Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Але як бути читачеві, який хотів би ознайомитись з доказами Д.Іловайського? Адже на сьогоднішній день його роботи можна знайти лише в центральних книгозбірнях, що становить великі незручности не лише для сільських, але й переважної більшости міських читачів?

Якщо я матиму можливість закінчити третю книгу, то докази Д.Іловайського наведу неодмінно. Якщо ж ні, то нехай це зроблять інші дослідники.

Амміан Марцелін та його

"Римська історія"

Амміан Марцелін народився в Антіохії, що знаходилась на східному узбережжі Середземного моря. За походженням грек, за віросповіданням язичник. Дати його народження точно не знаємо, але за побічними джерелами можна установити, що він з'явився на світ на самому початку 30-х років IV століття. Його біографію можна частково відновити на основі його власної літературно-історичної праці "Римська історія". Був знатного роду, бо службу в армії розпочав в офіцерському званні. В армію пішов добровільно, очевидно, зваблений допитливістю і як шукач пригод. В 353 році Амміан знаходиться в оточенні керівника кіноти римлян Урзиціна, супроводжуючи його в різних поїздках у справі зміцнення та збереження Римської імперії. В 359 році бачимо його в місті Аміді, що в Месопотамії, на березі річки Тигр, де він стає свідком облоги та загибелі цього міста, а сам завдяки щасливому випадку тікає звідти. В 363 році Амміан бере участь в персидському поході імператора Юліана, а після його загибелі — у ганебному відступі римської армії.

Схоже, що після повернення з Персії виходить у відставку і деякий час живе в Антіохії. Очевидно, потім вирушає в мандри по різних країнах, де поповнює свої знання з географії та історії. У 80-ті роки IV століття прибуває до Риму і залишається там назавжди. Це місто приваблювало його з різних причин — і як остання "опора" язичництва, і як місто, де йому не треба було думати про засоби на прожиття, бо всіх мешканців столиці держава забезпечувала безкоштовним харчуванням. В Римі ж він написав свою "Історію", яка була закінчена біля 390 року. Рік його смерти невідомий.

Амміан був непересічною особою. Будучи представником знатного грецького роду, він не побажав йти за велінням часу й насолоджуватись спокійним життям, як це робила більшість людей його кола, а добровільно обрав долю простого вояка. Він був глибоко освіченим і начитаним, досконало вивчив латинь, яка на Сході була мало поширеною серед цивільного населення. В питаннях віри був дуже терпимим, немов би на противагу християнам, що на очах у нього виясняли правдивість тих чи інших положень церковної догматики у вуличних бійках.

"Історія" Марцеліна вважається одним з видатних досягнень латинської словесности. Він написав 31 книгу, що охоплюють час від 96 по 378 роки. Але перші 13 книг втрачені. В решті 18 книгах він описує події 353-378 років. В останній, 31-й книзі, окрім іншого, описав початок гунських війн. Безумовно, найкраще у нього описані ті місця, де він був, чи ті події, в яких безпосередньо брав участь. Але значну історичну цінність становить також опис подій,які він відтворив в "Історії" по чутках чи оповідях інших, бо кращого просто не маємо.

Я наводжу лише ту частину його 31-ї книги, яка стосується гунів, аланів та частково готів. Переклад українською мовою зроблений з московськомовного видання 2000 року, а на московську мову з латині переклав проф. Київського університету Юліан Кулаковський за участю проф. А.Сонні майже 100 років тому, на самому початку XX століття. В перекладі я намагався, окрім змісту, зберегти також стиль розповіді автора. Очевидно, мій переклад далекий від досконалости, бо я не є філологом: Переклад Амміана Марцеліна українською мовою філологом-латиністом треба було б вітати.

Гуни в описі Амміана Марцеліна

Книга 31 (роки 375-378)

Насіння і початок всього цього нещастя та різноманітного лиха, що викликане гнівом Марса, котрий своєю пожежею стрясає світ, бере початок, як з'ясовано, ось з якої події. Плем'я гунів, про яких давні письменники обізнані дуже мало, перебуває за Меотійським болотом в бік Льодовитого океану і перевершує своєю дикістю будь-яку міру.

Через те, що при самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізують щоки гострою зброєю, щоб тим самим затримати своєчасну появу волосся на зарубцьовуючих надрізах, то вони доживають до старости без бороди, потворними, схожими на скопців. Члени тіла у них м'язисті та міцні, шиї товсті, вони мають потворний і страшний вигляд, так що їх можна прийняти за двоногих звірів, або сподобити тим грубо обтесаним подібними до людини чурбакам, які ставлять по краях мостів.

При такій дикій потворности людської подоби вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні в пристосованій до смаку людини страві; вони споживають коріння диких трав та напівсире м'ясо різної худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна і дають йому трохи попріти.

Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей. У них не можна зустріти навіть покритого комишом намету. Вони кочують по горах та лісах, з колиски привчені переносити холод, голод та спрагу. І на чужині входять вони під дах лише у випадку крайньої необхідности, бо не вважають себе в безпеці під ним.

Тіло вони прикривають одягом з льону або пошитим із шкірок лісових мишей. Немає у них різниці між домашнім убранням та вихідним одягом; один раз одягнена на тіло туніка брудного кольору скидається або замінюється іншою не раніше, ніж вона розлізиться на лахміття від довготривалого гниття.

Голову покривають вони кривими шапками, свої оброслі волоссям ноги — козячими шкірами; взуття, яке вони не виробляють ні на якій колодці, утруднює їх вільну ходу. Тому вони не придатні для пішого бою; але вони немов би приросли до своїх коней, які витривалі, але потворні на вигляд, і часто, сидячи на них на жіночий лад, займаються своїми звичними заняттями.

День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею та продажем, їдять та п'ють і, схилившись на круту шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Коли доводиться їм радитися про серйозні справи, то й нараду вони ведуть, сидячи на конях. Не знають вони над собою суворої царської влади, але задовольняючись випадковим проводом кого-небудь із своїх старійшин, крушать все, що трапляється на шляху. Іншим разом, будучи чимось ображені, вони вступають у битву; у бій вони кидаються, вишукувавшись клином, й видають при цьому грізний завиваючий крик. Легкі й рухомі, вони раптом навмисне розсіюються і, не створюючи бойову лінію, нападають то там, то тут, чинячи страшне вбивство. Внаслідок їхньої надзвичайної швидкости ніколи не доводилось бачити, щоб вони штурмували укріплення або грабували ворожий табір.

Вони заслуговують того, щоб визнати їх чудовими вояками, тому що здалеку ведуть бій стрілами, спорядженими вправно зробленими наконечниками із кістки, а сходячись врукопашну з ворогом, б'ються з беззавітною хоробрістю мечами і, ухиляючись самі від удару, накидають на ворога аркан, щоб позбавити його можливости сидіти на коні або йти пішки.

Ніхто у них не оре й ніколи не доторкнувся до сохи. Без визначеного місця проживання, без дому, без закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя; там дружини тчуть їм їхній жалюгідний одяг, з'єднуються з чоловіками, народжують, годують дітей до змужнілости. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачатий він в одному місці, народжений — далеко звідси, виріс — ще далі.