Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

8-й уривок (448 р. після Р.Х.)

У Візантію знову прибув посол Аттила. Це був Едікон, скіф, який відзначився великими військовими подвигами. Разом з ним був також римлянин Орест33, житель Пеонії [Паннонії]34 на річці Саві, яка знаходилась тоді під владою Аттила внаслідок договору його з Аецієм, полководцем західних римлян.

Едікон був представлений імператору і вручив йому грамоти Аттила, в яких скіфський цар скаржився на римлян за невидачу втікачів. Він погрожував озброїтись проти них, якщо втікачі не будуть йому видані і якщо римляни не перестануть обробляти завойовану ним землю. Ця земля в довжину простягалась по течії Істра від Пеонії до Нової Фракії35, а в ширину на п'ять днів шляху. Аттило вимагав при цьому, щоб торгівля в Іллірії відбувалася не як раніше на березі Істра, а в зруйнованому ним місті Наїссі, який він вважав межею скіфської та римської землі. Воно знаходилось від Істра на п'ять днів дороги для доброго пішохода36. Аттило вимагав при цьому, щоб для переговорів з ним про ще не вирішені справи посланниками були відправлені люди не прості, але найзначніші з тих, що мають консульське звання. Якщо ж римляни бояться прислати їх до нього, то він сам прийде в Сардіку37, щоб прийняти їх. Імператор прочитав грамоту Аттила, а Вігіла [у Латишева — Бігіла] переклав йому все те, що Едікон оголосив усно за наказом Аттила.

Едікон вийшов з палацу разом з усіма і відвідав інші доми. Прийшов він і до імператорського щитоносця Хрисафія38, що мав величезний вплив. Едікон був здивований пишнотою імператорських будинків і, перекладаючи його слова в розмові з Хрисафієм, Вігіла сказав, що Едікон вихваляє царські палаци і захоплюється багатством римлян. Тоді Хрисафій зауважив, що він також може мати велике багатство та золотом покритий будинок, якщо покине скіфів та пристане до римлян. Едікон відповів, що слузі не можна цього робити без дозволу свого господаря. Тоді євнух спитав Едікона: чи має він завжди вільний доступ до Аттила і яким впливом користується між скіфами. Едікон відповів, що він є близькою до Аттила людиною, і що йому, разом з іншими найзначнішими скіфами, довіряється охорона царя, що кожний з них по черзі в певні дні несе при ньому збройну варту. Після цього євнух сказав, що коли Едікон поклянеться йому на збереження таємниці, то він розповість про справу, яка зробить його щасливим, але для цього їм потрібен вільний час, і він буде у них, коли Едікон прийде до нього на обід без Ореста та інших посланників.

Едікон обіцяв це виконати і приїхав до євнуха на обід. Тут вони потиснули один одному руки і поклялись через тлумача Вігілу, Хрисафій в тому, що він зробить пропозицію не на шкоду Едікону, але задля його щастя, а Едікон в тому, що нікому не оголосить пропозицію, яка буде йому зррблена, хоч би вона й не була виконана. Тоді євнух сказав Едікону, що якщо він, повернувшись у Скіфію, уб'є Аттила і повернеться до римлян, то буде жити щасливо й матиме велике багатство.

Едікон обіцяв і сказав, що на таку справу грошей треба небагато — лише п'ятдесят ліврів золота для роздачі підлеглим йому людям, щоб вони сприяли йому в нападі на Аттила. Євнух пообіцяв негайно видати йому гроші. Тоді Едікон сказав, що треба було б відпустити його для доповіді Аттилу про успіх посольства, а разом з ним відправити Вігілудля отримання від Аттила відповіді відносно перебіжчиків; через Вігілу ж він повідомить  Хрисафія, яким чином треба буде переслати до нього золото, тому що після його повернення Аттило з цікавістю буде розпитувати його, як раніше інших послів, які подарунки отримав він від римлян, і скільки йому дали грошей, і тоді він не буде мати можливости притаїти те золото від своїх супутників.

Ця міра застороги видалася євнуху розсудливою. Він погодився з думкою Едікона, після учти відпустив його і доповів імператору про свій задум. Той викликав магістра Марціалія39 і повідомив йому про те, що було обумовлено з Едіконом. Дати знати про це Марціалію було необхідно по його званню та обов'язкам. Магістр бере участь в усіх нарадах імператора, бо йому підпорядковані вісники, перекладачі та вояки, що охороняють імператорський палац. Після поради між собою вони вирішили відправити до Аттила не лише Вігілу, але й Максиміна у званні посланника.

9-й уривок (448 р. після Р.Х.)

Коли євнух Хрисафій умовив Едікона вбити Аттила, імператор Феодосій та магістр Марціалій, порадившись між собою, вирішили відправити до Аттила послом Максиміна, а не одного Вігілу. Під виглядом виконання обов'язків перекладача Вігіла отримав доручення робити все, що накаже йому Едікон, а Максимін, що нічого не знав про їхній задум, мав передати Аттилу лист імператора. Останній повідомляв, що Вігіла — лише перекладач, а Максимін є людиною знатного походження і дуже близький до імператора та вищий від Вігіла за гідностю. Потім імператор писав Аттилу, щоб він не порушував мирного договору нашестям на римські землі, "а втікачів, понад вже виданих, я відправив до тебе сімнадцять, бо інших немає". Такий був зміст листа.

Максиміну було також наказано сказати на словах уннському володарю, що не треба йому вимагати, щоб до нього відправлялись посланники вищої гідности, бо цього не бувало ні при його предках, ні при інших володарях Скіфи40; що обов'язки посла завжди виконував який-небуть воїн або вісник; що для вирішення непорозумінь треба направити до римлян Онигісія41, бо непристойно було б, щоб Аттило у супроводі римлянина, що має лише консульське звання, прибув в уже зруйноване місто Сардіку.

Максимін переконливим проханням змусив мене їхати з ним. Ми відправились в дорогу у супроводі варварів й прибули в Сардіку, що знаходиться від Константинополя на відстані тринадцяти днів дороги для доброго пішохода. Зупинившись тут, ми знайшли пристойним запросити на обід Едікона та супроводжуючих його варварів. Ми купили у жителів Сардіки баранів та биків, зарізали їх й приготували обід.

Коли під час пиру варвари вихваляли Аттила, а ми — свого імператора, Вігіла сказав, що непристойно порівнювати божество з людиною, розуміючи під людиною Аттила, а під божеством — Феодосія. Унни почули ці слова і, потроху розгарячившись, почали сердитись. Ми перевели розмову на іншу тему й намагались люб'язністю пом'якшити їхній гнів, а після обіду Максимін задобрив Едікона та Ореста подарунками — шовковим одягом та дорогоцінними каміннями.

Орест, зачекавши виходу Едікона, сказав Максиміну, що він людина розумна та гарна, бо не зробив помилку, подібно іншим царедворцям, які без нього запрошували Едікона на обід й виявляли шану подарунками. Його слова були для нас незрозумілі, бо ми нічого не знали про події в Константинополі. Ми запитали, яким чином і коли саме йому була виявлена неповага, а Едікон вшанований, але він не дав відповіді і вийшов.

Наступного дня, дорогою, ми переказали Вігілі слова Ореста. Вігіла зауважив, що Орест не повинен ображатися, не отримуючи однакових з Едіконом почестей, бо він лише прислужник та писар Аттила, а Едікон, як відомий на війні звитяжець та уроджений унн, набагато перевищує Ореста. Після цього Вігіла переговорив з Едіконом наодинці, а пізніше сказав нам, насправді чи удавано, не знаю, що він передав Едікону слова Ореста, який розгнівався від сказаного, а він, Вігіла, ледве заспокоїв його.

Ми прибули в Наїсс [див.ком.20] і виявили це місто безлюдним і зруйнованим противником; лише в священих будинках залишалось небагато уражених хворобами жителів. Ми зупинилися осторонь річки на чистому місці, бо увесь берег був покритий кістками вбитих на війні. Наступного дня ми прийшли до Агінтея42, ватажка розташованих недалеко від Наїсса іллірійських військ, щоб повідомити йому розпорядження імператора і забрати втікачів: він мусив передати п'ятьох із сімнадцяти, про яких було написано в листі до Аттила. Ми переговорили з ним й умовили передати уннам п'ятьох втікачів; він утішив їх ласкавими словами й видав нам.

Переночувавши, ми від меж Наїсса направили дорогу до Істра і увійшли у вузьку лісисту долину, яка мала багато звивин та поворотів. Тут, на світанку, коли ми думали, що йдемо на захід, схід сонця виявився навпроти нас, так що, незнайомі з місцезнаходженням долини, багато наших супутників закричали від здивування, немов би сонце йшло зворотнім шляхом, що було протиприроднім явищем. Насправді ж, внаслідок звивин місцевости, ця частина дороги була звернута на схід. Після важкої дороги ми вийшли до болотистої долини.

Варвари-перевізники зустріли нас й переправили через річку [Істр] на човнах-однодеревках, які вони роблять самі, зрубуючи дерева й видовбуючи їх. Вони приготувалися не заради нас, а вже раніше перевезли багато варварів. що зустрічалися нам по дорозі, бо Аттило хотів перейти в римську землю немов би для полювання. Насправді це було приготуванням до війни під тим приводом, що не всі втікачі були йому видані43.

Переправившись через Істр й пройшовши з варварами біля семидесяти стадій [12 кілометрів], ми змушені були чекати в рівнині, поки Едікон не повідомив Аттила про наше прибуття44. Разом з нами зупинились й супроводжуючі нас варвари. В сутінках, коли ми сиділи за вечерею, почувся тупіт коней, що наближався до нас. Це прибули два скіфи з наказом відправитися до Аттила. Ми запропонували їм повечеряти з нами. Вони зійшли з коней, із задоволенням почастували, а на другий день показували нам дорогу.

Коли ми о дев'ятій годині дня [третя година полудня] прибули до наметів Аттила, яких у нього було дуже багато, і хотіли поставити наші намети на пагорбі, варвари, що тут трапились, не дозволили нам цього, бо намет самого Аттила стояв в низині. Тоді ми зупинились там, де показали нам скіфи.

Незабаром до нас підійшли Едікон, Орест, Скотта та інші впливові у них особи і запитали про мету нашого посольства. Це здивувало нас. Поки ми переглядались між собою, вони наполягали на відповіді. Нарешті ми сказали, що імператор наказав пояснити цю мету Аттилу, а не іншим; тоді Скотта з пересердям відповів, що такий наказ їхнього пана, — бо вони не прийшли б до нас заради своєї допитливости45. Ми відповіли, що немає такого звичаю стосовно послів, щоб вони, не представившись особисто тим, до кого послані, через посередництво інших осіб були допитані про мету посольства, і що це відомо і самим скіфам, які часто відправляли посольства до імператора; що ми повинні отримати рівне тому, що отримували скіфи у нас, в противному разі не скажемо про мету нашого посольства.