Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

З настанням дня ми зайнялися розшуками свого майна і віднайшли його частково на тому місці, де напередодні зупинились, частково на березі озера, а частково навіть у воді. Цей день ми провели в селищі, просушуючи всі пожитки, бо буря припинилась і сонце яскраво світило. Спорядивши також коней та інших в'ючних тварин, ми прийшли до цариці, привітали її й запропонували дарунки у відповідь, а саме: три срібні чаші, червоні шкіри, індійський перець, фініки та інші ласощі, які високо цінуються, бо у варварів не зустрічаються. Потім ми побажали їй щастя за гостинність і віддалились.

Після семиденного переходу59 ми зупинились в одному селищі за наказом супроводжуючих нас скіфів. Аттило повинен був заїхати в нього по дорозі, і нам треба було їхати позаду нього. Тут ми зустрілися з людьми від західних римлян, що також прибули як посли до Аттила. Серед них були: Ромул60, вшанований почесним званням коміта; управитель Норікськоїобласти Промут [по іншому читанню — Примут] та начальник легіону [крупного військового підрозділу] Роман. Разом з ними був Констанцій, якого Аецій послав до Аттила як писаря, і Татул, батько едіконового супутника Ореста. Констанцій та Татул подорожували з посольством, але не в складі його, а з особистих мотивів, а саме: Констанцій — завдяки налагодженому ще в Італії знайомству з цими особами, а Татул — по родству, бо його син Орест був одружений з дочкою Ромула, який був родом з Патавіона61, що в Норіку.

Посольство західних римлян було відправлене до Аттила для втихомирення його гніву. Аттило вимагав від римлян видати Сільвана, начальника монетного двору в Римі, за те, що він прийняв від Констанція золоті піали. Цей Констанцій, родом із Західної Галлії, свого часу був посланий до Аттила та Влада, щоб бути при них писарем, яким був інший, присланий опісля. Констанцій. Під час облоги Сірмія62 в Пеонії єпископ цього міста послав до згаданого Крнстанція чаші з умовою, щоб він викупив його на волю, якщо місто буде взяте за його життя; у випадку ж його смерти, нехай він викупить за ті чаші декілька полонених жителів Сірмія.

Місто справді було взяте, а всі жителі стали невільниками. Але Констанцій забув свою умову з єпископом. Згодом, перебуваючи в Римі у своїх справах, він віддав у заставу Сільвану чаші і отримав від нього гроші з умовою, що вони залишаться у його повній власности, якщо гроші не будуть повернуті в призначений час. Пізніше Аттило та Владо, підозрюючи Констанція у зраді, розіп'яли його.

Згодом Аттило узнав і про чаші, заставлені Констанцієм. Він вимагав, щоб Сільван був йому виданий як злодій, що вкрав належні йому речі. Це змусило Аеція та імператора західних римлян відправити до Аттила послів, яким доручено було переказати йому, що Сільван був позичальником Констанція; що ті посудини він отримав у заставу, а не як вкрадену річ; що він продав їх священникам; що посудини, присвячені Богу, не дозволено вже використовувати для потреб людей. Якщо ж Аттило не хоче відмовитися від своєї вимоги по такій справедливій причині і з поваги до Бога, то римляни пришлють йому те, що посудини варті; лише просили, щоб він не вимагав Сільвана, бо вони не можуть віддати йому людину, що не зробила злочину. Така була причина посольства цих римлян. Вони слідували за Аттилом, доки він не відпустив їх.

Ми зійшлися з ними по дорозі й вичекали, щоб Аттило проїхав вперед, після чого пішли за ним з усією його свитою. Переправившись через деякі річки63, ми приїхали у величезне селище, в якому знаходились хороми Аттила. Вони були, як нас переконували, пишнішими від усіх палаців, що мав Аттило в інших місцях, побудовані з колод та добре виструганих дощок і оточені дерев'яною огорожею, яка була швидше для краси, ніж для захисту64.

За царськими хоромами виднілись палаци Онигісія, також оточені дерев'яною огорожею; але вона не була прикрашена баштами подібно тим, що в Аттила. Неподалік від огорожі була лазня, яку побудував Онигісій, що користувався у скіфів великим впливом після Аттила. Каміння для неї він перевозив із землі пеонів, бо у варварів, що населяють цю землю, немає ні каміння, ні дерева, цей матеріал у них привізний65. Будівельник лазні, взятий в полон скіфами, був міщанином Сірмія. Він сподівався на звільнення за своє мистецтво, але потрапив у тяжчу біду, ніж рабство у скіфів. Онигісій зробив його своїм банщиком, і він прислуговував під час купання йому самому та його сім'ї.

При в'їзді в селище Аттила зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами. Під кожним покривалом, які підтримувались ідучими з обох боків жінками, знаходилось по сім і більше дівчат, що співали скіфські пісні. Таких рядів під покривалами було дуже багато.

Коли Аттило наблизився до будинку Онигісія, мимо якого йшла дорога до палацу, назустріч йому вийшла дружина Онигісія з натовпом слуг. Одні з них несли страви, інші — вино: у скіфів це вважається найбільшою почестю. Вона вітала його й просила покуштувати доброзичливо принесені нею частування. Щоб зробити приємне дружині свого улюбленця, Аттило поїв, сидячи на коні, причому варвари, що їхали за ним, високо підняли срібну тацю. Пригубивши також і піднесену йому чару, він відправився у палац, який від інших будівель відрізнявся висотою й знаходився на підвищеному місці66.

Ми зупинились у будинку Онигісія за його Проханням, бо він вже повернувся із сином Аттила. Ми були прийняті його дружиною та найближчими родичами і пообідали з ними. Він не мав часу пирувати з нами, бо вперше після повернення побачився з Аттилом й доповідав йому про справи, задля яких був посланий, та про нещастя, що трапилося із сином Аттила. Він упав з коня й зламав собі праву руку.

Після обіду, полишивши будинок Онигісія, ми поставили намети неподалік палацу Аттила, щоб Максимін не був розділений великою відстанню у випадку потреби переговорити з ним чи іншими наближеними до нього особами. Цю ніч ми провели на тому місці, де зупинились. З настанням дня Максимін послав мене до Онигісія, щоб передати йому дари,, які давав він сам і які прислав імператор, і щоб узнати, де і коли він бажає з ним переговорити. Прийшовши разом із слугами, що несли дари, я зачекав (бо двері ще були зачинені), щоб хто-небуть вийшов і доповів про наше прибуття.

Поки я в чеканні походжав перед огорожею хоромів, до мене підійшов якийсь чоловік, якого я сприйняв за варвара по скіфському одягу, але він вітав мене по-еллінському, сказавши: Хере [радуйся, здрастуй]. Я здивувався, що скіф говорить по-еллінському. Становлячи різноплемінну суміш67, скіфи, окрім своєї власної варварської мови, легко вивчають також уннську або готську, або авсонську [латинську], якщо у кого-небудь з них є справи з римлянами; але мало хто з них говорить по-еллінському [грецькому]68, окрім полонених, що були взяті у Фракії та на Іллірійському узбережжі. Цих останніх зустрічні легко впізнавали по обідраному одягу та нечесаним головам, бо вони скуштували гірку долю. А цей, з ким я говорив, здавався багатим скіфом. Він був дуже добре одягнений та пострижений в кружок69.

Відповівши на його вітання, я спитав, хто він, звідки прийшов у варварську землю і чому прийняв скіфський спосіб життя. Він запитав, чому я хочу це знати. "Еллінська мова, якою ти говориш, сказав я йому, збуджує мою цікавість". Тоді він, посміхнувшись, сказав мені, що родом він грек, але у торгових справах приїхав у Вінімацій, мезійське місто на річці Істр. прожив у ньому довго й одружився з дуже багатою жінкою, але позбувся свого щастя, коли місто було завойоване варварами. Завдяки своєму попередньому багатству він дістався Онигісію при розподілі здобичі, бо полонених з числа заможніх після Аттила брали собі його наближені внаслідок свободи вибору з великої кількости полонених.

Потім, продовжував він, я відзначився в битвах з римлянами та акатирським народом, що відбулися пізніше, і віддав своєму варвару- господарю, по скіфському звичаю, все роздобуте мною на війні, внаслідок чого отримав волю, одружився з варварською жінкою, маю дітей70. Розділяючи трапезу з Онигісієм, я вважаю своє сучасне життя кращим за попереднє, бо іноземці, що знаходяться у скіфів, після війни ведуть життя спокійне і безтурботне. Кожний користується тим, що має, нічим не потурбований. В той же час тих, що живуть під владою римлян, під час війни легко беруть в полон, бо сподівання на свій захист вони покладають на інших, тому що не всі можуть користуватися зброєю з огляду на тиранів71. Для тих же, хто носить зброю, вельми небезпечною є легкодухість воєвод, що поступаються [противнику] на війні.

Лихо, що зазнають римляни у мирний час, важче від того, що вони витерплюють від війни, з огляду на жорстоке стягнення податків та утисків від нечесних людей72. Закон не для всіх має однакову силу. Якщо порушник закону дуже багатий, то його несправедливі вчинки можуть залишитись без покарання, а хто бідний і не вміє вести справи свої, той мусить нести покладені законами покарання, якщо він не помре до вирішення своєї справи, бо розгляди тягнуться дуже довго і на них витрачається багато грошей, а це сама огидна справа — отримувати за гроші те, що належить за законом. Ображеному не надається правосуддя, якщо він не дасть грошей судді та його помічникам73.

Такі слова і ще багато іншого говорив він. Я просив його спокійно вислухати і мене. Я сказав йому: ті, що побудували римське суспільство, були людьми мудрими та добрими. Бажаючи, щоб справи людей йшли не абияк, вони визначили, щоб одні з них стояли на сторожі законів, інші займались військовою справою і вдосконалювали свою майстерність, щоб бути завжди готовими виступити в похід і сміливо розпочати бій, через те, що ця справа для них звична; бо часті вправи у військовій справі зменшують нерішучість. Вони ж визначили, щоб ті, хто займається землеробством, утримували не лише себе, але й тих, хто за них воює, забезпечуючи військо.

Інші мусять турбуватись про ображених. Вони захищають права людей, що внаслідок своєї слабкости не в змозі захистити їх самі. Інші судять про справи, виконуючи тим вимоги закону. Ніхто не залишений без піклування також судових виконавців: бо деякі з них мусять слідкувати, щоб той, на чию користь було рішення суддів, отримав належне йому по праву, а з того, хто визнаний неправим, не було вилучено більше від того, що ухвалено рішенням суду. Якби не було людей, що за цим слідкують, то один позов подавав би привід для іншого, бо той, хто виграв справу, поводив би себе жорстоко, а той, хто програв, залишався б з несправедливою своєю думкою. Людям, що займаються законами, призначена платня від позивачів, як військовим людям від землеробів. Хіба несправедливо годувати того, хто нам допомагає, винагороджувати того, хто робить нам послуги? Вершник знаходить вигоду турбуватися про коня, пастух — відгодовувати биків; мисливець — утримувати собак, — а люди взагалі — утримувати те, що служить на користь та охорону їх. Якщо звинувачені відповідають за витрати на суд, то збитки вони мусять приписати своїй несправедливости, а не іншим. Що стосується до тривалого терміну судових справ, який інколи має місце, то причиною тому є розважливість законів. Таким чином судді поспішним та необдуманим рішенням справи не грішать проти правил обережности73а, розмірковуючи, що краще розбирати позови довго та повільно, ніж з поспіхом не лише образити підсудного, але й погрішити проти Бога, який є джерелом правосуддя.

Закони для всіх однакові. Сам цезар підкоряється їм. Несправедливо

говориш ти у звинуваченні своєму, немов би багаті утискують бідних безбоязно. Можливо дехто з них, будучи винуватим, ховається від покарання суду; та ми бачимо, що в цьому положенні бувають не лише багаті, але й бідні, бо й вони, будучи винними, не отримують покарання за свої провини, коли немає достатніх доказів. І це буває у всіх народів, а не лише у римлян. Що стосується до свободи, якою ти користуєшся, за те будь вдячний долі, а не пану своєму, що взяв тебе із собою на війну, де тебе ворог міг убити по твоїй недосвідчености у військовій справі, або міг бути підданий покаранню, якби спробував втекти. Римляни поступають з рабами значно поблажливіше, ніж варвари. Вони поводяться з ними, як батьки чи наставники. Вони вчать їх утримуватись від поганих вчинків, і робити те, що вважається чесним. Пани виправляють помилки рабів, як власних дітей своїх, їм не дозволено карати їх на смерть, як це буває у скіфів. Раби мають багато способів отримати свободу. Пани не лише за життя, але й при смерті своїй можуть відпускати їх на волю, довільно розпоряджаючись своїм майном. Воля помираючого, стосовно його власности, є закон.

"При цих словах моїх Грек заплакав і сказав: "Закони гарні, і римське суспільство прекрасно влаштоване, але правителі псують і розладнують його, поводячись не так, як чинили в давнину""74.