Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Тут треба зробити деякі зауваження: чому "імовірно, слов'янські в своїй основі"? Це слова українські без будь-якого "імовірно"; слово "страва" пов'язане із їжею взагалі, а не обов'язково при поминках. До того ж, слів не два, а три, не треба нехтувати словом "кам" — пиво. А традиція не така вже й убога, якщо, окрім слів, взяти до уваги житло, поселення, спосіб харчування та звичаї пріскових "гунів".

Ще далі пішов А.Нєусихін в рецензії на видання "Сеііса" у перекладі та з коментарями О.Скрижинської: "О.Скрижинська справедливо відзначає вплив слов'ян на культуру гунів... Чи не проявився цей вплив (окрім наведених в замітках запозичень окремих слов'янських слів) і на зміну рівня господарчого розвитку гунів, що поступово перетворювались в осідаючих на землю кочівників, які частково переходили до нижчих форм землеробства?" [З, с.486,487].

На це запитання я хочу відповісти іншими запитаннями. А чому, власне, мусив бути, вплив поневолених (з точки зору гунологів-азіатів) слов'ян на гунів-кочівників? Чому слов'яни не подіяли культурою на достовірно відомих прийшлих з Азії кочівників: аварів (обрів), печенігів, половців, татарів, а подіяли на гунів? Чому західноєвропейці не подіяли й не приручили мадярів саме в той час, коли мадяри їх безбожно грабували? Чому з усіма кочовими монголоїдами та тюрками слов'яни були в непримиримому антагонізмі, а з дикими гунами, яких "можна вважати як деякий вид людей лише тому, що проявляло подобу людської мови" (Йордан), раптом подружили, й навіть приручили їх, своїх поневолювачів, до осілого способу життя, як якихось степових баранів і всього лише за п'ятдесят років? Це рівнозначно тому аби біологи написали: вовки так часто "спілкувалися" з вівцями, що подружилися з ними й перейшли на трав'яне харчування. Чи повірите ви в це, шановні азіати-гунологи? Взагалі-то такі чудові перевтілення та переходи бувають, але лише у казках.

Про те, що кочовики, ні сіло, ні впало, а просто так, від гарного прикладу, будуть переходити від кочового до осілого способу життя, можуть говорити ті, які вважають, що немає кращого житла, ніж постійне помешкання з ванною, гарячою водою та теплим унітазом, а куплена у гастрономі морожена телятина краща, ніж свіжа конина чи баранина. Але у кочівників свій погляд на ці речі, і нам їх так само важко зрозуміти, як їм — нас. Очевидно, якісь принади є і в житті кочівників, бо й доси кочуючі цигани вперто не хочуть осідати. Можливо, ми трохи їх зрозуміємо, коли візьмемо до уваги, що більшість добре доглянутих і нагодованих звірів в зоопарку розбіжиться й ніколи туди не повернеться, якщо відкрити їхні клітки. Та все це розмови, потрібен науковий підхід при вирішенні питання про перехід кочівників до осілого способу життя, бо врешті-решт майже всі вони таки осіли.

Це питання розглядалося, зокрема, Світланою Плетньовою в роботі "От кочевий к городам". Посилаючись на інших авторів, вона виділяє три головні форми кочового господарювання в степах, які можна розглядати як історичні ступені розвитку кочівничої економіки:

Все населення кочує цілий рік, не має постійного житла і не затримується надовго на одному місці (табірне кочування).

Все населення кочує з весни до осени, а взимку повертається на постійні зимівники.

Одна частина населення кочує, інша живе осіло і займається землеробством.

Про першу форму (табірне кочування)'писав Амміан Марцелін, і вона, очевидно, була поширена на тій стадії історичного розвитку, коли та чи інша кочова орда завойовувала чи освоювала нові землі. Такими мусили б бути гуни А.Марцеліна.

Аналізуючи знайдений археологічний матеріал, С.Плетньова досліджувала перехід кочових племен хозарського каганату в УІІ-ІХ ст. від кочового до землеробсько-осілого способу життя. В VII ст. ці племена вже вийшли з табірного кочування, знаходились у другій фазі кочового господарювання, і лише через 200-250 років перейшли на третій ступінь. Отже, щоб від табірного кочування, в умовах якого знаходились гуни Амміана, перейти до третьої форми, коли частина кочовиків осіла й займалася землеробством, потрібно кілька сот років. А від опису гунів Амміаном до подорожі Пріска пройшло лише 70 років. Але навіть не це головне. Виявляється, що перш за все осідали найбідніші сім'ї кочової орди, які з тієї чи іншої причини (війна, епідемія, пограбування) втратили власнухудобу:

"Не володіючи достатньою кількістю власної худоби, бідняки або випасали худобу багача, або змушені були переходити до нового способу виробництва — до землеробства, тобто залишатися в надзаплавних зимівниках і на літо" [18,0.191;

"...економічне становище відігравало важливу роль в осіданні кочівників. Етнографічні спостереження свідчать, що нерідко це був вирішальний фактор, бо при втраті худоби збіднілий кочівник вимушений був звертатися до землеробства" [18, с.20].

Цікаво, що розбагатівши, тобто придбавши худобу, осілі ординці знову переходили до кочового життя та господарювання. "Варанта (набіги на сусідів, зокрема, й на своїх одноплемінників — А.К.) допомагала кочівникам, що розорилися й осіли, знову знятися з землі і вести кочовий спосіб життя" [18, с.156].

Погодьтеся, Аттило, його предки та їхнє оточення, керівна верхівка "гунів", не були настільки бідними, щоб перейти до осілого способу життя й зайнятися землеробством, аби до того вони були кочівниками. Але й "прості" гуни Амміана не могли осідати, бо вони вели грабіжницькі переможні війни, і не бідніли, а збагачувались! Отже, аби ті гуни, що в кінці IV ст. розпочали завойовницькі війни, були кочівниками, то для їх осідання не було навіть найменших передумов.

Затиснуті з усіх боків осілими європейськими народами і вже не маючи можливостей для грабунку, мадяри осідали понад сто п'ятдесят років [22, с.38]. Нарешті, протоміста кочівників, що перейшли до осілого способу життя, приймали вигляд їхніх степових стоянок. "Навіть старовинні міста Причорномор'я з їхніми античними традиціями, будучи зайняті та освоєні напівкочівниками-напівземлеробами, приймали, по всій імовірности, характерний вигляд стоянок. Особливо надавали їм такого вигляду юрти, що будувалися за канонами, напрацьованими тисячоліттями" [18, с.50].

Ні юрт, ні будівель, подібних до них, у селищах "гунів" Пріск не помітив. Аби вони були, то для нього це було б незвичайно та екзотично, про що він, як уважний спостерігач, не забарився б повідомити читача.

Отже, кочові гуни Амміана і за типом житла ніяк не могли бути осілими "гунами" Пріска. Останніх можна називати і гунами. і скіфами (як кажуть у нас, хоч горщиком називай, тільки в піч не саджай), але насправді то були анти-землероби, наші славні предки, нехай вічною буде пам'ять про діла їх!

65Якщо Пріск не помилився, а перепищики його твору не додали слова "ні дерева", то столицею, куди прибули посольства, не міг бути Київ, навколо якого навіть у наш час багато лісів, тоді їх мало бути більше. Очевидно, це селище було південніше, десь у степу. Каміння ближче було б завезти із Карпат або іншого місця, але будівельник, родом з Паннонії, порадив завезти саме звідти ("щоб лазня була справжньою"), щоб воно нагадувало йому його Батьківщину. Пріск не назвав Дніпра, навряд чи випадково, очевидно, до нього, отже й до Києва, посольство не дійшло. Раніше в роботі [8] я доводив, що столицею Аттила був Київ, куди він або один з його попередників переніс її з Чернігова. При цьому я виходив з того, що попередня столиця мала бути важко доступною для готів та кочовиків і знаходитись в системі розгалуджених водних шляхів. Це було передумовою становлення міцного військово-політичного об'єднання праукраїнців. Але ознайомлення з повідомленнями аль-Масуді про державу Валінану та Пріска вносять корективи: попередня столиця була десь на Волині серед лісів, отже, також малодоступна для зайд. Після успішних дій проти аланів, готів та римлян один з антських князів переніс її на південь, ближче до центру військово-політичної активности. Зважаючи на те, що Атгило мав палаци в кількох поселеннях, не виключено, що певний час він перебував і в старій столиці на Волині, і в Києві, де знайдено велику кількість монет, датованих серединою V ст.

Важлива інформація міститься у повідомленні Пріска, що столиця Аттила, де був найкращий його палац, була не укріплена. Напевно там були якісь багатства, можливо, і державна скарбниця. І все це не мало зовнішніх охоронних споруд (стін, ровів тощо)! Єдине розумне цьому пояснення, окрім того, що анти-черняхівці мали величезну силу — тодішні або можливі вороги імперії знаходились дуже далеко. Хіба це могла бути Паннонія або Східна Мадярщина, що знаходились у безпосередньому сусідстві з германцями та римлянами? Гунологи-азіати це питання взагалі не обговорюють, бо у них нічим крити. Отже, і з точки зору безпеки "беззахисної" столиці Аттила вона не могла бути на теренах сучасної Угорщини. Зовсім інша справа, коли вона була десь в центрі Руси-України. Тоді все стає на свої місця.

66Читаючи цей уривок урочистої зустрічі князя, забуваєш, що подія відбувалася в середині V, а не в середині X чи XI століть у княжому граді Києві. Співи, хліб-сіль, чарка вина — та у нас і доси так зустрічають дорогих гостей. Тільки дівчат під білими покривалами вже немає, але при зустрічі народного Президента — обов'язково будуть. Традиції дуже консервативні. Якщо вони практично не змінилися за буремні 1,5 тисячі років від описуваних Пріском подій, то, мабуть, існували й за тисячу років до того, тобто приблизно так слов'яни зустрічали й скіфських володарів.