Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Йордан повідомляє, що на початку VI ст. на правобережжі Дунаю чоловік на імення Мундо зібрав і очолив різних знедолених, збіглих рабів тощо, які грабували римські провінції. "Цей самий Мундо походив від якихось родичів Аттила; він втік від племені гепідів [одне з готських племен] за Данубій і бродив по місцях необроблених та позбавлених будь-яких землеробів; там зібрав він звідусіль багато викрадачів худоби, скамарів та розбійників, зайняв башту, яку називають Герта і яка стоїть на березі Данубія, вів там дике життя й грабунками не давав спокою сусідам; він оголосив себе королем своїх волоцюг. Його-то, що майже впав у відчай і подумував про здачу, Петца [полководець остготського короля Теодоріха], який щойно там з'явився, вирвав з рук Савініана [командуючого римлянами в Іллірії] і навернув — повного подяки — в підпорядкування свого короля Теодоріха" [3,301 ;302]. Отже, згідно мовознавчим дослідженням О.Вельтмана, ім'я батька Аттила — слов'янське.

Послухаємо тепер докази іншого дослідника "гунів", Григорія Василенка. Його цікаві міркування наведу повністю [6]:

"Багато домислів і палких супречок викликало і до цього часу викликає ім'я Аттила. Більшість дослідників визнають його готським за походженням. Інші вважають, що це ім'я походить від тюркського "ата" (батько). Логіка такого пояснення дуже проста. Оскільки зовнішній вигляд Аттила з опису Йордана скидається на тюрка, то й ім'я, мовляв, має бути того самого кореня. І хоча воно не дуже виразно звучить по-тюрському, його походження потверджують ім'я Аттилиного батька: "Цей самий Аттило був народжений від Мундзука" — пише Йордан. А вже в тюрському походженні його батька сумнівів бути не може, — вважають тураністи.

Однак сумніви є, і небезпідставні. Передовсім варто зазначити, що батько Аттила ніколи не носив імені Мундзука. Тюрську форму цього імені Йордан утворив від імені Мундіух. Так в грецькій транскрипції передав ім'я батька Аттила історик Пріск.

Форма Мундіух походить від готського Mundila. У Прокопія це ім'я зустрічається в формах Mundo, Mundila, у Марцеліна — Munderix.

На готське походження імені Аттила вказує також його належність до семантичного гнізда готських імен із закінченням на "-ила" - Тотіла, Оптіла, Трептіла, Ульфіла та інших. У це ж гніздо вписуються імена Аттила і його дядька по батькові Ругіли.

На думку автора, ім'я Аттила дісталося князеві Кию внаслідок тогочасного звичаю обмінюватися іменами при побратанні з вірними союзниками. Кий уклав такий союз із трьома братами-королевичами, які правили остготами у Надпоріжжі. Ті прийняли слов'янські імена Велимир, Тодомир і Видимир. Кий узяв собі ім'я Аттила. З коренем "ата" відомі також готські імена королівської родини Балтів: Атанаріх, Атаульф. Син візантійського імператора Іраклія носив ім'я Аталаріх. Після сказаного виводити ім'я Аттила від тюрського "ата" немає підстав.

Імена батька, дядька й сина — данина традиційній дружбі з остготами, які після війни 382 року стали вірними васалами, а пізніше — союзниками Скіфії. Дружні відносини між слов'янами і остготами підтримувалися протягом вісімдесяти років. За словами Йордана, остготи були найнадійнішими союзниками слов'ян. В Каталаунській битві вони стояли на правому крилі військ Аттила, виступивши, таким чином, проти своїх співвітчизників — вестготів.

Сам Йордан зауважує, що звичай взаємозапозичення імен у різних народів був широко розповсюджений за його часів. На це варто звернути увагу. Запозичення готами слов'янських імен і навпаки краще всього свідчить, кого Йордан називає гунами. Готи у гунів запозичують слов'янські імена, а не тюрські.

Жоден гот не носив тюрського імені. Принаймні, в письмових документах такі випадки не подивуються.

Йордан, а ймовірніше Кассіодор, книгу якого переробляв Йордан за дорученням готського короля Теодоріха, навмисне допустився вільности в написанні імени батька Аттила, аби впевнити читача в азійському походженні слов'янського князя. Ця натяжка ввела в оману навіть об'єктивних істориків і полегшила можливість "потюрчити" Аттила".

Отже, Гр.Василенко вважає, що імена Аттила, його батька та дядька — готські. Це значно ближче до істини, ніж тюркські, але виникають сумніви стосовно такого масового обміну імен. Та й О.Вельтман досить переконливо доводить, що ім'я Мундіух — слов'янське. Що ж стосується зауваження Йордана про звичай взаємозапозичення імен, то можна засумніватися, що це справді був звичай, хоча деякі запозичення, очевидно, мали місце. А слов'янські імена ватажків остготів можна пояснити не стільки залежністю чи дружбою їх зі слов'янами, як тією обставиною, що значна частина остготів насправді були слов'янами, можливо, частково германізованими. В досить тісних дружніх стосунках зі скіфами-слов'янами було також готське плем'я гепідів, але їхні ватажки не мали слов'янських імен.

Тепер розглянемо докази ще однієї групи дослідників [7,8]. Вони виводять ім'я Аттило від українського слова Гатило, але слабкий звук V випав, відповідним стало і написання—Атило. Це не є доказом, а припущенням, базованим на інтуіції. Але в таких справах інтуїція не може бути аргументом, вона лише вказує напрямок наукового пошуку. Нещодавно прихильникам цієї точки зору Бог послав чудового мовознавця Олексу Різниченка з його надзвичайно цікавою роботою "Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?". В п'ятому розділі цієї ооботи читаємо: "...наше фарингальне або фрикативне Г в історичних пам'ятках буває таке ослаблене, що може пропускатися. Так, на чарі чернігівського князя Володимира Давидовича написано: ОСПОДАР (початкове Г пропущено)".

Отже, якщо слово "господаря" вимовлялося і писалося "осподаря", то чому "гатило" не могло вимовлятися і писатися "атило"? Або інші приклади, коли ослаблений звук Г опускається: гострий - острий, звідси назва міста Острог; жіноче ім'я Анна походить за тими ж правилами від Ганни. Послухаємо О.Різниченка далі: "Явище випадання придихового h, до речі, властиве усім мовам світу. Я обмежуся прикладом з латини.

Отже, якщо замість "hanser" вимовлялося і писалося "anser", то цілком природньо, що замість нашого Гатило вони вимовляли і писали Атило, а ненаголошений звук "о" в кінці слова перейшов в "а".

Утворення слів за допомогою суфікса -ило властиве і природне для української мови: Ярило (ім'я давньоукраїнського Бога сонця, весни та любови); Гатило: а) той, хто робить загату, греблю; б) той, хто воює, добре б'ється, пор. українське гатить (гамселить, б'є)); Ващило (один з керівників визвольної боротьби часів Хмельниччини у Білій Церкві); Братило, тощо [10]. Окрім того, невласні назви: точило, зубило, мірило,... Український суфікс -ило близький до готського -іла (Оптіла/Ульфіла,...), що цілком зрозуміло: і українська, і готська мови є гілками однієї індоєвропейської мови, до того ж германці виділилися були ("відроїлися") від наших предків десь за 1,5-2 тис. років до описуваних подій й суфікс -ила/іла ще не встигли втратити. Та й у сучасній слов'янській мові він присутній. Ті ж слова на мові москвинів звучать так: Яріла, Братіла, Атіла (у них немає нашого Г, а Ґатіла — зовсім не годиться); тачіла, зубіла,... Я пишу саме так, як слова звучать, а не як пишуться московською мовою. Чи не була готська мова зіпсованою давньоукраїнською, як сучасна московська — зіпсованою русько-українською, про що пишуть самі москвини, див. роботу [9]?

Нарешті, у сучасній українській мові присутнє прізвище Гатило, а в німецькій Аттила — немає, в протилежному разі вони про це б десь згадали. Отже, якщо ім'я давньоукраїнського князя Аттила можна вивести за допомогою правил української та латинської граматик з Гатила, то немає ніякої потреби шукати походження цього слова в інших мовах. Я не бачу також ніякої необхідности у цьому слові подвоювати літеру "т" і роблю це, лише віддаючи шану традиції, а відмінюю його так, як ім'я Ярило.

Чи має відношення Князь Аттило - Гатило до легендарного засновника міста Києва? Це цілком можливо, і на підтвердження цієї думки наведу такі докази [8].

Римляни називали Аттила "Flagellum Dei". Москвини переклали цю фразу як "Бич Божий", а від них той "бич" прийшов до нас, "моголів". Аби не було посередництва московитів, то українці "Flagellum Dei" могли б перекласти "Кий Божий", тобто, цілком імовірно, що Аттило мав прізвисько або ім'я Кий, яке через римлян та москвинів повернулося на рідну землю "бичем". При цьому слово "Кий" по відношенню до нього напевно мало смисл не палиці, а символа влади (як булава, пернач), так що "Кий Божий" в давньоукраїнській мові міг означати "Посланець, Володар чи Намісник Божий". Римляни словосполученню "Кий Божий" надали прямого смислу — "палиця Божа", що цілком зрозуміло: для них Посланцями Божими були їхні імператори (і це добре видно з подальшого тексту Пріска, див.9.4), а не князі "варварів"; окрім того, Кий-Гатило таки добре їх відлупцював.

За легендою, у засновника міста Києва, князя Кия, були брати Щек, Хорив та сестра Либідь. Історичні хроніки таких братів Аттила-Кия не засвідчують, у нього був брат Владо. Пояснення може бути таке: у пізніші часи у Києві міг правити князь Кий, названий на честь свого знаменитого предка Аттила-Кия, який мав братів Щека та Хорива. Останні могли бути ватажками слов'янських племен, які під час великого переселення народів у \/-\/І ст. перейшли у сучасну Чехію та Хорватію. Від Щека та Хорива пішли назви слов'янських народів-чехів та хорватів. Переселення відбувалося десь у VI ст., отже, той, другий Кий, жив років на 100 пізніше від Кия-Гатила.