Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

"Однорідний шар слов'янських топонімів, найчастіше, цілком прозорих, покриває всю Східну Європу: скрізь на схід від Ельби можна розпізнати й інші, під німецьким лаком. В числі слов'янських назв Берлін, Лейпціг, Шемніц. Археологи підтверджують ці висновки: горизонти разом стають чисто слов'янськими, без домішок попередніх елементів" [Мюссе, с.52]; І лише внаслідок пізнішої германської експансії було онімечено населення між Ельбою та Одером.

Германізація відбувалася довго, бо слов'яни чинили їй впертий опір. Лише 1789 р. припинило існування об'єднання полабських слов'ян на лівому, західному березі Ельби на південний схід від Люнебурга. Лужицькі ж серби до цього часу утворюють компактну групу південніше Берліна. В VI ст. слов'яни заполонили Паннонію, але потім в значній мірі були вирізані двома хвилями жорстоких і нещадних тюрків: аварів (обрів) в VII ст. та мад'ярів в кінці IX ст. Важче зрозуміти, чому під слов'янським натиском вистояли романізовані гето-дакійські племена Валахії (сучасна Румунія) та Молдови. Відповідь, можливо, полягає в тому, що Валахія була підкорена антами ("гунами") в ІV ст. без значних військових дій, внаслідок чого чисельність романізованих даків не зменшилась. Анти не втручалися у внутрішні справи даків, а ті, очевидно даючи скромну данину, жили своїм життям. Південніше Дунаю, у Фракії та Іллірії між антами і германцями з одного боку та римлянами з іншого в кінці IV та в першій половині V століть точилися жорстокі бої, внаслідок чого постраждало і зменшилось місцеве населення. Рух слов'ян в V-VII ст. відбувався перш за все на малозаселені землі, тобто, у Фракію та Іллірію. Прийшлих сюди слов'ян, звичайно, було менше, ніж місцевого населення, але достатньо, щоб його послов'янити. Осідали слов'яни і у Валахії, але менше (не було вільної землі), тому самі підпали під романізацію даками. Такі були глобальні наслідки руху та дій "гунів".

Отже, германці часто воювали, багато країн завоювали, але низький рівень їхньої культури того часу не дозволив їм закріпитися, і вони залишилися "при своїх". Слов'яни також багато воювали, але були милосерднішими, а вищий рівень культури дозволив їм послов'янити половину населення Європи. Германці це відчувають^ і намагаються принизити слов'ян хоча б у наукових трактатах.

Коли на терени Європи вторгалися справді азійські кочові орди, то вони чинили страшні погроми: авари в VI ст. та мадяри в IX під корінь вирізали все чоловіче населення Паннонії; печеніги були чи не канібалами; скромнішими у войовничих намірах виявились половці, але й вони потіснили наших предків далеко від степу; монголо-татари взагалі припинили існування Руси; в середні віки татари при набігах масово винищували населення, а десятки тисяч брали в полон. І лише гуни виявились м'якими та добрими, саме чомусь до антів-черняхівців. Але це баєчки. Такого не буває. Так званими гунами були самі анти. Тоді все стає на свої місця.

Безумовно, в широкому смислі "гуни" — поняття збірне, так само як і "варвари". В "гунських" походах брали участь і алани, і готи, і наші предки анти, і кочові тюркські племена. Можливо, останні й надали всьому цьому наброду племен та народів назву "гуни". Та чи відігравали тюрки, і взагалі кочівники, вирішальну роль? Я маю в цьому глибокі сумніви, що грунтуються на ретельному вивченні першоджерел. Окрім того, саму назву "гуни" могли надати всьому руху зовсім не тюрки.

Гунська проблема — це задача з багатьма невідомими. Якщо виходити з кочово-тюркського походження гунів, то вона ніколи не буде розв'язана, бо багато суттєвих, добре відомих і надійних фактів в неї не вкладаються. Окрім того, не зважаючи на великі зусилля, вона не підтверджується археологічними пошуками. "Задача виокремлення власне гунського археологічного матеріалу є однією з найскладніших, її розв'язанню віддавали сили багато дослідників наших днів (Засєцька, 1967-1979; Амброз, 1981)...", пише Віра Ковалевська в роботі "Кавказ й аланы". Але, зазначу, безуспішно. Можливо, не те шукали? Адже не можна віднайти незахований скарб. Але якщо виходити з того, що в гунському русі головною рушійною силою були слов'янські та слов'янізовані племена черняхівської та київської культур, яких пізніше письменники назвали антами, то надзвичайно багато фактів, що були незрозумілими, а тому дослідниками просто ігнорувались, займають свої належні місця у стрункій побудові.

Щоб розібратися в якомусь явищі, вчений аналізує факти, робить висновки і лише потім створює концепцію явища чи розвитку подій. Його робота дуже схожа на роботу детектива або слідчого. Вчені-гунологи, що дотримуються точки зору азійсько-кочового походження гунів (інколи далі я буду називати їх "гунологи-азіати"), спочатку створили концепцію, а потім підганяють під неї факти. Якщо факти суперечать їхній "концепції1, а таких дуже багато, їх ігнорують, оголошують вигаданими або перекручують. Погодьтеся, такий підхід має мало спільного з наукою.

Амміан Марцелін знаходився на відстані 2,5 тис. км. від подій, ніколи не бачив гунів і при їх описі користувався чутками. Йордан описував події (швидше, компілював з інших робіт) через 100-150 років після того, як вони відбулися, до того ж, будучи римським патріотом і готським націоналістом, писав упереджено, що відзначають всі коментатори його твору. Пріск Панійський ходив з посольством до гунів, розмовляв та бенкетував із самим Аттилом, бачив і описав побут, звичаї, інший уклад життя гунів, їв з ними з одного котла, знаходився з ними під одним дахом, говорив з ними їхньою мовою. Здавалось би, що саме робота Пріска має бути головною при характеристиці гунів та розгляду подій того часу, а інші повинні піддаватися найкритичнішому аналізу і зіставлятися зі свідченнями Пріска. Та от дивина. Пріска згадують нехотя, вряди-годи, не саме головне, часто перекручують і перебріхують, щоб подати у бажаному для "хуннологів" вигляді, а Йордана та Амміана цитують часто, при нагоді або й без неї, особливо ті місця, де гуни зображаються потворними та дикими, що знаходиться у прямому протиріччі з описом Пріска. Так, звичайнісінька красива огорожа, що природньо оточувала палац Аттила, в Йордана вже перетворена на дерев'яні стіни міста, чим скористалася С.Плетньова ("От кочевий к городам"), щоб співставити його із замками донських та донецьких кочівників-феодалів. Пріск не писав про культуру, але з його роботи буквально випирає висока культура та вибагливі естетичні смаки у побуті гунів.

Отже, щоб розібратися в "гунській" історії не за підсказками чужинців, а .власним розумом, я й розпочав цю роботу. Вона полягає в тому, щоб зрозуміти ті далекі події, виходячи з аналізу повідомлень тогочасних авторів. Перше, з чим я зіткнувся — переклади давньогрецьких та римських письменників українською мовою на "гунську" тему начисто відсутні, та й московською мовою у нас вони в дуже обмеженій кількости, так що широкому загалу читачів фактично недоступні. З різних причин на українську мову я можу перекладати лише з московської. Мій приятель з Київського університету ім.Т.Шевченка Віталій Радчук, що допоміг мені отримати копію роботи Пріска в перекладі Г.Дестуніса, за що я йому щиро вдячний, сказав, що українською мовою треба перекладати з оригіналу, а не'з перекладу на іншу мову, лише в цьому випадку він буде вважатися науковим. Та ось перед! мною два переклади Пріска на московську мову: Г.Дестуніса та В.Латишева. Вони різняться між собою. Який з них науковіший? Працюючи з обома текстами, до речі, кожен з них не є повним, я знаходив розбіжности. Так, напр., Дестуніс перекладає, що єпіскоп Марга пограбував царські комори, а Латишев — гробниці. Натрапляючи на такі розбіжности, я вибирав той переклад, що більше відповідає смислу, попереднім та наступним подіям. До речі, перекладаючи на московську мову з грецької, обидва звірялися з іншими перекладами, зокрема, на латинь, німецьку та французьку мови. Врешті, я не претендую на науковість перекладу. Моєю метою є:

а) ознайомити широкі кола українських читачів, що цікавиться цією проблемою, з творами давніх авторів про події, які відбувалися на теренах Руси-України в ті часи;

б) проаналізувати та прокоментувати ці події та повідомлення. Що ж стосується наукового перекладу українською мовою як Пріска, так й інших тогочасних письменників, то питання залишається відкритим.

Навіть цікаво було б порівняти переклад з оригіналу з тим, що пропоную я, й подивитися, як розбіжности в перекладах, що неодмінно будуть, впливають на уявлення про перебіг подій.

Робота буде складатися з кількох розділів, які я назву книгами, бо вони між собою слабко пов'язані, так що кожна може розглядатися незалежно від іншої. В кожній книзі буде даватися український переклад творів авторів тієї доби та коментар до них, але не всіх розділів, а лише тих, що стосуються гунів. Таким чином, кожен читач матиме можливість звірити коментар з оригіналом і навіть дати власну трактовку подіям.

Перша книга базується на повідомлені Амміана Марцеліна, друга — Пріска Панійського, наступні Йордана та інших авторів. Жодного разу я не зустрічав в літературі, щоб противники азійсько-кочового походження гунів зіслалися на повідомлення Амміана: очевидно вважається, що воно підтверджує азійську концепцію. Це є грубою помилкою. Саме аналізуючи його роботу, яку гунологи-азіати цитують широко й бездумно, я кину перший камінець в концепцію азійського походження гунів. Виявляється, фактів, які свідчать про їхнє місцеве походження, навіть у Амміана, більше, ніж достатньо, фактів же про їхнє азійське походження — практично ніяких, окрім того, що говорив Т.Шевченко: "німець каже — ви моголи!"

Не лише Амміан Марцелін, але й інші греко-римські письменники того часу пишуть про "гунів". як про невідоме й раніше не знане, або краще сказати, маловідоме плем'я. Це є одним з доказів, можливо, найвагомішим, для пізніших коментаторів та дослідників. Якщо до того плем'я невідоме, то звідкись прийшло, а якщо прийшло, то, звичайно, кочовики. Цей "аргумент" може бути усунутий простим, хоча, можливо й несподіваним поясненням.

Найкраще греко-латиняни знали ті народи, що були найближчими їхніми сусідами й з ким доводилось їм воювати: германці, готи, скито-сармати. Слов'яни знаходились далі, та й багаточисельні їхні племена виступали під різними іменами, так що їх етнічна належність не завжди була ясною. Про це в роботі "Германіка" писав ще Тацит, історик І ст. після Р.Х., плутаючи їх з германцями: "чи народи певкінів, венетів і феннів маю причислити до германців чи сарматів, —сумніваюся... венети і ставлять хати, і носять щити, і залюбки ходять пішки, і є дуже рухливими. Це все відрізняє їх від сарматів, що живуть у шатрах і на конях". Але не це саме важливе.

Наші предки — одвічні землероби. Землі вистачало на всіх, працюй і живи. Трудячись на своїй землі кілька тисячоліть, вони створили високу культуру, яка бере свій яскравий початок з трипільських часів (IV-ІІ тисячоліття до Р.Х.). Вони вміли не лише працювати, але й веселитись та відпочивати, уславляти та ублажати природу та богів. І хоча більшість дослідників не вважають трипільців предками слов'ян, але вони знаходились поруч, і їхній вплив на формування культури, системи вірувань та господарювання наших пращурів безсумнівний. Дуже ймовірно, що частина трипільців злилася з праслов'янами й таким чином, взяла участь в етногенезі нашого народу. Віднайдені досконалі календарі сільськогосподарських робіт та понад двісті тисач назв українських пісень на найрізноманітніші теми, що супроводжували наших пращурів від народження й до смерти і збереглися до нашого часу, є цьому чи не найкращим підтвердженням. Для пристойного, як на той час, життя їм вистачало всього: хліба, м'яса, молока, риби, хутра. Вони нікого ні чіпали, доки їх не займали. Саме це викликало підсвідомий подив й недовіру західноєвропейських дослідників. Вони не могли збагнути, що високорозвинений народ не грабує й не вбиває сусідів. Це не вкладалося в їхніх головах: якщо не грабує, значить слабкий, відсталий, дикий і взагалі ні на що не здатний, про нього нічого й писати. Так переваги наших пращурів в їхніх очах стали вадами. Отже, якщо не лише наші предки, а взагалі будь-хто не чинив насильства над своїми сусідами, то знання тогочасних "культурних" народів про них були на самому примітивному рівні.

Значно більше успіху у формуванні тривалих міжплемінних об'єднань, що стали зародками майбутніх держав, мали ті племена, у яких міцне відчуття згуртованости, "відчуття ліктя" (тобто, фактично, стадности), члени яких бездумно кинуться за своїм ватажком на сусідів заради грабунку. І чим більше крови при цьому вони прол'ють, тим більшу насолоду та тріумф відчують, тим швидше потраплять на сторінки літописів. Народи з сильно розвинутим на протязі тисячоліть відчуттям індивідуалізму (а на зорі цивілізації вони також знаходились у стадному стані) об'єднувались, коли приходили до цього усвідомленням жорстокої необхідности та напруженням волі. Стадні ж племена об'єднували позиви шлунку, блиск золота та жадоба насильства, яка була вагомим елементом їхньої внутрішньо-родової суті. Немає чого багато й говорити, що у суспільно-біологічному плані такі племена були відсталішими і саме вони руйнували суспільства чи держави, які створювали високі культури та цивілізації. Найбільш розвинуті риси стадности у племен, що знаходились в суворих природніх умовах: холодної малопродуктивної півночі та спекотних пустель, вони ж і агресивніші від народів, що жили в кращих умовах. Якщо брати по великому рахунку, то кращі землі Європи колись заселили сильніші народи, а кращими були середні та помірно теплі широти. Вони або підкорили слабші племена, що жили тут, або витіснили їх на крайній південь та крайню північ, тобто в безплідні пустелі або в лісові хащі та на багнища.

Племена, що жили в кращих природніх умовах і досягали більшого успіху у суспільно-культурному розвитку, пізніше розкладалися• внаслідок зніжености, ізолювалися один від одного внаслідок притаманного людській природі індивідуалізму, що супроводжує вищі ступені цивілізації, і часто ставали жертвою примітивніших, але голодних згуртованих племен. Така була основа завоювань та поневолень. Читачі самі можуть навести чимало прикладів, що пояснюють ці положення. Надіслані на адресу видавництва, кращі з цих ілюстрацій будуть надруковані в наступних виданнях з посиланням на авторство.

Держави у сучасному вигляді — це, безумовно, досягнення "стадних" народів. Розвиненіші змушені були створювати свої об'єднання (держави) з метою самозахисту.