Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Перша ж частина в назві річки "ар" утворилася від давнього "vаr". Це слово передає поняття "річка". За початковою формою назва річки була "вар Дреґ. Пізніше від їх злиття утворилася форма Арджеш. П.Шафарик відмічає, що "ор(ар)" в значенні "річка" вживали сарматські і тюркські племена (Славянские древности —т.І.—Кн.2, с.79; Кн.З, с.214).

Підтвердженням достовірнос.ти наших міркувань про подорож посла Максиміна в Придніпров'я служить повідомлення Пріска про повторне відвідання візантійським посольством Скіфії роком пізніше [див.уривок 13-й]. З його оповідання видно, що після невдалого посольства Максиміна 448 р. імператор Феодосій II в 449 р. направив послами до Аттила патриціїв Анатолія і Нома. Візантійські посланники їхали тим же шляхом, яким їхав Максимін. "Анатолій і Ном, переправившись через Істр, поїхали до річки Дрегкон і вступили у скіфську землю". Арджеш у нижній течії, в місці переправи, широкий і багатоводний, бо в нього зі схилів Південних Карпат вливається багато притоків. Тому і у Пріска був привід назвати його великою річкою.

Нарешті, досить подивитися на фізичну карту сучасної Румунії, щоб переконатися: дорога на захід північніше Дунаю до Тиси, лежить через Південні Карпати, а на схід — рівною долиною, що і відмітив Пріск. Про дорогу ж в горах він не повідомляв.

55Ця інформація є надзвичайно цінною для тих, хто пише історію, послуговуючись логікою та науковим аналізом, а не лише "концепціями". Продукти харчування та напої, отже й вирощувані на тій землі злаки та система господарювання, куди прийшло посольство, змінилися. Це означає, що воно потрапило в іншу кліматичну зону. Аби посольство після переправи через Істр біля Відина йшло в Паннонію, то воно залишилося б в тій самій природньо-кліматичній зоні й продукти харчування були б тими самими.

Як пишуть багаточисельні дослідники черняхівської культури антів, у той час головними злаками наших предків були просо та ячмінь (див. роботу 5, 6-ий розділ). Та й виноград у нас росте гірше, ніж у Валахії та Паннонії. Що вирощувало, виготовляло та споживало місцеве населення, те видавалося і для харчування посольству: замість пшениці — просо (можливо, обдерте просо-пшоно), а замість вина — мед, тобто медовуху, яка довгий час була мало не національним нашим напоєм. Не знаючи, як перекласти слово "мед" (в смислі напою; згадайте слова пісні: "мед, пиво пили") на грецьку мову, Пріск надає йому грецького звучання "медос". Це слово, яке у нас позначає також солодкий продукт бджільництва, в багатьох індоєвропейських мовах має подібне звучання: в готській тіїір, в латинській теї. Але греком Пріском воно вжите у формі, яка має сі ме слов'янське звучання, що не змінилося до сьогоднішнього дня.

До Пріскового слова "мед" В.Латишев робить таке зауваження: "Цей факт повинен бути вказівкою на те, що в числі гунських (очевидно, тюркських — А.К.), без сумніву, були і слов'янські племена". Але який факт є вказівкою, що там були тюркські племена? Я не знайшов жодного, окрім того, що анти (вибачте скіфи-гуни) підкоряли й ганяли їх по всій Припонтиді.

56Ще одне цікаве слов'янське слово. Це для нас. Але у германців своя "логіка". Ось що пише Дестуніс: "Нейман... повертається до старої здогадки "чи не вчулося Пріску? Відомо, що монголи та калмики кумисом називають кобиляче молоко". Кобиляче молоко з ячменю!", — вигукує Дестуніс. Германські історики не бачать різниці не лише між кумисом та камосом, але й між кобилою та ячменем, де вже їм розрізняти між монголами та слов'янами! І чому тільки вчать вони своїх студентів? Врешті, нехай їхня "вченість" залишається при них. Але читач вже зрозумів: були такі мудрагелії, які в камосі з ячменю побачили кобилячий кумис. Не знаю, чи дотримуються і сучасні германські, та й взагалі західноєвропейські історики тієї ж думки, але багато наших вчених (Венелін, Вельтман, Дестуніс, Латишев) вважали, що камос з ячменю — то квас. Безумовно, наші предки пили квас та різні подібні напої, але робили їх не з ячменю. Квас як питво заміняє воду, і пили його, звичайно, всі, що були в посольстві. В цьому не могло бути нічого незвичайного. Але членам посольства замість вина видавали хмільний напій — мед (медовуху), а слугам замість вина ж — простіший, але таки ж хмільний напій — камос. Так треба розуміти це місце у Пріска. "Камос" Пріска — це пиво, яке, звичайно, виготовляється з ячменю. Це питання блискуче й, сподіваюсь, назавжди розв'язав Григорій Василенко. Як грецьке "медос" — наш "мед", так "камос" — це "кам". Ось доказ Гр:Василенка: "Слово "кам" вийшло з вжитку в середні віки, його замінило слово "пиво". Збереглося в мовах південних слов'ян" [16, с.15]. Отже, якщо вивчаєш якийсь народ, то треба знати і його мову; коли ж вивчаєш слов'ян — вивчи мову хоча б українську, бо серед слов'янських мов вона займає таке ж місце, як латинська — серед романо-германських [9,17]. Може тоді не будеш плутати кобилу з ячменем.

57Цікаво, що селищем керувала жінка, та ще й дружина члена сім'ї царського роду. Аби Владо, брат Аттила, був тюрком, то він, звичайно, міг брати дружин із середовища підкореного народу, але під час походів чи виконання інших державних справ тримав би під наглядом у своїй орді, а не серед того народу, звідки вона родом. Не роздавали тюрки й уділи своїм дружинам. Та й антські князі того часу не могли віддавати села в управління ні своїм дружинам, ні навіть своїм визначним мужам, бо тоді ще зберігався родо-племінний лад й поселеннями керували свої старійшини (якби у наш час, то сказали б "здійснювалось місцеве самоврядування"). Віддавати ж будь-кому у володіння селище з людьми князь міг лише в тому випадку, аби він був феодалом, а селяни — кріпаками, але до цього тоді ще не дійшло, це сталося пізніше.

Якщо згадати, що Аттило одружився з дочкою не дуже відомого нам скіфа Ескама, й очевидно залишив її у тому ж селищі, бо у столиці мав іншу дружину (див. далі), то Пріск залишив нам повідомлення про цікавий звичай: антські князі хоч і мали багато дружин, але принаймі частина з них знаходилась у тому ж роді-племені, звідки вони були взяті. Пізніші дослідники повідомляють, що у слов'ян жінки були віддані своїм чоловікам, а деякі навіть добровільно супроводжували їхні душі в подорож на той світ [11, с.94].

58Немає сумніву, що посольству були запропоновані не вільні жінки, а рабині, які обслуговували дружину Влада; над вільними жінками ні князь, ні його оточення влади не мали, див. попередню примітку. Зважаючи на прив'язаність слов'янських жінок до своїх чоловіків, вільні слов'янські дівчата мусили бути цнотливими й не могли вступати у статеві стосунки до шлюбу.

59Пріск не подає відстані, що проходило посольство, але інколи вимірює його днями переходів. Якщо прийняти, що в той час за день переходу посольство робило 30-40 км, то семиденний перехід становить приблизно 250 км. І це вже після того, як воно доїхало до названих Пріском трьох річок, очевидно, великих, бо вони його вразили, тому він їх і назвав; перепливло через них, а потім їхало ще невідомо скільки. Загальна довжина дороги, яку пройшло посольство після переправи через Істр біля Відина, не може бути меншою 1000 км, а швидше всього сягає 1,5 тис.км. Про яку столицю в Угорщині тоді може йти мова, як це уявляють собі "концептологи" тюркського походження скіфів, коли від Відина до найпівнічнішого кордону Угорщини не більше 600 км?

60Ромул—тесть Ореста, вищезгадуваного писаря Аттила, посланий до нього римським полководцем Аецієм 448 р.

61Це місто однозначно не індефікується з жодним існуючим зараз населеним пунктом.

62 (Sirmium), на річці Саві, під час імперії головне місто нижньої або другої Паннонії, місцезнаходження єпископа, з імператорським палацом та збройним складом. Його руїни видно поблизу Мітровиці (Г.Дестуніс).

63Від ставки біля Істра Аттило направлявся у свою столицю, тією ж дорогою за ним їхало візантійське посольство. Римське посольство також прямувало у столицю Аттила. Аби вона була в Угорщині, то посольства до столиці під'їжджали б з різних боків: римське — із заходу, а візантійське — з півдня або південного сходу, отже, посольства їхали б назустріч один одному й зустрілися б лише в столиці. Але після зустрічі посольства значну відстань проїхали разом, бо перетнули кілька річок, які поруч не течуть. Це можливо лише у випадку, коли римське посольство їхало на схід, а візантійське — на північний схід.

Отже, приймаючи до уваги повідомлення Пріска, можемо зробити такі висновки стосовно столиці Аттила: розташована в іншій природньо-кліматичній зоні, ніж Валахія чи Паннонія; знаходилась на відстані 1-1,5 тис.км. від Відина в напрямку на північний схід; власне скіфська земля починалася за Дреконом (Арджешем).

Якщо столиця Аттила була в Києві, то за Гр.Василенком посольства зустрілися за 40 км від Сквири, що відстоїть від Києва за 160 км. Але далі Пріск пише, що "у варварів, які населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерев", і якщо це повідомлення треба сприймати всерйоз, то столиця знаходилась десь в степу, південніше Києва.

64В цьому невеликому уривку міститься багато цікавої інформації: в Аттила були палаци в багатьох селищах, кожне з яких могло вважатися столицею; селище не було оточене ні стінами, ні ровами, тобто це була не фортеця; майстерно зроблені палаци свідчать про високу культуру і витончений смак місцевих теслярів. Аби столиця була в Східній Угорщині, як вважає Г.Дестуніс та багато інших дослідників, розташованій в'неспокійному районі бойових дій і сутичок римлян, готів, германців, аланів та й самих скіфів, то вона неодмінно мусила бути фортецею, та ще й потужною. Повідомлення Пріска підтверджує висновки археологів стосовно того, що деякі черняхівські селища були великі за розмірами й не мали захисту у вигляді додаткових споруд навколо них. А порівнявши опис житла тих гунів, про яких писав очевидець Пріск та ерудит Амміан, переконуємось, що то були зовсім різні гуни. Щоб читачеві не витрачати часу на розшук відповідних місць в Амміана, подаю опис житла його гунів: "Ніколи вони не ховаються в які б то не було будинки; навпаки, вони уникають їх, як гробниць, далеких від звичного оточення людей...". "Без визначеного місця проживання, без дому, без, закону чи стійкого способу життя кочують вони, немов би вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять життя..." [5, 31.2,4]. Не лише в столиці Аттила, а й під час всієї подорожі візантійське посольство бачило оселі землеробів, в яких воно само вимушене було перебувати, й ніде не зустрічало ні кибиток, ні кочівників.

Виникає природне запитання: коли наші історики в монографіях, підручниках та посібниках для учнів та студентів пишуть про гунів, то яких гунів вони мають на увазі, Амміана чи Пріска? Відповідь однозначна: вони пишуть про гунів Амміана. Отже, або не читали Пріска, що дуже дивно, це одне з небагатьох найдостовірніших джерел, або вважають його фальсифікатором-брехуном. Тоді спростуйте його, матимете велику честь і славу. Ситуація з "гунами" приблизно така, аби германців обізвали калмиками, а потім почали писати про калмиків маючи на увазі германців. Тут, як кажуть, і нечистий ногу зламав би, що воно й до чого? А от плутати, зумисно чи по невігластву, споконвічних землеробів-слов'ян з непогамовними кочівниками — то \ нормально, історична "наука" цього не заперечує, та й німець натякає, що ми монголи.

То можливо, скаже читач, прийшли кочівники-гуни, підкорили слабких та безвільних хліборобів й осіли в їхніх поселеннях. Та й в науковій літературі я зустрічав (на жаль, не пригадую автора) думку, що, мовляв, керівна верхівка гунів осіла, а "прості" їхні співплемінники продовжували вести кочовий спосіб життя. Щось подібне має на увазі й О.Скржинська, коли пише: "Очевидно, вплив слов'ян на культуру гунів був немалим, якщо навіть та убога традиція, яку ми маємо в даному випадку у Пріска та Йордана, донесла до нас два, імовірно, слов'янських в своїй основі, слова, що побутували у гунів: одно з них — "мед" (у Пріска) — вказує на запозичення в царині повсякденного життя, а друге — "страва" (у Йордана) — на якийсь зв'язок у формах похоронного обряду" [З, с.270,271].