Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Виходячи з розвитку наступних подій, а також приймаючи до уваги, що пізніше алани стали надійними союзниками "гунів"-антів, треба припустити, що головною метою антів був розгром не аланів, а готів. Це можна зрозуміти. Марцелін та Йордан підкреслюють, що готи перед своєю кончиною на півдні Руси-України підкорили й тримали у страсі сусідні народи, отже й антів. Очевидно, вони брали з них данину, можливо й невелику, але принизливу, а також мито за провіз збіжжя до римлян.

Міжплемені об'єднання, протодержави наших предків, існували споконвіку, принаймі за 2700 р. до Р.Х. вони вже були. "В подальшому риси державности в Україні ставали то більше, то менше виразнішими. Але повернення до первісного ладу з того часу, мабуть, ніколи не було", пише Микола Чмихов [19,с.95]. До об'єднання племен в держави приводять війни. Не лише в першій половині І тисячоліття після Р.Х., але й задовго до цього війн на теренах Руси-України було більше, ніж достатньо. Лісостепова хліборобська зона, де споконвіку жили праукраїнці, межувала із зоною благодатних степів, які вабили незчисленні племена скотарів-кочівників. Вже сам спосіб життя змушував їх бути агресивними й нападати на землеробські народи. Останнім нічого не залишалось, як об'єднувати зусилля для відсічі. Але створені таким чином державні утворення часто ставали не лише інструментом захисту, але й агресії. У зв'язку з викладеним, твердження деяких горе-істориків, що нормани заснували Руську державу, є не лише ненауковим, але й абсурдним, вони помиляються принаймі на 4 тисячі років. "На IX Міжнародному конгресі славістів у Києві (1982 р.) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста" [19, с.19]. Та повернемося до наших предків кінця IV ст.

Намагання звільнитися від готської залежности змусило їх діяти активно. Перш за все, готське поневолення стимулювало до згуртування. Об'єднані, вони становили значно більшу військову потугу, ніж готи чи алани, а можливо, ті та другі, разом взяті.

Як згадувалось вище, алани були добрими вояками-кінотниками і надійними союзниками готів. Щоб послабити готів, треба було відщепити від них аланів, тобто перемогти їх й зобов'язати спрямувати сили аланської кіноти проти готів.

Пригадаємо, що у визвольній боротьбі нашого народу в XVII столітті українські війська завжди перемагали ляхів та москалів, коли були підтримані кінотою татарів. Ударну військову потугу антів, як й інших землеробів, становили піші загони, хоробрі й багаточисельні, про що писали тодішні автори. Підсилені кінотою кочових народів, вони могли бути справді непереможними для будь-якого війська й наганяти жах на всі народи, що врешті-решт сталося згодом.

Остготи перебували на лівому березі Дніпра та в Північному Криму. При нападі на аланів з півночі вони швидко могли прийти їм на допомогу. Але не прийшли. Можливо, вони зігнорували загрозу розгрому аланів й підсилення антів. Але швидше всього так було замислено Великим Князем антів, можливо, Баламбером (Велемиром), і цей геніальний задум блискуче здійснився.

Щоб відвернути увагу готів від подій на північних та східних рубежах, треба було відправити диверсійний експедиційний корпус в їхній тил, тобто, в степовий Крим. Для боротьби з аланами, а потім з готами, бажано залучити також тюрків, що кочували на західному узбережжі Каспію між річками Кумою та Тереком і були у васальній залежности від аланів. Але як це зробити? А так, як через 600 років зробив Великий Князь Святослав Завойовник.

Святослав двічі ходив на хозар, держава яких у той час була на теренах Північного Кавказу та в пониззі Дону, а на схід простягалася до Волги: 965 р. та 966-967 рр. Очевидно, метою його походів була помста за грабіжницькі набіги хозарів, завоювання Хозарського каганату та приєднання правобережжя Волги до Руської держави, чого він врешті-решт і домігся. Перший похід відбувся вздовж Сіверського Дінця до потужної фортеці Саркел (Біла Вежа), що знаходилась на Дону, приблизно за 150 км вгору по течії від впадання в нього Сіверського Дінця. Взявши й зруйнувавши Саркел, Святослав повернув назад в Русь. Наступним походом він пішов з Чернігівської землі на північний схід до Оки, потім на лодіях по Оці та Волзі спустився до столиці хозар Ітіля, що була на островах в гирлі Волги, зруйнував її, далі Каспійським морем вийшов в межиріччя Куми та Тереку, повернув на Захід й дійшов до Тьмутаракані -руського князівства та Таманському півострові. При цьому по дорозі до хозар Святослав підкорив племена вятичів, мурому, булгар, мордву, буртасів. Другим походом Святослав повторив шлях, яким пройшов експедиційний загін антів перед початком слов'яно-готської війни, тобто, в середині другої половини IV ст., ймовірно 370-371 рр.

Як розвивалися події при зустрічі слов'ян, що зійшли на берег, та тюрків-кочівників, можна лише припускати, але навряд чи вони були ворожими, знову ж таки, виходячи з розвитку наступних подій. Спробуємо ж приблизно відтворити їх початок.

Отже, зійшовши на берег, слов'яни обдарували ватажків тюркських племен й заявили, що вони прийшли до них з миром й просять їх пропустити через свої землі до Боспорського царства. Далі вони могли сказати приблизно таке: "Ви бідні й убогі, до того ж, знаходитесь в залежности від аланів. Підтримайте нас, ми звільнимо вас від них й поведемо у багаті країни. Все, що ми візьмемо у Боспорського царства по цей бік протоки, буде ваше, а що по той бік—поділимо порівну". Погодьтеся, такі аргументи могли звабити не лише тогочасних кочівників, які щодня шукали якусь здобич, але й сучасних "батьків народу".

Наступний розвиток подій фактично вже описаний в розділі "Коментар". Підсилені тюркською кінотою, слов'яни ("гуни") зруйнували Боспорське царство та погромили готів у Північному Криму.

"Період вторгнення та руху гунів на захід на першому етапі їхньої історії у Східній Європі поки дуже слабко присутній в археологічних джерелах. Головним доказом експансії гунів є яскраво виражені сліди розорення, розгрому та пожеж в цілому ряді міст та поселень Боспорського царства в Криму, на поселеннях, розташованих навколо Танаїса і в самому Танаїсі з греко-сарматським населенням, а також на пам'ятках черняхівської культури готських племен" [4, с.362] (Танаїс—місто, розташоване в гирлі Дону - Танаїсу). При цьому слов'яни були незамінимі при штурмі укріплених міст та фортець, а тюркська кінота своїм виглядом та буйством наводила жах на війська противників. Повідомлення про успішні дії з'єднаного слов'яно-тюркського війська швидко дійшло в землю антів. Вони зібрали ополчення, щоб вдарити з півночі. На кого? Можливо й на готів, аби ті повели свої війська в Крим. Вони цього не зробили, боячись нападу з півночі, що дало можливість південній армії антів вийти з Криму й з'єднатися з головними силами. Обіцянки треба виконувати. Щоб звільнити союзників-тюрків від аланської залежности, аланів треба було розбити й підкорити, але не знищити, а використати як союзників в інших походах. Що фактично ми й бачимо уже в наступній війні з остготами.

Через деякий час після підкорення остготи повстали на чолі з князем Вітімиром. Упокоряли їх вже не гуни, а алани, можливо, разом з тюрками. Більше того, остготи залучили на допомогу собі "друге плем'я гунів" (3.3). У всіх пізніших війнах остготи були самими надійними союзниками гунів. Деякі дослідники вважають, що насправді вони були не готським, а слов'янським племенем. Це припущення має під собою дуже серйозні підстави.

Не зважаючи на величезну кількість доказів на користь того, що гуни — то слов'янські племена, все ж таки виникають якісь сумніви, зокрема, пов'язані з тим, що у битвах римські вояки бачили тюркські ("потворні") обличчя, окрім того, імена деяких ватажків гунів були не слов'янськими. Обидва питання мають досить просту відповідь. На перше вважаю за доцільне відповісти одразу.

Великий Князь-Імператор антів об'єднав не лише роздріблені слов'янські племена, але й підкорив (або йому добровільно підкорились, шануючи силу) кочівників аланів та тюрків на широких степових просторах від Дунаю до Волги та Північного Кавказу. Саме підкорив, а не тимчасово упокорив, як це було в часи нашої могутньої середньовічної держави Руси. Тобто, антсько-слов'янська імперія ІУЛ/ століть була значно могутнішою, ніж Русь. У військові сутички проти слабких суперників Князь-Імператор антів міг відправляти васальні племена, зокрема й тюрків, що й засвідчено істориками. Проти сильного суперника Великий Князь збирав ополчення як зі слов'ян, так і васальних племен, причому слов'яни були у нього щось на зразок гвардії. Починаючи битву, він направляв проти ворога перш за все війська васалів, серед яких були і тюрки. Отже, на початку битви, коли розум ще не був затьмарений і міг сприймати образи у природньому вигляді, римляни та їхні союзники могли бачити безбородих азіатів. У розпал січі, щоб добити вимученого й знесиленого ворога, Великий Князь вводив у битву слов'янські загони. І хто там уже розбирався, бородаті воїни їх перемагають, чи безбороді: якщо хочеш врятувати життя й не потрапити в рабство — тікай без оглядки.

Кіндратенко А.М.

Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.

Походження та дії гунів.

Книга II.

Гуни в описі Пріска Панійського