Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Таким чином, портрет гунів-кочівників, поданий нам А.Марцеліним, є продуктом уяви, скомпонованим з оповідань багатьох людей про їхнє життя, вдачу та побут. Йому не можна надавати якогось особливого значення, принаймі, він не може бути взятий за основу для досліджень, бо Амміан ніколи їх не бачив, а описував зі слів переляканих людей. Це видно також з наступних протиріч та неузгоджень, які є в його описі гунів-кочівників.

В описі Марцеліна гуни — безбороді, постійно на конях, увесь час кочують, їдять напівсире м'ясо, уникають будинків тощо. Але навіть тут можна віднайти риси, які б мусили викликати здивування або принаймі сумніви дослідників: "вони кочують по горах та лісах". Чому по лісах, а не по степах? Чи можете ви уявити собі кочівників у тодішніх лісах, де немає доріг, але безліч підліску, повалених від негоди та віку дерев, де й пішки важко пройти, а не те що проїхати на гарбі чи гарцювати на коні? А по яких горах кочували гуни? В Європі поза межами Римської імперії ніяких гір, окрім Карпат, не було, інші ж гори, які знав Марцелін, знаходились далеко від описуваних подій, але ні в яких цих горах (Карпати, Кавказ) кочівників не було. Очевидно, у цьому місці в нього описка, допущена або ним самим, або переписувачами його твору. Якщо слово "кочують" замінити на слова "живуть", "перебувають", "знаходяться", то не лише ця інформація, але й значна частина наступної стають несуперечливими. Нарешті, аби Амміан сказав, що гуни кочують в горах та степах, то їхнє місцезнаходження можна було б локалізувати на Північному Кавказі, який межує зі степом. Але він сказав "в горах та лісах". Гори поруч з лісами в Європі є лише в одному місці — це Карпати з прилеглою до них смугою лісостепу. Тут і треба шукати народ, названий Амміаном гунами.

Далі ще цікавіше: "тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей".

Навряд чи з дикоростучого льону (якщо він взагалі є у степах) можна було пошити достатню кількість одягу, вирощують же цю вологолюбиву рослину в лісостеповій та лісовій зонах, де степових кочівників не було. І чому це у "гунів" одяг був з льону, а не зі шкір тварин чи вовни, цього добра у них було більше, ніж достатньо?

Ще цікавішим повідомленням є одяг "із шкірок лісових мишей". Як це можна собі уявити? Степові кочовики їдуть у ліс за кілька десятків, а то й сот кілометрів, не злазячи з коней, ловлять мишей, здирають з них шкірки (філігранна робота; нічого сказати), з яких жінки шиють їм одяг. І власне, чому з "лісових мишей", а не польових, які нітрохи не гірші від своїх лісових родичів? Наловіть в лісі мишей (краще не злазячи з коня) й попросіть свою дружину пошити з їхніх шкірок костюм. Тоді ви одразу задумаєтесь, а що власне Амміан хотів цим сказати?

Коментатори Амміана розуміли, що його повідомлення про одяг степових кочівників, пошитий із шкірок лісових мишей, містить в собі якесь непорозуміння. Тому деякі з них, зокрема перекладач "Гетики" Йордана й прекрасний його коментатор О.Скржинська, вираз Амміана (лісових мишей) перекладає як "польових мишей" [8, с.219]. Але це велика натяжка. Амміан свідомо написав "лісових мишей", бо вони знаходяться в одному контексті з мандрами "гунів" по горах та лісах, отже, й миші мусили бути таки лісовими; а також в одному речені з одягом з льону, який вирощували, з якого ткали полотно та шили одяг поселяни лісів та лісостепу, але ніяк не степові номади-кочівники. Аби степовики вміли прясти, то перш за все вони робили б одяг з вовни.

Більше того, отой "одяг із шкірок мишей" взагалі є непорозумінням, про який писали ті, що ніколи його не бачили. Здається, вперше про нього згадує Помпей Трог (І ст. до н.е. — І ст. н.е.) в "Історії", яка до нас не дійшла. Скорочений виклад його твору зробив Юстін (ІІ-ІІІ ст.). Помпея Трога та Юстіна читали Амміан та інші автори і переписували оповідання про отой мишачий одяг, який немов би носили номади.

Подібні непорозуміння траплялися. Ось ще одне з них. Дунай приймає більше 120 значних за величиною притоків. Але багато античних авторів пишуть про 60. Це помилкове число притоків Дунаю по традиції йшло від Плінія, який повідомляє, що Данубій-Істр, "прийнявши в себе 60 річок, з числа яких майже половина судохідні", впадає в Понт. Про 60 судохідних річок, що впадають в Данубій, потім писали Солін (III ст.), Амміан (IV ст.), Йордан (VI ст.), очевидно, й інші [8, с.241].

Поза всяким сумнівом, тюрків-кочовиків, які спотворювали обличчя дітям (очевидно, для того, щоб потім своїм виглядом нажахати благородних римлян, про яких, щоправда, вони до 375 р. нічого не мусили знати), ні Амміан, ні ті, хто йому все це розповідав, не бачили. Вони користувалися чутками після багаточисельних поразок готів, на яких "гуни" нагнали великого страху, а страх, як відомо, має великі очі. Про цей страх Амміан недвозначно написав у розділі (4.2). Тут-то й можуть приверзтися безбороді чудовиська, що приросли до коней.

Всі ці протиріччя та чутки-чудеса легко узгодити, якщо припустити, що описуючи гунів, Марцелін змішує два народи: тюрків-кочовиків та осілих землеробів, що жили на північ від Меотійського озера (Азовського моря) в лісах чи в лісостепу, вирощували льон, ткали з нього одяг, а згадані ним "лісові миші" могли бути білками або бобрами, з яких шиють одяг і по сьогоднішній день і якими у той час кишіли ліси та річки, можливо, зі шкір інших лісових звірів. Ніяких інших землеробів, окрім слов'ян, у тій місцевости не було. До речі, вони шили одяг не лише з льону чи шкірок лісових звірів, але також із шерсті, бо мали в достатку різної худоби. Верхній одяг з домотканного грубого нефарбованого сукна називався гунею. Це одяг теплий і зручний. Тих, хто носив гуні, інші народи могли називати гунами.

В роботі [5, с.94] В.Ковалевська робить зауваження, що переклад твору А.Марцеліна, зроблений Ю.Кулаковським. неточний в тому місці, де він пише, що кочовики "...ведуть бій стрілами..." (2.9), а треба "...ведуть бій метальними списами...". Але саме ними були масово озброєні слов'яни! Кочівники і справді були озброєні луками та стрілами. Ю.Кулаковський, прихильник азійсько-кочового походження гунів, це добре розумів, і на догоду цій концепції (очевидно, несвідомо) навіть спотворив текст при перекладі.

Перше, ніж продовжувати аналіз твору Амміана, нагадаю розташування племен на теренах між Дністром та Волгою в кінці IV століття.

В пониззі Дніпра жили готи: на правому, західному березі — вестготи (тервінги), на лівому, східному березі та в степовому Криму — остготи (гревтунги). Далі на схід від них у степу аж до Волги та північної частини західного Каспію кочували алани. Не виключено, що на Північному Кавказі кочували також тюркські племена. В лісостеповій зоні на північ від готів та аланів жили осілі землеробські племена слов'ян. На Таманському півострові та в східному Криму була Боспорська держава греків та сарматів.

Аби гуни прийшли зі сходу (з Азії), то перш за все вони б зіткнулися й напали на східних аланів. Але знову диво. Марцелін пише (3.1): "...гуни, пройшовши через землі аланів, що межують з гревтунгами..., зробили у них страшне винищення та спустошення...". Тобто, гуни напали не на східних аланів, а на західних. Так це місце в Амміана розуміють й інші коментатори [4, с.358,359].

Як же гуни могли пройти майже тисячу кілометрів непоміченими через землі аланів, войовничого народу, від Волги до Дніпра? Тут треба вигадувати якийсь історичний епіцикл. Щоб вийти із цього положення, В.Ковалевська, цитуючи Амміана [5, с.95], просто пускає важливу фразу "що межують із гревтунгами". Без неї тепер виходить, що гуни пройшли через всі землі аланів, від Волги до Дніпра, в той час як Амміан точно указує, що вони пройшли через аланів західних, які межують із гревтунгами.

Повідомлення Амміана можна узгодити зі здоровим глуздом лише одним способом: гуни напали на аланів, що межують із гревтунгами, з півночі. Таке припущення узгоджується також з інформацією, яку знаходимо в інших авторів.' Але про це трохи пізніше.

Під час війни аланів з готами ватажок останніх Вітімир за гроші залучає для боротьби з аланами друге плем'я гунів (3.3). Отже, було якесь перше плем'я гунів, що побороло аланів та готів, та інше плем'я, яке виступило на захист готів. Якщо гуни були кочівниками, то це можливо теоретично, але насправді тут знову щось не те. Чи могли руські князі залучити до себе якесь плем'я монголів чи татарів під час їхньої навали на Русь у 13 столітті? А готи могли. Такі вони спритні дипломати. Але швидше всього оте "друге плем'я гунів" під час "навали гунів" з готами не воювало. ""Другі гуни", що допомагали готам в боротьбі з гунами, не могли, звичайно, належати до тієї маси кочовиків, які в ту пору вторглись з-понад Дону в країну, зайняту готами", справедливо зауважує Ю.Кулаковський [7, с.263]. Отже, розділ (3.3) в Амміана можна тлумачити в тому смислі, що існували туземні гуни в Придніпров'ї. Одного цього зауваження достатньо, щоб поставити під серйозний сумнів всю концепцію про азійське чи навіть східне походження гунів. Де ж ті західні гуни взялись? На це питання дамо відповідь у розділі про походження гунів, а зараз трохи відхилимось від оповідання А.Марцеліна й звернемось до інших джерел.

І.Засєцька, посилаючись на першоджерела, пише [4, с.359,360], що гуни потрапили в північну Тавриду (в ту землю, де вони вперше розгромили аланів) двома шляхами. Одна частина пройшла безпосередньо через південноруські степи (при цьому не зрозуміло, як алани їх пропустили), а інша — через Тамань, Керченську протоку (можливо, взимку по кризі), степовий Крим і вийшла в причорноморські степи, де з'єдналася з головними силами, після чого вони, очевидно, розгромили спочатку західних аланів, а вже потім остготів. Але якщо прохід гунів південноруськими степами не підтверджений ні письмовими джерелами, ні археологічними дослідженнями, то прохід через Керченську протоку (Кіммерійський Боспор) підтверджується легендою, описаною церковним істориком V ст. Созоменом, ще більш певно істориком VI ст. Агафієм Мірінейським, а також археологічними розкопками.

Як свідчить археологічний матеріал, потрапивши на Таманський півострів, гуни взяли й зруйнували такі крупні міста, як Кепи, Фанагорію, Гермонасс, укріплені поселення Фанталівського півострова. На Керченському півострові вони розгромили місто Тірітаку та багато інших міст та поселень. Навіть столиця Боспорського царства Пантікапей (нинішнє місто Керчь) була перетворена на руїни. Фактично, з 370-х років рабовласницька держава в північному Причорномор'ї перестала існувати. В Криму гуни зустрілися з кримськими готами, розбили їх і вийшли в причорноморські степи, де з'єдналися з головними силами. Треба зазначити, що погром, який вони вчинили у Боспорському царстві, був не таким значним, як його описують історики. Вже невдовзі після нього були відроджені деякі міста та поселення, зокрема, Танаїс, Фанагорія та Пантікапей, який тепер став називатися Боспором.

А тепер знову повернемось до опису гунів Амміаном Марцеліном: "...вони не придатні для пішого бою" (2.6), ..."ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір" (2.8). Як же військо, що не може штурмувати укріплення та непридатне до пішого бою, могло брати неприступні фортеці? "Готи були надійними союзниками аланів... Нарешті, у аланів були фортеці. Гуни брати фортеці не могли. Так чому ж вони перемогли і аланів, і готів, чого не могли зробити ні римляни, ні перси?", дуже слушно запитує Лев Гумільов [3, с.280], але відповіді не дає. До речі, ніяких вказівок на те, що гуни брали саме аланські фортеці, немає. Вони брали фортеці Боспорського царства.