось, що Готське тлумачення по смислу Копа, (ЗІІепа — жінка, не йде ні туди, ні Сюди, і що Киепіапсі та Копидагсі не означають країна та град жінок, а країна та град народу, названого Киепе, Спиепе, Кипае. Ця назва здалась і непристойною, і неправильною; треба було її замінити через Ниппі, Нипиіапо1, Нипидаго1, тим більше, що у Птолемея на вказаному Йорданом місці народ Гуннів живе на лівому березі Дніпра..." [12, с.87].

"П.Шафарик (1795-1861 рр.)... не коливається усвідомити Гунів Слов'янами: Гунами називають Слов'ян; в Германських народних легендах під іменем Нипі підрозуміваються Слов'яни; в північних квідах Гунські богатирі Ярослав та — Ярожир та інш. видають в собі Слов'ян" [11, с.96].

Цитати подібного роду можна було б значно примножити. Але, здається і цих достатньо, щоб без особливого напруження клітин головного мозку, прийти до простого висновку: гунами германські племена називали своїх південно-східних сусідів.

Можливо Вельтман понавигадував та щось перебрав? Але самі германські дослідники (Мюленгорф, Вреде) підтверджують, що імена, в яких є основа пип, таки були ще до появи гунів в германській та готській мовах (Нипітипо!, Нипііа та інші), але вважали, що [ці імена] не мають відношення до гунів, бо були ще до появи їх в Європі [24,с. 140]. Звичайно, якщо імена з основою гшп були в Європі ще до гунів, то причиною їх виникнення були не гуни, але імена з цією основою могли спричинити назву народу гуни, який завдав стільки клопотів германцям та готам. Тією ж наведеною цитатою германські гунологи-азіати хотіли сказати, що думка про європейське походження гунів та їхньої назви навіть не допускається, вона відкидається заздалегідь.

Нарешті, М.Грушевський [25] на стор.142 у 3-й примітці, посилаючись на германського дослідника Крека, пише, що "німецьке Нипеп=Гуни=велетні". Наші предки і справді були високими на зріст, дужими та красивими, що підтверджується повідомленнями тогочасних письменників. Та й зараз українці серед інших народів не пасуть задніх, достатньо подивитися на братів Кличків або згадати Івана Піддубного. Тогочасні германці не мали справи з народом, що жив в басейні Амуру, за 8 тис. км. від них, а от з нашими предками, своїми східними сусідами, вони здибалися частенько і на той час слов'яни внушали германцям повагу, бо були Нипеп-велетні.

Від германців назва "гуни" перейшла до латинян та греків, хоч останні і знати про народи "хіону" чи "хону", що воювали з персами та вірменами. Як за місцезнаходженням, так і способом життя та військовою тактикою це були лісостепові землеробські племена наших пращурів, пізніше відомих під назвою антів. У наш час місцеве походження гунів цілком аргументовано доводять Іван Білик [13] та Григорій Василенко [14].

Той факт, що гуни були місцевим осілим народом, випливає також з вірша Авзонія, написаного ним напередодні вступу у Консульство, тобто, 31 грудня 378 р. У вірші Авзоній змалював сучасний стан імперії, і там є такі, цілком тепер зрозумілі, рядки: "...де савромат приєднав до себе бродячі зграї хунів (спипі) і де гет нападає на Істр з союзними аланами..." [7, с.83,84]. Зверніть увагу, саме сармати (очевидно, сармати-язиги в Паннонії) приєднують до себе гунів, а не навпаки. Під "бродячими зграями хунів" Авзоній однозначно розуміє'хунів Птолемея (це видно навіть з латинського напису), тобто слов'янські ватаги, які не пропустили нагоди приєднатися до господарів-сарматів, щоб пограбувати римські провінції. Ю.Кулаковський перекладає "Спипі" як "гунни", але в латинській мові гунни пишуться "Ниппіз", інколи "Нипі". Невелика "описка" — і вже хуни-слов'яни Птолемея перетворюються на міфічні орди незрозумілих зайд-гуннів, які замість того, щоб громити сарматів, смиренно приєднуються до них.

З іншого боку, не могло бути, щоб в такій потужній боротьбі та русі народів кінця IV ст. незчисленні войовничі слов'яни та слов'янізовані племена були сторонніми спостергачами. Вони напевне брали участь, з цим погоджуються навіть "гунологи", але під якими іменами? Тогочасні автори, даючи перелік народів, пишуть "сармати, хуни", "гуни, алани", "алани, готи, гунни" тощо. А де ж слов'яни? Відповідь однозначна: вони, разом з уннами-тюрками, прикаспійськими кочовиками, ховаються під назвами "хунів" та "гуннів". При цьому унни-тюрки відігравали другорядну, допоміжну роль, інколи, зокрема, при нічному переході річки та несподіваному нападі на військовий табір Атанаріха (3.6), або в повідомленні Авзонія, їх зовсім не було, як і в наступному свідченні.

Є інші непрямі докази, що гуни, принаймі, певна їх частина, були не кочівниками, а осілим народом. Це випливає, зокрема, з панегірика Паката, який він виголосив перед імператором Феодосієм 391 р.: "Йшов під командою римських провідників і під римськими знаменами колишній ворог Риму і слідував за символами, проти яких він раніше стояв, і, ставши сам вояком, заполонив міста Паннонії, які раніше він руйнував ворожим спустошенням. Гот, гун, алан стали в лави війська, змінювались на варті, боялись бути невідповідними на службі" [7, с.89].

Навряд чи гунни -зайди та алани-кочівники, виховані так, як описав їх Амміан, для яких рідною домівкою був степ, які не терпіли над собою влади та боялися даху над головою, могли служити у римському війську зі строгою дисципліною. Ті гуни та алани, що були найняті римлянами — представники осілих або напівосілих племен, отже, не прийшлими Бог знає звідки, а місцевими. Швидше всього гуни, що служили у римському війську, були саме з числа тих "других гунів", які жили поруч з готами і яких вони також наймали для боротьби з аланами (3.3).

Як повідомляє Йордан та Марцеллін Коміт, канцелярій імператора Юстініана та автор "Історій" Візантії ([8, с.301]), римляни вигнали ґунів з Паннонії 427 р., після 50-річного перебування їх на цій землі. Отже, гуни оволоділи Паннонією 377 р. Очевидно, за військом потяглися слов'яни-колоністи. Через 15 років Паннонія була знову віддана "гунам", на цей раз як "подарунок" Аттилу.

На користь того, що гуни, — які громили готів, до яких посилали посольства римські імператори, жили в селах чи поселеннях, в мові яких виявлені українські слова, — були не кочівниками, а осілим місцевим народом, нашими предками праукраїнцями, свідчать розвиток ювелірного виробництва, а також деякі місця з робіт Йордана, а особливо Пріска Панійського, які проаналізуємо пізніше.

Як пише М.Брайчевський [15, с.216], до середини І тисячоліття нової доби стан ювелірного ремесла у наших предків мав досить скромний рівень. Лише близько 4-5 ст. (тобто, після переможних походів гунів на римлян та персів й збагачення військово-племіної знати) намічається більш широкий його розвиток, що приводить, особливо у Середній Наддніпрянщині, в VI ст. до утворення блискучого стилю так званого комплексу пальчатих фібул (защібок). Тобто, в той час, коли, згідно "вченню" гунологів про азійсько-кочове походження гунів, наші предки мусили були терпіти неволю, а з нею неодмінне зубожіння та занепад виробництва, особливо предметів розкоші, це ремесло раптом розквітає! Насправді його розвиток показує, що ніякого поневолення наших предків не було, що насправді в цей час вони збагачувались за рахунок пограбування сусідів, що до і навіть після розпаду величезної імперії Аттила в середині V ст. не лише князівсько-боярська знать, але й частина населення були досить заможніми й потребували предметів розкоші.

Праукраїнська держава антів

На самому початку 1-го тисячоліття після Р.Х. терени Південно-Східної Європи (приблизно межі сучасної Руси-України, Молдови, Південної Польщі та південь Білорусі) займали племена слов'ян, скито-сарматів та фракійців. На узбережжі Чорного моря були грецькі міста-колонії, представлені античною греко-римською культурою.

Скито-сармати простежені археологами по пам'яткам, що вони залишили від Чорного (Руського) моря, Кримського півострова та Дунаю на півдні, нижнього та середнього Подністров'я та Пруту на заході, Сули та Сіверського Дінця на північному сході. У той час частина сарматів осіла, а більша частина кочувала в степах від Волги та Північного Кавказу до Дністра. Кочові сармати складалися з великої кількости племен, що у той час мали загальну назву алани.

Слов'яни-праукраїнці представлені зарубинецькою культурою і обіймали терени в Прикарпатті, басейні Прип'яти, головним чином на правобережжі, верхньому Бузі, середньому Придніпров'ї, в нижній течії Десни та Сейму — головним чином в лісостепу. Окрім того, на самому Заході України та в Південній Польщі слов'яни представлені пшеворською культурою. Фракійці простежуються у липецькій культурі, багато пам'яток якої знайдено в Прикарпатті.

В першому — на початку другого століття римляни захопили Дакію (сучасну Румунію), Молдову і вийшли до середньої течії Дністра. Вони потребували багато хліба як для самого Риму, так і для своїх багаточисельних легіонів. Його могли дати їм споконвічні хлібороби, про яких ще "батько історії" Геродот писав як про "скитів-орачів" та "скитів-землеробів" і які заселяли лісостепову та північ степової частини сучасної Руси-України. Економічна доцільність та схрещення різноманітних культур привели до створення в ІІ-ІII століттях на теренах сучасної Молдови та більшої частини Руси-України (від Закарпаття аж до Сіверського Дінця), яскравого явища — черняхівської культури. Названа вона так від селища Черняхів, що поблизу Києва, де вперше була виявлена 1899 р. Вікентієм Хвойкою.

Обабіч Дніпра в районі Києва та в басейні Десни з черняхівською співіснувала київська культура, створена нашими предками-праукраїнцями. Ці висновки підтверджуються лінгвістичними дослідженнями, зокрема, накладенням на археологічну карту архаїчних гідронімів та топонімів.

Черняхівська культура була наслідком як впливу Риму, так і спільної економічної діяльности різноманітних племен, яка привела до створення військово-політичного об'єднання та, як засобу спілкування, єдиної мови. "Чия влада, того й мова", говорили римляни. Метою централізованого утворення було, окрім захисту від римської агресії,—захищати, або принаймі не допускати, грабежів валок зі збіжжям та іншими товарами, що рухалися до римлян та від них. Найбільше зацікавлені у цьому були племена, що знаходилися найдалі від римлян, бо їхні валки наражалися на найбільшу небезпеку бути пограбованими, тобто, слов'яни-праукраїнці.