Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

У народів із сильно розвиненим відчуттям індивідуалізму, до яких безумовно треба віднести наших пращурів, не лише плем'я, а вже рід, якщо не патріархальна сім'я, був "державою" зі своїм світом. Можливо, саме це обумовлювало своєрідний хуторсько-гніздовий тип їхніх поселень на початку нової ери.

Наведу один приклад, що в якійсь мірі пояснює висловлені вище положення. На зорі цивілізації, коли людей ще й людьми не можна було називати, а "суспільство" зводилось до первісного стада, відбувалися статеві спарювання між родичами першого порядку: дочки з батьком, матері із сином, брата із сестрою, як у тварин. Пізніше, коли людина вже виділилася із тваринного світу, була усвідомлена шкідливість такого стану, і статеві стосунки між родичами у першому коліні були заборонені, але дозволялися у другому: між двоюрідними братами та сестрами, дядьків із племінницями тощо. З того далекого часу такий порядок дійшов до наших днів й має місце в країнах Західної Європи та між юдеями. Але і це є кровозмішенням між близькими родичами, що приводить до виродження. У слов'ян же, принаймі в українців, шлюби не лише в другому, але навіть у третьому коліні заборонені, що свідчить про значно довший час цивілізаційного розвитку наших предків від стада до сучасности. Отже, півтори-дві тисячі років тому, про які йтиме мова в цих роботах, коли багато племен ще знаходились в напівстадному стані і з нього потрапили прямо в цивілізацію, наші предки вже досягли високого рівня культурного розвитку. Цим я хочу сказати, що напівстадний етап свого розвитку, на відміну від деяких сучасних народів, праукраїнці пройшли ще в доісторичну епоху, можливо, в часи орійського розселення народів 4-5 тисяч років тому.

Не зважаючи на те, що анти-черняхівці вели жваву торгівлю з римлянами, а деякі дослідники навіть стверджують, що черняхівська культура була провінційно-римською, для римлян анти-слов'яни були маловідомим народом. Але це не дивно. Значно більший подив викликає та обставина, що протягом VI - VIII століть слов'яни заполонили половину Європи, дійшовши до таких міст, як Кіль, Бамберг, Лінц та Корінф, але "нам недоступні подробиці цих надзвичайно важливих подій: рух слов'ян відбувався поза смугою, яку висвітлюють латинські та грецькі тексти. Незважаючи на недавні й дуже помітні успіхи, археологія сама по собі не в змозі змусити заговорити цей мовчазний світ. Можна вважати майже вивченим лише останні стадії цього поступального руху, який привів слов'ян до безпосереднього зв'язку з германськими і романськими народами та візантійським світом" [Мюссе, с.45].

Тут треба зробити істотне зауваження. Мюссе пише про населення, народ. З військом слов'ян чи антів германці та римляни мали справу ще в І-IV століттях, але вони тоді не називались ні слов'янами (ця назва виникає лише в VI ст.), ні антами (наші предки антами себе взагалі ніколи не називали), а виступали під іменами скіфів або гунів.

Отже, латиняни та греки погано знали те, що відбувалося в Скіфії, далеко від них. Але був час, коли вони погано знали навіть те, що відбувалося в самій Греції, за 100-150 км від Константинополя. "Найнеясніше питання — це доля власне Греції. Історики висувають теорії, прямо протилежні одна одній, в той час як джерела майже мовчать. Принаймі два регіона, Фессалія та внутрішній Пелопоннес, були колонізовані слов'янами в кінці VI та на початку VII століть" [Мюссе, с.55,56]. "Всередині країни достатньо слов'янських назв: на Пелопоннесі їх порядка чотирьохсот; ними позначаються навіть деякі морські пункти, напр., порт Пілос перетворюється в Наварін" [Мюссе, с.59], — але це все сучасні топонімічні дослідження.

Отже, ні грекам, ні західноєвропейцям, ні нам не відомо, що відбувалося на великих теренах Балканського та Пелопоннеського півостровів під час їхньої колонізації слов'янами. Можемо лише сказати, що це був головним чином мирний, але потужний рух слов'янських племен. У зв'язку з цим заяви західноєвропейських дослідників, що слов'яни були слабкими чи навіть відсталими у суспільному розвитку, бо не мали власних держав, що колонізація

центрально-європейських земель відбувалася немов би стихійно, та й слов'яни-колонізатори не створили одразу власних держав, не можна сприймати всерйоз. Держава — поняття відносне. Об'єднання племен з певною метою вже є державою, бо воно виконує покладені на нього суспільні функції (відсіч ворогу, інтервенція в іншу державу, колонізація чужих земель тощо), хоча у поняттях багатьох дослідників це ще не держава, їм подавай спадкового короля, феодалів, рабів, чеканку монет тощо. Але слов'янам, як сильно індивідуалізованому народу, держави в західно-європейському розумінні у той час були не потрібні. Та і європейцям вони не були потрібні. Одна така держава — Велика Скитія — створилася в кінці IV століття й існувала до середини V ст. Чи ж гарно тоді було германцям, римлянам та грекам? Вони й доси згадують про це з великиїуі острахом. Навіть невеликі об'єднання слов'янських племен, протодержави, часто "робили історію" і впливали на хід історичного розвитку не менше, ніж класичні держави, згадаймо хоча б ту ж слов'янську колонізацію Європи. Врешті, і самі давні греки, створивши високу культуру, не створили власної держави, їхніми політичними утвореннями бути незалежні міста-поліси. Але перед зовнішньою загрозою (перська навала) вони об'єднувались. Насильне ж об'єднання їх під зверхністю Македонії було сприйнято як катастрофа.

Отже, греки не знали, що робиться у них не те що "під носом", а на носі, за 100-150 км від Константинополя,, у далекій Скитії. Організований, а отже й потужний рух наших пращурів-черняхівців спочатку на аланів та готів, а потім і на римлян, вони сприйняли як навалу невідомого народу, який прийшов Бог знає звідки. Звичайно, невідомі вони були для письменників того часу, а не для торгівців та римлян-ремісників, що жили серед черняхівців, але їхні знання, на жаль,' не перейшли до письменників. Добре ж поставленої розвідки у той час ще не було.

Наші предки були не лише не агресивними, а надзвичайно поблажливими, миролюбивими і гостинними, мабуть занадто, до чужинців. Про таку їхню вдачу свідчать тогочасні письменники. Псевдо-Маврикій, невідомий автор писав про антів:"... до прибулих чужинців вони ставляться ласкаво та виявляють ознаки своєї прихильности, охороняють їх, а коли чужинцеві завдають шкоду, то той, що приймав його раніше, вважає своїм обов'язком відомстити за чужинця". Власне, такі ж українці і в наш час, про зайд дбають більше, ніж про своїх. Чужинці ж, що не мають таких рис вдачі, не можуть відповідати і взаємністю, але вдало використовують нашу доброзичливість та довірливість і мають з цього добрий зиск.

Брак інформації про раніх слов'ян сприяв тому, що в 19 ст. німецькі історики, природознавці і навіть філософи ототожнювали слов'ян з монголами, знецінювали їх у порівнянні з германцями. Інколи вони це робили свідомо, з расових і політичних мотивів, зумисно "науковоподібно" перекручуючи і перебріхуючи факти. "Саме цей німецький тенденційний підхід до справи походження слов'ян був головним поштовхом для чеського слов'янознавця П.Шафарика для написання його класичної праці "Слов'янські старожитности" (1837 р., Прага), писав Ярослав Пастернак в роботі "Ранні слов'яни...", с.39-40. Читач може подумати, що німці й справді не знали, хто такі слов'яни. Але ще 1853 р. вийшла робота француза А.Гобіно (1816-82) "Нариси про нерівність людських рас", де він писав: "Слов'яни — одне з найдавніших, найзношеніших, більшою частиною змішаних сімейств, що виродились. Вони вичерпали себе ще раніше, ніж кельти". (Цитовано за роботою Г.Гюнтера). Невеликий коментар: кельти — один з найдавніших народів Європи; слов'яни — народи, які справді створилися зміщенням праслов'ян (праукраїнців) з кельтами, сарматами та гето-франкійцями, але всі вони були близькі родичі правслов'янам. бо належали до динарської раси; Гобіно змушений був визнати, що слов'яни — один з найдавніших народів Європи; що ж стосується зношености слов'ян, то нехай це залишається на совісти расиста Гобіно. (Отже, якщо західні дослідники врешті змушені визнати слов'ян європейцями, то зношеними, тобто все одно неповноцінними). Під пером українського расиста (на жаль, такого ще не знайшлось) українці, німці та французи могли б з великим успіхом помінятися місцями. Хотів би я подивитися, що було б з французами, німцями та їхньою безспірно великою культурою, аби їх спочатку розчавили монголи, 200 років знекровлювали татари, стільки ждушили поляки, а москвини, що представляють іншу, східно-балтійську расу на основі слов'янізованих фіно-мадярських та татарських племен, 250 років забороняли говорити й писати рідною мовою.. Але ми вистояли! В нелюдських умовах ми збереглися як народ, хоча й із значними втратами.

Германські ж дослідники з політичних мотивів довго оспорювали слов'янську належність венедів, деякі тому, що вони немов би жили на східнонімецьких землях (Я.Пастернак, с.58), неначе Господь Бог на ті землі видав їм грамоту.

"Німецький історик А.Л.Шлецер не сумнівався, що слов'яни не прибули у V ст. з Кавказу й з-над Волги, а споконвіку заселяли землі від Лаби до Адріатичного моря. Причину великої розбіжности думок дослідників слов'янської старовини він, правильно, вбачав у неясности найдавніших джерел, які різно називали слов'ян... Вороже наставлений до слов'ян, він говорив, що у них не було жодної організації, вони жили як птиці і тварини, що наповнювали їхні ліси" (там же, с.28).

В несприйнятті германцями внеску інших народів в історичний поступ та розвиток цивілізації інколи доходило до курйозів. В.Латишев повідомляє, що видатний грецький оратор та політичний діяч Демосфен (384-322 рр. до Р.Х.) соромився низького (скіфського) походження своєї матері Клеобули, але в 19 ст. Шефер сумнівався, що вона була скіфянкою. Німець краще за сина знав, якого походження 2300 років тому була його мати.

Подібних прикладів можна навести багато, на деяких з них я зупинюсь при аналізі роботи Йордана "Гетика". Та повернемось до наших предків.

Спосіб життя виробив у них стійкі форми індивідуалізму та демократії, а ці якості є поганими для створення держав без особливої на те потреби. Остання могла виникнути у випадку небезпеки. Але створившись, військовий союз племен міг вийти за рамки своїх безпосредніх завдань — захисту суспільства - внаслідок узурпації влади тими, кому було доручено керівництво об'єднаними силами або їхніми талановитими нащадками. Та й для певної частини "простого народу" принади грабунку та легкої наживи на якийсь час можуть бути заманливішими, ніж важке довбання в землі та догляд за худобою, бо переможні війни розбещують народ.

Як наслідок таких рис вдачі та способу життя, якщо до об'єднання наші предки сиділи тихо та мирно, так що про них мало хто й знав, то опісля досягали великої, але недовготривалої могутности й били сильно і боляче. У відсутности ж інформації створювалось враження, що невідома сила звалилася на них, "цивілізованих і культурних", як сніг на голову.

Військово-політичний союз слов'янських племен створений на Правобережжі десь у II ст. у відповідь на небезпеку римського, а потім германського вторгнення в III ст. та після загрози поневолення їх готами в IV ст., про що недвозначно пише Йордан у Тетиці", ще більше згуртувався й виступив проти готів, їхні дії були такими несподіваними, могутніми та стрімкими, що значна частина готів змушена бута тікати, а римляни почали говорити про невідому силу, яка звалилася незнано звідки. Створилася імперія "гунів", яка тримала в напрузі Європу біля 80 років. Після смерти Князя Аттила сильного лідера не знайшлось. Придбані завоюваннями окраїни були втрачені, а анти, ядро імперії, розпалися на слабко пов'язані ворогуючі князівства окремих племен. Так "зникли гуни".

Фактично і Русь виникла несподівано, і якщо в кінці IX ст. про неї в Європі мало хто знав, то на початку X ст. її війська стояли вже біля стін Константинополя. Могутня Русь проіснувала недовго, біля двох століть, після чого почала розпадатися.

Раптово, для всіх несподівано, постала і держава Богдана Хмельницького. Створюється враження, що інтелігентність Богдана та його любов до "його ясновельможности пана Круля" врятували Річ Посполиту від повного розгрому. Після його смерти сильного лідера не знайшлось, кожен полковник хотів стати гетьманом, в москалях-"одновірцях" народ небезпеки не побачив, — і важко здобута незалежність була втрачена.

Сковані залізною дисципліною, запорізькі козаки часто перемагали значно багаточисельніші війська противників, в той же час козача вольниця ("демократія") не знала меж і часто шкодила загальноруським інтересам. Та й навіть у наш час ми чуємо вислови "Україну ніхто не чекав". І хоча її поява була закономірною, але для зовнішнього світу — несподіваною. Так риси вдачі нашого народу, що складалися тисячоліттями, впливали на нашу поведінку та на стосунки з іншими народами, часто були для них несподіваними й не зрозумілими. Не дивно, що західні вчені намагалися обгрунтувати появу "гунів" якоюсь інтервенцією в Європу "невідомого народу", а французький вчений XVIII ст. Дегінь зробив припущення, що це могли бути "сюн-ну" монгольських степів, бо й назви схожі, і кочівники часто вторгалися з Азії в Європу. Але припущення, не зважаючи на величезні зусилля вчених, залишились не доведеними. Воно й не дивно. Факти, річ уперта, говорять зовсім про інше. Завдання українських вчених — виправити той хибний погляд, який врешті знецінює наших предків та принижує українців. "Кесарю - кесарево!"