Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

З цієї легенди можна зробити багато цікавих висновків, зокрема: вона була створена землеробським народом, про що свідчать знаряддя праці — плуг, ярмо та сокира; задовго до Геродота творці легенди були землеробами й користувалися плугом; легенда має місцеве походження, про що свідчить походження матері Таргітая — дочка Борисфера (Борисфен — давня назва Дніпра); легенда була записана Геродотом від скитів-кочівників, які нею обґрунтовували своє походження, отже, був якийсь генетичний зв'язок між ними та землеробами, які цю легенду створили. Розглядаючи генезис народів, ігнорувати останній висновок ніяк не можна.

Що стосується коряка, то це посудина для прийняття вина, а швидше медовухи, яка вживалась при відправі служби Божої або просто при молінні. У Пріска Панійсько'ґо є такий фрагмент. Коли його з візантійським послом запросили на учту до Аттила, то на порозі приміщення "виночерпії подали нам по туземному [скіфському] звичаю келих, щоб і ми помолилися перше, ніж сідати" [9.68]. Очевидно, людині того часу здавалось, що легке запаморочення наближає її до Бога. Та чара з вином ("кров'ю Господньою"), якою користуються священники християнського обряду під час відправ, має, очевидно, дуже давнє язичеське походження.

Основними зерновими культурами були просо та пшениця. Дослідник українських хлібних першослів Святослав Магдебура пише, що в харчовому раціоні давньоукраїнців здавна точилося суперництво пшениці і проса, причому, з початковою перевагою проса. Приміром, у матеріалах дев'яти поселень зарубинецької культури, яка була попередницею черняхівської культури антських племен, перше місце за кількістю уламків кераміки і густотою відбитків зерен на окремих черепках посідає просо звичайне, на другому місці — пшениця кількох видів, далі ячмінь, потім жито [19, с.131]. Черняхівці сіяли також гречку, овес, мак, олійні культури, вирощували виноград. За походженням слова пшоно, пшениця, жито мають яскраво виражене українське звучання.

Вирощували також бобові (горох, вику), а з городніх — ріпу, капусту, огірки, моркву, очевидно буряк, часник, цибулю; з .технічних льон (дуже давно) та коноплю. "У них ростуть коноплі, подібні у всьому до льону, тільки більші і грубіші: щодо цього коноплі перевершують льон. Вони ростуть сіяні і дикі... хто не бачив конопель, подумає, що це лляний одяг" [20, 74].

Зерно зберігали у зернових ямах грушоподібної або конічної форми.які нерідко у нижній частині були обмазані глиною і обпалені. Такі ями закривали дерев'яними кришками. На борошно та крупу перемелювали ручними жорнами та зернотерками.

Невід'ємною частиною господарства землеробів було тваринництво. Найбільше мали великої рогатої худоби та свиней. Тримали також кіз, овець, коней, домашню птицю. Кінь використовувався яктяглова сила, так і для верхової їзди. Багаточисельні отари крупної рогатої худоби були важливою частиною багатства слов'ян, про що повідомляють давні автори (Маврикій, Іван Ефеський). Наші предки були споконвічними землеробами, і про це свідчать дуже досконалі календарі сезонних явищ, сезонних та польових робіт того часу, виявлених в різних місцях Правобережжя Руси-України на черняхівських ритуальних горщиках і розшифрованих Б.Рибаковим [18, с.156-184, або див. [15], с.52-60]. Календарі містять свята, початок оранки, збору врожаю, закінчення робіт тощо. Наші предки відзначали початок року (день зимового сонцестояння, різдво), весняне рівнодення (масляна), сходу посівів, свято врожаю (Маковія), свято Перуна і Роду та інші. Найбільшим літнім святом був день літнього сонцестояння (Івана Купайла). В цей час року весняні роботи були вже закінчені, а збір урожаю ще не починався, і свято тривало шість днів. Наші предки вміли не лише працювати, але й розважатись, хвалити, ублажати та просити Бога. З напоїв виготовляли і вживали вино з винограду, мед (медовуху), пиво (кам) з ячменю, очевидно, різні кваси та узвари. Багато найважливіших християнських свят в своїй основі мають язичеські свята наших предків.

Тогочасні ріки та ліси кишіли рибою та звіром, тому займалися рибальством і мисливством. Полювали на вепра, лося, тура, козуль, оленів, зубрів, вовків, ведмедів, зайців, рябчиків, тетеревів. З хутряних тварин, окрім того, — на лисиць, бобрів, білок, куниць, горностаїв, соболів. В тогочасних лісах звіру було багато. Навіть в значно пізніший час (859 р.) поляни, сіверяни та вятичі платили данину хозарам по одній білці та горностаї "від диму", а Великий князь Олег 883 р. брав данину у деревлян чорними куницями, повідомляє літопис Руський.

Тут треба зробити одне зауваження. І де б це взялося у лісі стільки куниць, щоб ними давати данину? Та й дружині князя треба було живитися не куницями, а свиньми, яловичиною, вівцями, гусями, городиною та хлібом. Швидше всього, "куниця" була одиницею внутрішнього обміну чи платні: "Одна куниця" могла бути відповідною, наприклад, двом вівцям або 15 куркам чи качкам. Від "куниці" походить назва грошової одиниці наших предків — "куна", а у множині — "куни" (отже, і у наш час могла бути не "гривня", а "куна"). Цілком імовірно, що ця одиниця була еквівалентом внутрішнього обміну і в черняхівський, і в більш ранній час. Врешті, якась одиниця обміну мусила бути. Тих, хто користувався "кунею", інші народи могли називати "кунами" або "хунами" ("хуни" Птолемея). Таким прозаїчним може бути пояснення походження назви народу "хуни" або "гуни".

В господарчих ямах археологи знаходять кістки крупної риби (щуки, сазана, судака, ліща, сома, осетра), яку ловили й споживали наші предки, але не доводиться сумніватися, що не геньбували і дрібнішою, кістки яких не витримали випробування часом. Ловили залізними гачками, гарпунами, сітями, неводами, ятірями. Але мисливство та рибальство все ж таки було підсобними в господарстві, де головну роль відігравали землеробство та тваринництво.

Заради меду та воску займались бортництвом. Очевидно, цей вид діяльности дуже давній, але археологічне не виявлений. Пріск Панійський повідомляє, що на землях Скитії візантійському посольству до "скіфів" 448 р. замість вина видавали мед (медовуху). Значно більше, ніж у наш час, населення тієї доби використовували дари лісу: лісові горіхи, гриби, ягоди, кислиці, дикі груші, калину.

Люди тієї далекої пори користувалися як дерев'яним, так і керамічним посудом. Дерев'яний посуд (ложки, миски, кухлики) до наших днів не зберігся. Керамічний посуд — це випалені у печах глиняні вироби, які або ліпили, або робили за допомогою гончарного круга. Існування ліпного посуду поруч1 з більш досконалим гончарним можна пояснити як традиціями, які є дуже консервативними, так і тією обставиною, що гончарний посуд виготовлявся на продаж, в той час як ліпний міг виготовлятися у кожній сім'ї без втрат для сімейного бюджету. Масовість, досконалість виготовлення, різноманітність форм та художнє оздоблення посуду вражають дослідників черняхівської культури. Двохярусна піч для випалу виробів з глини була відома населенню Дністро-Дунайського району ще з часів Трипільської культури (5-3 тисячоліття до Р.Х.), і в загальних рисах вона зберегла свою будову до середини І тисячоліття після Р.Х.

З соціальної точки зору, у черняхівців відбувся другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесел від сільського господарства (перший великий поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства). Окрім гончарів, виокремлюються залізоробні та залізообробні ремісники. Сліди залізорудного виробництва виявлені поблизу поселень, де є залізна або болотна руда. Залізні вироби (серпи, коси, рала, мечі, ножі, шила, гачки, частини збруї та упряжу, наконечники списів та стріл,...) виготовляли в ковальнях. Окрім виробів з глини, дерева та заліза, для обробки широко використовували також кістку, камінь та ріг. Займалися прядінням та ткацтвом. Матеріалом для прядіння були льон, конопля, вовна овець та кіз. Всі ці види діяльности забезпечували потреби людини в одязі та побутових речах ще в глибокій давнині. Прядиво, речі з дерева, кістки та рогу виготовлялися майже в кожній сім'ї і аж до 9-Ю ст. цією справою не займалися ремісники-фахівці [17].

Надлишки землеробства, тваринництва, розвинутих ремесел, полювання, грабіжницьких воєн створювали сприятливі умови для торгівлі. Як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі, поруч з обміном, користувалися римськими монетами. Знайдені скарби монет та багаті поховання свідчать про майнове розшарування.

Про широкий розвиток торгівлі свідчить та обставина, що на теренах Руси-України та Молдови виявлено понад 1000 знахідок римських монет, в тому числі близько 140 скарбів, які нараховували від кількох десятків до кількох тисяч монет [15, с.22]. Така велика кількість римських грошей свідчить, що торгівля з імперією мала активний баланс — черняхівці продавали римлянам більше, ніж купували у них. І це при тому, що ціна римського денарія в багато разів завищувалась (а отже, черняхівських товарів в таку ж кількість разів занижувалась) порівнянно з його вартістю в самій імперії.

Черняхівці закуповували вино, олію, скляний та керамічний посуд, деякі металеві вироби; продавали головним чином збіжжя, але також худобу, хутро цінних звірів, очевидно, мед та віск, можливо, рабів.

Період найактивнішої торгівлі з римлянами припадає на кінець І-ІІ століття. Очевидно, тоді ж почав зростати добробут народу, створювалася черняхівська культура, тоді ж, або й раніше виник союз черняхівських племен, який приніс мир та спокій у міжплеменні стосунки. Без цього годі було й сподіватися на бурхливий розвиток торгівлі, культури та економічне піднесення.

Оселення готів на початку III ст. в пониззі Дніпра значно послабив торгівлю черняхівців з римлянами, бо готи були в безпосередній близькости від римських кордонів й дбали більше про розбій та пограбування провінцій імперії, ніж про торгівлю. Безумовно, у свої грабіжницькі походи вони втягували чимало й черняхівців. Внаслідок цьрго в III ст. приплив римських монет значно меншає, а торговельні відносини, очевидно, слабшають. Незважаючи на це, черняхівська культура продовжує успішно розвиватись. Отже, провінційно-римський вплив на черняхівські племена, який на думку деяких дослідників немов би створив черняхівську культуру, був не таким вже й значним. Безумовно, він міг дати поштовх, але далі відбувався саморозвиток культури. Накопичені в І-ІІ ст. римські монети досить довго (4 століття) були грошовою одиницею черняхівців між собою ще після того, як торговельні відносини з римлянами послабли.

У праслов'ян (справжніх, а не слов'янізованих племен) нероздільно панував обряд трупоспалення, тому серед кількох тисяч розкопаних поховань залишки одягу не виявлені. Те, що могло бути у житлах, за 1,5 тисячі років згнило. І все ж таки завдяки лінгвістичним дослідженням, зображенням на каменях та дереві, свідченням істориків того часу дещо установити вдалося.

З найдавніших часів слов'яни користувалися одягом з льону, вовни та шкір тварин. Ці матеріали супроводжували наших предків споконвіку. З першої половини І тисячоліття до Р.Х. для пошиву одягу використовували коноплю. Колір одягу відповідав природньому кольору матеріалу, з якого він був виготовлений: білий, сірий, "шерстяний". Назви одягу із шерсти та льону (сукня, сукно, серемяга, гуня, опона, власяниця, сорочка, спідниця) свідчать про їхнє прадавнє українське походження.

Чоловічий одяг був із сорочки та штанів, зверху міг одягатися плащ'або жупан. Сорочки були вишиваними. Одяг утримувався і підперезувався поясами та мотузками, були й защібки, виготовлені з кістки чи дерева, а в багатших поселян чи на святковому одязі защібки могли бути з бронзи. У жінок замість штанів була спідниця та довша, ніжу чоловіків, сорочка. Взуття — м'які черевики (це слово — прадавнє староукраїнське) із шкіри, без каблуків. Загалом, одяг чоловіків та жінок відрізнялися мало. В холодну пору поверх легкого вбрання носили теплий верхній одяг: корзно, кожух, назви яких свідчать про дуже давнє їхнє походження.