Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Адміністрація була на самому простому рівні, її функції виконували голова роду, племені, рада старійшин тощо "за посадою" і на громадських засадах. Вони ж виконували судівські функції за звичаєвим правом та збирали данину в разі потреби. Військо складалося з народного ополчення, вояки туди самі радо йшли — або захищати від ворога свій рід і плем'я, або грабувати сусідів — в обох випадках почесне. Військовослужбовців, яких треба було б утримувати за громадський кошт, або не було, або була мізерна кількість, як найближче оточення князя. Отже, для виникнення міст передумов не було.

Значно важливішим було те, що майже щодня поселянин вставав до схід сонця і йшов до худоби в поле, в ліс, на річку, а повертався на відпочинок перед заходом сонця. Дуже важливо і бажано, щоб всі ці місця роботи були поруч з оселею. Треба взяти до уваги також ту обставину, що продуктивність праці і врожайність були низькими внаслідок примітивної агрокультури та недосконалих знарядь праці: мотика, рало, серп. Навіть в 30-х роках 20 ст. у колгоспах урожайність зернових була 7-10 ц/га. Півтори тисячі років тому навряд чи вона була вищою, навіть не зважаючи на вільну працю тодішнього виробника. Отже, для прогодування сім'ї чи роду потрібні були значні площі сільськогосподарських угідь. Поселянину бажано було так побудувати оселю, щоб поле, луки, вигін для птиці чи худоби були поруч з нею, щоб вийшовши з оселі, він одразу потрапляв на робоче місце. Але поруч мусили бути також інші члени роду, які могли прийти на допомогу в разі нещасного випадку чи хвороби, допомогти побудувати хату, клуню, хлів, віз тощо. Та й спілкування ж якесь потрібне у хвилини радощів чи горя. Сукупність цих умов визначили оптимальні розміри хутора-села: 7-20 осель, в яких жили найближчі родичі — патріархальна сім'я. Кілька таких сімей створювали рід, що жив посередині своєї території. Відстань 400-700 м між хуторами, очевидно, також була оптимальною.

З огляду на викладене приходимо до висновку, що ніякої економічної чи адміністративної необхідности в існуванні компактних тісних поселень по 500-5000 осіб не було, навпаки, це створювало певні труднощі у виробничій діяльности членів общини. Але ж вони існували! Що ж змусило їх згуртуватись? — Необхідність колективного захисту від грабіжницьких ватаг готів, аланів та пшеворців. Ніяке селище черняхівців само по собі не могло захиститися від організованого ополчення ворога. Але в роки відносного миру завжди були ватаги розбійників, особливо серед кочовиків та готів, готових до грабунку чужого майна, "...на Верхньому Подністров'ї виявлено ряд одиничних поховань, які свідчать, що окремі озброєні загони пшеворців періодично заходили на територію Верхнього Подністров'я і Західної Волині протягом І-ІІ ст. н.е., просуваючись до кордонів римської імперії" [16, с.149]. Немає підстав сумніватися, що такі ж загони пшеворців робили спроби заходити на ті ж терени і в черняхівський час, так що для зміцнення кордонів і убезпечення черняхівців довелося відтіснити їх західніше, про що згадувалось раніше.

Поселення, в якому жило 1000 осіб, де кожен дорослий чоловік володів зброєю, могло швидко виставити 200-250 озброєних захисників для спротиву напасникам. Великі компактні поселення виявлені саме на західних, особливо південно-західних теренах черняхівської культури, тобто, поблизу від неспокійних сусідів. Велика чисельність членів громади поселення була гарантом (відносним, звичайно) від пограбування їхнього майна шукачами легкої наживи. Від теренів проживання праслов'ян готи та алани були далі, там поселення були оптимально-гніздовими. Після підкорення аланів антами, розгрому та втечі готів небезпека від їхніх розбійницьких ватаг зникла — і компактні великі поселення розпались на оптимальні — як і має бути. Зате "гунологи" тепер можуть говорити, що ті поселення знищили міфічні гуни. До речі, чисельність хуторсько-гніздового поселення роду приблизно відповідає чисельности середнього компактного поселення черняхівського типу.

Що ж стосується готів, то в джерелах того часу немає жодної згадки про те, щоб "гуни-чи алани вигнали їх з нижнього Придніпров'я. Вони залишили обжиті землі в значній мірі добровільно. Чи не тому, що підкорені антами, вони вже не могли безкарно грабувати сусідні народи й змандрували на терени дряхліючої Римської імперії, яка не в змозі вже була захистити не лише провінції, але й метрополію?

Початок гуно-готської війни за А.Марцеліним та повідомленнями інших тогочасних письменників

"І оживе добра слава, Слава України"

Т. Шевченко

Більшість коментаторів тих далеких подій виходить з того, що гуни напали раптово, несподівано як для аланів, так і для готів. Це схоже на правду й підтверджується хоч би тим, що алани та готи не встигли організуватися й зібрати спільні сили для відсічі. Але якщо так, то гуни не могли прийти з-за Волги.

В ті далекі часи люди були обережнішими й пильнішими, ніж тепер, бо будь-яке розслаблення могло привести не лише до втрати сім'ї та майна внаслідок пограбування сусідами іншої крови, але й втрати свободи чи навіть життя господаря-воїна. Виходячи з цього, мусимо прийти до висновку, що алани, як й інші народи, знали, що відбувається в ближній околиці від них. "Ближньою околицею" треба вважати відстань, яка убезпечує саме від раптового нападу, для степів десь 100-200 км від кочівок. Адже в степу ніде було заховатися до організації відсічі ворогу, єдиний спосіб врятувати дружин, дітей та майно — втеча. Інформація про небезпеку могла надходити від пастухів, що випасали отари, від невеликих загонів воїнів, що гасали у пошуках здобичі, від мисливців, що полювали на степову звірину, нарешті від спеціально для цього посланих загонів розвідників. До того ж, широкі та повноводні Волга та Дін були прекрасними природними рубежами. Навіть невеликі загони чужинців не могли переправитись через них непоміченими, не говорячи вже про велике військо чи орду з возами, сім'ями, худобою.

Та навіть аби раптовий напад і трапився, час для подолання опору крайніх племен аланів був би значно більший, ніж час оповіщення про небезпеку всіх аланів, антів та готів. Отже, якби "гуни" напали зі сходу, з-за Волги, то алани могли б зібратися для опору й навіть закликати на допомогу готів та антів. Коли в 13 столітті прийшли монголо-татари, то половці попросили допомоги у руських князів, й обидва народи виступили разом проти спільної небезпеки, не зважаючи на те, що раніше вони часто між собою ворогували й воювали. Анти не могли знати, що "гуни" їх обминуть (чого б ради?), виставили б і своє військо проти напасників, по необхідности стали б ворогами "гунів" і їх спіткала б така ж доля, які готів. Але ні Амміан, ні інші автори ніде не говорять про організований спротив гунам з боку аланів та готів, вони звалилися на них, як сніг на голову, а анти навіть стали гунськими союзниками. Як це розуміти?

Як згадувалось вище, чисельність аланів мала бути в межах 300-400 тисяч. Припустимо, що гуни справді вдерлися з-за Волги і були організованішими (це суперечить повідомленню Амміана "не знають вони під собою суворої царської влади", але для підсилення гунів допустимо і таке). Тоді, щоб перемогти аланів, їхня орда мала нараховувати не менше 200 тисяч осіб. Перед тим, як вдертися в Причорномор'є, та орда повинна була десь множитись, кочувати та набирати силу принаймі 100 років. Де і які археологічні сліди цього залишились? — Ніде ніяких археологічних слідів не знайдено.

Аби гуни переправились через Волгу з усією ордою, то це не могло б залишитись непоміченим і напад не міг бути раптовим.

Якщо ж Волгу перейшло лише військо гунів, то вони напризволяще, незахищеними залишили свої табори з сім'ями та майном. Заради чого вони ризикували? Чи мали вони гарантію, що переможуть аланів, що сусідні народи не пограбують їхні табори? Адже могло бути й так, що пішовши по шерсть, повернулись би стриженими (якби взагалі повернулись). Щоб говорити про азійське походження гунів, мотиви їхнього переходу Волги мають бути обгрунтованими.

Сто років немов би бродила гунська орда по степах Руси-України та Паннонії. За цей час їхня кількість мусила б значно зрости як внаслідок сприятливого природнього приросту (у них було багатожонство, а жінок у підкорених народів вони могли брати необмежене, та й годувати дітей було чим), так і за рахунок втягнення у свою орбіту певної кількости аланів. Які ж археологічні сліди залишила після себе орда, чисельність якої порівнювалась би з 0,5 мільйона осіб? — Ніяких.

Куди ділася ця величезна кількість гунів-кочівників після розпаду їхньої імперії? На це ніхто ніякої серйозної відповіді не дає.

Нарешті, чому та "гунська орда" залишила місця своїх кочівок за Волгою? Адже від добра добра не шукають. Більшість кочівників приходили в Причорномор'є тому, що їх гнали сюди сильніші сусіди. Які взагалі кочові орди відомі в Приураллі в середині IV ст.? Такі не відомі.

З усього цього випливає єдиний висновок: прихід гунів з-за Волги — фікція, витвір фантазії гунологів. Археологічні сліди гунів-кочівників не виявлені ні в Приураллі, ні в Європі з однієї причини — не було таких. Не можна віднайти несхований скарб.

Нарешті, чи могли гуни прийти із західних берегів Каспію, звідти, де І.Засєцька розташувала уннів Діонісія Перієгета? Ці терени контролювали сильні та багаточисельні племена аланів, навряд чи вони дозволили б уннам так підсилитись, щоб тіїм загрожували. Більше того, найімовірніше, ті тюрські кочові племена були у васальній залежности та під наглядом аланів. Та й чисельність їхня не могла бути значною, зважаючи на невеликі терени їхніх кочівок. Окрім того, вони не мали пішого війська, тому не могли брати фортець, чим пояснюється тривале існування Боспорського царства на Таманському та Керченському півостровах поруч з кочівниками. Зважаючи на це, історики-гунологи не без підстав не хочуть бачити в уннах Діонісія гунів Амміана.

Ми також будемо виходити з того, що напад на аланів був несподіваним, але не зі сходу, а з півночі. Про це ж пише А.Марцелін: гуни напали на аланів, що межують з остготами. На півночі знаходились анти — власне слов'яни та слов'янізовані осілі сколото-сарматські племена. Звичайно, кордону як такого між антами та аланами не було, але, очевидно, була звичаєва "нічийна" смуга шириною ймовірно 30-50 км. "Несподіваний напад" навіть при переході такої вузької смуги — поняття досить умовне. Русь в ІХ-ХІІІ століттях була приблизно в такому ж розташуванні по відношенню до печенігів та половців, як анти до аланів. Але руські князі не могли раптово нападати на половців. Тобто, нападати вони могли, але крчовики швидко організовувались й збирали військо. Отже, й алани організувалися, але не всі, а ті, що кочували між Дніпром та Доном. Ті, що були на схід від Дону та на захід від Дніпра, могли не встигнути прийти на допомогу, у цьому смислі напад був раптовим.