Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

43Римляни порушували умови мирної угоди й Атгилу треба було переправити своє військо через Істр, перше ніж оголосити війну. Адже зі стратегічної точки зору оголошувати війну, тримаючи війська за широким і повноводним Істром, було б нерозумно, римляни заважали б переправлятися, а таке затягування часу було не на користь антам. Отже, треба було вигадати якусь зачіпку. Вигадали саму просту: військові загони переправляються для полювання. Римляни бачили, до чого йдеться, але оголошувати війну, чи військовий стан, чи взагалі готуватися до війни боялись, щоб не провокувати, зважаючи на силу антських ("гунських") військ. Виявляється, і така маленька хитрість є підставою для наших гунологів, щоб побачити в Аттилі азіата: "він [Пріск] передає факт, що характеризує азіата", коментує Г.Дестуніс. Яка ж підстава? Виявляється; "Баязид [турецький султан] майже тисячу років пізніше вступає у Фокіду під виглядом, що Фокейський (Салонський) архирей запросив його у свою єпархію на полювання, а насправді — підкорив той край". В 1939 р. фашисти та комуністи поділили Європу, але комуністи захопили "належну" їм частину — Прибалтику, Західну Україну та Західну Білорусь, — проговоривши невелику хитрість: вони, мовляв, беруть ці країни, щоб захистити їх від фашистів, які на Ці землі і не претендували. То можливо, що і московські комуністи — кочові азіати? А французький історик XIX ст.Т'єррі, який невелику сукупність відомих нам про Аттила фактів зумів розмазати на два томи (!) просторікує про зближення полювання та війни у кочівників, але не побачив загальновідомого факту і стверджував, що Аттило готувався захопити Паннонію, яка була йому вже віддана західноримським полководцем Аецієм майже 10 років тому! Отак, не науковою логікою, а штучним поєднанням ніяк не пов'язаних між собою подій притягується за вуха легенда про азійсько-кочове походження "гунів".

44До цього відтинку шляху візантійського посольства до столиці "гунів" Г.Дестуніс дає такий коментар: "Дорога із Наїсса до місцезнаходження Аттила лежала не на північний захід, як стверджує А.Т'єррі (т.1,с.78), а на північний схід, як справедливо зауважує Венелін. Випишемо і розглянемо його докази: "...від Нісси вони (посольство) взяли направо, тобто на північний схід через Нішські гори по найближчій дорозі до Дунаю [Істра], через який переправились в Малу теперішню Валахію". Напрямок шляху візантійської місії позначено ним вірно, чому ми й наведемо його головні докази з нашими доповненнями. Перший доказ: "вони не довго були в дорозі від Нісси до Дунаю, що не могло бути, аби вони їхали прямо до Белграда". Зауваження Венеліна правдиве. Справді, тільки-но вони вийшли із Нішського округу, як їхня дорога, за словами Пріска, стала надзвичайно звивистою: це, очевидно, та місцевість, яка на карті Кіперта має назву Вратанниця-планина. Там зустріли вони ранок. Пройшовши цей лабіринт, вийшли вони, звичайно, в ту багнисту долину, яка передує Відину. Між Наїссом та Відином (на Дунаї) вважається 96 км.; від границі тодішнього Нішського округу ще менше; тому не складно було посольству, яке їхало верхи, зробити цей перехід за дві доби. Другий доказ Венеліна: "Якби їхали від Нісси прямо на північ, то Пріск згадав би про річку Мораву, з якою повинні були часто зустрічатись". Ми додамо, що від Ніша до Белграда 224 км., то очевидно, що цю дорогу місія навряд чи могла пройти за дві доби". Далі Г.Дестуніс, опираючись на Венеліна, доводить, що посольство їхало у східну Угорщину (сучасну). Але якби так, то їм треба було б їхати не до Відина, а на Белград. Не зважаючи' на це, докази Венеліна, які опираються на повідомлення Пріска, були прогресом на той час, коли вважалось, що з Нісса посольство пішло на північний захід, тобто, до Белграда. Далі ми повернемось до напрямку дороги посольства. Столиця (центр) "гунів" не міг бути в східній Угорщині й з інших, політичних та господарчих, міркувань, а саме: вважати, що гуни, аби вони справді були кочовики, помандрували прямо в Східну Угорщину й залишили ідеальні для кочування причорноморські степи, без особливої на те підстави, несерйозно. Адже в Припонтиді було достатньо харчу для коней та худоби, вони були ні для кого недоступні, але самі могли робити набіги як на схід, так і на захід. Отже, прихильники кочового становища гунів повинні ще й довести, чому вони залишили причорноморські степи.

453ахідні перекладачі та коментарі Пріска (Кантоклар, Пзо, Т'єррі) спотворюють текст, щоб представити гунів у неприглядному, дикому вигляді, змушують їх говорити з послами зверхньо і грубо. "Цієї вихватки немає у Пріска, що був присутній при розмові", зауважує Г.Дестуніс. І далі пише, що "...ні гунські вельможі, ні сам Аттило ні в якому разі не втрачали поваги до посла, що Аттило лаяв одного Вігілу (див.нижче), драгомана посольства, бо знав про його участь у змові на своє життя".

463вичайно, дивно, що гуни могли узнати про накази, які були дані Максиміну, але вони не були такими, щоб про них ніхто не міг дізнатися. В той час про політичні справи говорили на державній раді та в сенаті, а не в кабінеті правителя, як ведеться в Європі зараз. Внаслідок цього дані Максиміну накази могли стати відомі хитрому Аттилу, який мав у Константинополі таємних агентів. — Зауваження Г.Дестуніса.

41Рустицій — римлянин, родом з Мезії, колись був в полоні у скіфів.

42Цього італіота (тобто, уродженця Італії) не треба плутати з іншим Констанціем, уродженцем Галлії, який також був присланий Аецієм до Аттила для виконання секретарських обов'язків, див.далі.

49Пріск подає як свою заслугу прийняття посольства Аттилом. Насправді, зважаючи на змову проти нього, навряд чи Аттило просто так відправив би посольство назад, він грав, і в цій грі Пріск неусвідомлено йому сприяв.

50Прихильники азійсько-кочового походження гунів намагаються використати будь-яку зачіпку, щоб довести їхнє тюркське чи монгольське походження. Давайте ж і ми порівняємо поведінку Аттила при прийомі візантійського посольства, у складі якого був змовник замаху на його життя, з поведінкою справжніх кочових азіатів. Аттило сердився, можливо, й кричав, але не на посольство, а на злочинця, що цілком зрозуміло й виправдано. В цілому ж його ставлення до посольства стримане, лагідне й доброзичливе, він визнає й послуговується нормами тогочасних міжнародних звичаїв, що характеризує Аттила як людину цивілізовану, гуманну й великодушну. Так, як Аттило, міг поступати Великий Князь Святослав Завойовник, який виступаючи у похід, попереджав: "Іду на Ви". У випадку, подібному до описаного Пріском, відповідь хаканів тюркських орд була б однозначною й рішучою: все посольство було б жорстоко винищене до ноги. Тюрки могли вбивати послів і без особливої причини. Так, на початку VII ст. аварський хакан вбив антського князя Мезамира, коли той приїхав до нього на переговори. Близько 1245 р. чернігівського князя Михайла Всеволодовича через відмову виконати деякі принизливі вимоги вбили перед шатром справді азійського монгольського хана Батия. Та що там тюрки! В кінці IV ст. готський князьок Вінітарій, після поразки у війні, запросивши антського князя Божа разом з синами та вельможами на бенкет для переговорів, підступно схопив і розіп'яв їх. Порівнюючи це з поведінкою Аттила, можемо без вагань заявити, що він переважав тодішніх керівників народів та племен не лише у військовій справі, а й у ставленні до ворогів та людей взагалі. Всі ж західні дослідники, ігноруючи повідомлення Пріска, змальовують Аттила жорстоким та бездушним тираном.

510лена Скржинська стосовно акацирів чи акатзирів пише [3, с.217]: "Плем'я акацирів Йордан називає "наймогутнішим", "найсильнішим" і визначає його як неземлеробське, що займається скотарством та полюванням... Пріск писав про акацирів на сто років раніше... вони тоді жили в припонтійських областях і ходили через Каспійські ворота у Кавказькому гірському хребті війною на персів. Судячи по тому, що ряду акацирських князьків імператор Феодосій II... регулярно посилав "дари", акацири були сильним плем'ям, союз з якими для імперії був бажаним. Прокопій [Кесарійський] не називає в своїх творах племені акацирів, але говорить, що в припонтійських степах жили гуни "кімерійські", які в той час називалися утігурами.

Отже, Аттило підпорядковує ще одне, шосте числом, тюрське плем'я (очевидно, пізніших хозар: акацири - ак-хазири — білі хозари), яке було "найсильнішим" та "наймогутнішим", очевидно, з усіх тамтешніх тюркських племен. Пізніше саме воно, як найсильніше, об'єднує інші тюркські племена в хозарську державу. Аби Аттило був тюрком, то неодмінно повинен був бути ватажком якогось тюркського племені, не міг же він бути "просто вождем", таких порядків у той час не було. Але плем'я Аттила не було найсильнішим, бо такими були акацири. Виходить так, що рідне Аттилу слабке'тюркське плем'я підкоряло сильніші, до того ж багато. Це може бути на папері та в головах "гунологів", але не в реальному житті. Саме тому, що плем'я акацирів було багаточисельним, керівництво ним Аттила не довіряє місцевому князьку, а посилає свого сина, так певніше.

52Курідах — відомий лише за цим текстом.

53Так перекладає В.Латишев і пояснює відносно Ескама: "ближче невідомий гун". Що ж стосується Дестуніса, то він перекладає "з дочкою Ескамою", пояснюючи це тим, що іноземні власні імена, які закінчуються на "ам" і перейшли в грецьку мову, не відмінюються, тому ми, мовляв, і не знаємо, якого відмінку "ескам", знахідного чи родового, тобто, чи хотів Аттило одружитися з дочкою Ескама, чи з власною: "Наступні слова Пріска "за скіфським звичаєм" змушують деяких думати, що Ескам була дочкою Аттила: Монтеск'є, який дає цьому місцю таке пояснення, обґрунтовує на ньому положення, що у татар дозволено одружуватись з власними дочками". Те ж саме твердить німець Нейман: "щоб одружитися зі своєю дочкою Ескамою; тому що у гунів було заведено... не яких хочеш жінок брати, але ошлюблюватись з найближчими кровними родичами". Звідки все це, адже не доведено, що гуни були татарами?", справедливо запитує Дестуніс, але в своєму перекладі все ж таки залишив "з дочкою Ескамою", що є, безумовно, впливом західних перекладачів та тлумачів Пріска. Таким чином, Нейман та Монтеск'є не сумніваються, що гуни були татарами, і на підставі тексту Пріска доводять, що вони можуть одружуватись з власними дочками.

На запитання Дестуніса "звідки все це?" можна дати таку, найближчу до істини, відповідь. Відомо, що кожен судить про інших в міру своєї зіпсованости. В західноєвропейців, зокрема, німців та французів, не лише в ті далекі часи, але навіть в наш час, не є дивиною, коли шлюб беруть між собою двоюрідні брати та сестри (кузени), дядьки з племінницями, тітки з племінниками. Таке, властиве лише худобі, скотство є звичайнісіньким кровозмішенням. Християни почитають святою книгу, в якій батько (Лот) не лише вступає в статтеві стосунки з двома своїми доньками, але й плодить з ними дітей. Отже, немає нічого дивного, коли подібні, притаманні тваринам, звичаї їхні носії переносять на людей і смакують з особливим задоволенням. Оскільки не доведено, що гуни Пріска були татарами, але доведено, зокрема тим же текстом Пріска, що вони були землеробами-антами, до "глибоко наукових" розпатякувань Монтеск'є та Неймана можна застосувати українську приповідку: в огороді бузина, а в Парижі (чи в Берліні) дядько.

Що ж стосується слов'ян, якими безумовно були і "гуни" Пріска, то шлюби не лише у другому, але навіть у третьому коліні (троюрідні брати та сестри) заборонені, а до шлюбів у четвертому коліні суспільство ставиться з певними застереженнями. Це свідчить, що слов'янська (в основі землеробська праукраїнська) культура надзвичайно давня, складалася тисячоліттями і закріпилася, стала традиційною ще тоді, коли кельти та германці спарювались зі своїми найближчими родичами, як птахи або вільні звірі в степах.

Що ж стосується зауваження "за скіфським звичаєм", то воно лише означає, що не за кельтським, германським чи яким-небудь іншим, бо кожен народ має свої звичаї. Вираз "за скіфським звичаєм" неоднозначний. Він може означати багатожонство, яке у той час було у наших предків, як і майже у всіх народів, або певний обряд при вступі до шлюбу. Якщо західноєвропейські дослідники хочуть побачити цей звичай, нехай приїдуть подивитися весілля в українське село.

Ще одне зауваження. І коли це таке бувало, щоб тюркські хакани їздили в провінції свататися чи одружуватися зі своїми підданими? Дружин їм, як баранів, привозили в їхні палаци чи до їхньої орди. А в українців є і був такий, звичай, щоб весілля відбувалося в домі нареченої, отже, наречений сам зобов'язаний був їхати до неї. Пріск засвідчив, що цього звичаю дотримувались навіть всесильні правителі антів.

54О Пріск, Пріск! Мало того, що не привів назви жодного "гунського" поселення — не міг написати назви річок по-людському, тобто, по-слов'янському, як нижче написав "медос" та "камос" — (втім не виключено, що назви деяких річок зіпсували переписувачі його твору). А між тим. аби вдалося ті річки ототожнити із сучасними назвами, була б незаперечне вирішена проблема, куди ж рухалося візантійське посольство і де знаходилась столиця Аттила.

Прихильники тюркського походження гунів (а на підтвердження цієї гіпотези Пріск не дає жодного доказу) вважають, що столиця Аттила була десь вУгорщині, отже, від Відина на Дунаї посольство мусило б рухатись на захід та північний захід. Але Пріск раніше говорив, що посольство рухалось "в північну частину країни", тобто це був не напрямок руху якогось певного дня, а загальний напрямок руху. Отже, підемо за Пріском, а ототожнення назв приведених ним річок та місцевости, по якій рухалось посольство, проведемо за допомогою Григорія Василенка [16, с.13,14]:

"При дослідженні місця знаходження столиці гунів ми будемо дотримуватись тієї ж схеми, яку прийняв О.Вельтман, з тим, щоб уточнити деталі, зокрема, назви річок, через які переправлялося посольство, їх три. При уважному спостереженні легко помітити, що назви другої і третьої річок попсовані переписувачами книг. На географічній карті таких назв не було. Але до цього часу побутує впевненість, що вони ототожнюються з Тисою і Темешем — лівими притоками Дунаю.

На нашу думку, Дрікку (Дрекон) варто ототожнювати з сьогоднішнім Арджешем. Оскільки ця назва складається з двох слів, то в побуті заради зручности перевагу надавали вживанню короткої форми, називаючи тільки другу частину в назві річки — "джеш". Вона утворилася від давньої форми "дрег", ще один варіант назви Дрікка, яку подає Пріск. Корінь "дреґ1 внаслідок чергування приголосних набув сучасної форми "джеш" (дрег-дреш-джеш), яка закріпилася в назві Арджеш. Наявність спільного кореня в давній і сучасній назвах усуває сумніви відносно того, яку річку треба називати Дріккою.