Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Коли я тут говорю про культуру, то перш за все маю на увазі не так культуру матеріальну, яку виявляють археологи, як культуру побуту, гігієни, врешті, духовну, які відслідкувати значно важче, якщо вони не залишили письмових свідчень. Втім, якась частина залишилась: в піснях, вишиванках, писанках, в святах та віруваннях, в українській моралі, можливо, в іншому, про що краще знають етнографи.

Таким чином, нестримне розселення слов'ян по Європі було наслідком значного зростання їхньої чисельности, обумовленої у свою чергу вищою культурою наших предків порівнянне з культурою оточуючих їх народів, тобто більшою їхньою життєздатністю, або, як говорять расологи, вищим расовим типом: "Питання про цивілізацію тягне за собою питання про цінність раси, бо цивілізація — це вираз духовної суті, а духовна суть расово обумовлена" [26С.104] (підкреслення автора).

Свідчення ж письменників тієї доби стосовно слов'ян цікаві (врешті, іншого не маємо), їх при нагоді треба цитувати, але й аналізувати з урахуванням обставин, в яких вони писались, та ідеологічної налаштованости самих письменників, тому надавати їм, абсолютного значення не можна. Бо якби слов'яни були такими простенькими та примітивними, як вони їх зображають, — то втратили б і свої землі, і свою свободу, а не те щоб колонізувати половину Європи, що було насправді. Факти — річ уперта!

Розгром готів антами, поразки римлян та візантійців від "варварів" (головним чином, слов'ян, германців та аланів) стали початком виникнення в кінці IV- на початку V століть на теренах Руси-України нової етнокультурної та соціально-економічної спільноти, яка врешті-решт була лише наслідком попереднього військово-політичного об'єднання і у якій всі племена виступають уже під ім'ям слов'ян-антів, римлянам відома як імперія гунів, а арабам — як потужна держава Валінану.

Слов'янізовані (українізовані) скито-сарматські та фракійські племена неодмінно мусили залишити якісь елементи своєї більш ранньої культури та мови, що привело до створення різних русько-слов'янських племен, про які згадує літопис Руський: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, тиверці, уличі, сіверяни. Таким чином, руси-українці створилися як на основі праслов'янських племен Київської та Черняхівської культури, так і слов'янізації скито-сарматських та фракійських племен. Всі вони були індоєвропейцями і, очевидно, близькими по мові.

Слов'янізація скито-сарматів та фракійців найінтенсивніше, очевидно, відбувалася в III столітті, а закінчилася в V — після гуно-римських війн, на початку великого переселення слов'ян. У зв'язку з тим, що значна частина скито-сарматських племен увійшла до складу давньоукраїнського народу, скитські та сарматські держави на теренах Руси-України є нашими, праукраїнськими державами в такій же мірі, як і середньовічна Русь, нащадком якої стала Україна. Очевидно, з 6-7 століть постала і близька до сучасної українська мова.

Як жили наші предки в черняхівську добу

Щоб легше розшифровувати повідомлення давніх істориків, ототожнювати їх з певними народами та щоб у читача було якесь уявлення про життя наших предків у той далекий час, стисло зупинюсь на способі життя, господарстві, побуті та військовій справі черняхівців. При цьому буду користуватися матеріалами робіт [15-18], а також висловлю і деякі свої міркування.

Поселення черняхівців найчастіше були розташовані на пологих схилах біля джерел питної води. Під поселення обиралися місцевости, найбільш придатні для сільського господарства та скотарства: чорноземні райони з широкими луками. Найчастіше поселення тягнулися смугами шириною 100-120 м вздовж невеликих річок чи потічків. Довжина поселень 300-400 м, інколи до 500 м. Загальна площа більшости поселень становила 3-4 га. Звичайно, були й менші, але відомі поселення, головним чином у південно-західній частині, що при ширині 200-300 м тягнулися смугами на 2-3 км і займали площі до 25-40 га. Поселення були не укріплені. Безпосередньо на берегах великих річок вони зустрічаються рідше, що зрозуміло: населення жило у великих селах і для обробітку на прожиття та випасу худоби їм треба було багато землі, розташованої з одного берега річки; поселення найзручніше було розташовувати посередині угідь, а берег великої річки був їх краєм; часто велика річка була межею між племенами. У.кожному з поселень швидше всього жив один рід. У більшости поселень було 400-500 осіб, але у великих селищах їхня кількість могла доходити до 5000.

Поселення власне слов'янські черняхівської доби та післячерняхівського часу здебільшого являли собою невеликі села типу хуторів, в кожному з яких було від 5 до 25 житлових будівель, розташованих або безладно, або у два ряди. Розміри сіл-хуторів 40-50x100-200 м, тобто їхня середня площа 0,5-1 га. Звичайно, могли бути і менші, і більші. Кілька сіл створювали селище. У селищі було 5-10 хуторів. Відстань між ними була 400-700 м. Таким чином, селище становило собою немов би "гніздо" сіл. Відстань між селищами складала 5-7 км.

Виходячи з цього, можна приблизно оцінити кількість антського населення на теренах від українських Карпат до річки Уди (правої притоки Сіверського Дінця), а з півночі — від сучасних кордонів Руси-України до середньої течії Дністра на півдні; тобто на площі 250-300 тис. квадратних кілометрів. Будемо виходити з середньої кількости сіл у селищі - 7, в кожному селі - 15 осель, в кожній оселі жила сім'я - 5 осіб. Отже, в селищі в середньому жило 7x15x5 — приблизно 500 чоловік.

Середня відстань між селищами - б км, а площа, яку використовували поселяни для господарчої роботи, угідь, випасів тощо — 36 км2. Тоді середня щільність населення складає 14 чоловік на квадратний кілометр. Це дає приблизно 4 млн. осіб антсько-слов'янського населення на теренах Руси-України. Звичайно, це число досить умовне, воно може бути меншим, або навіть трохи більшим, але десь в межах 3-5 млн. чоловік. Не безпідставно римляни писали про незчисленні слов'янські племена.

Оцінюючи густоту населення, М.Брайчевський називає 10 осіб на км2. Приблизно така ж густота у той час була також у германців та в районах Південної Польщі. Але при однаковій техніці обробки землі та утримання худоби лісостеп Руси-України є продуктивнішим й може прогодувати більшу кількість людей. Отже, густота населення в лісостеповій Україні мала бути більшою, ніж 10 чоловік на км2. Висока культура спричинила до швидкого зростання населення й міграцію його за межі первісного розселення: на захід у Верхнє Повіслення; на південь (в степ) аж до Криму; на північний схід аж до Сіверського Дінця; в Подунав'я (карта 5, взята з роботи 15). Хоч міграція і була мирною, але вона, очевидно, підтримувалась військовою силою, особливо в степах. Кочівники не чіпали поселенців, шануючи військову потугу, що стояла за ними. Знову ж таки, викликаюча повагу військова сила могла бути лише в разі створення серйозного військово-політичного об'єднання черняхівців (праукраїнців) і підкорення ними сусідніх земель, куди спрямовувалась міграція. Факт міграції підтверджується кінцевим наслідком: слов'яни заволоділи землями та асимілювали на них племена, які раніше до слов'ян не належали.

Оцінимо тепер чисельність аланів та готів, саме   з ними зіткнулися черняхівці-праукраїнці на початку виникнення так званих гунських війн. Алани займали досить великі степові терени, але щільність кочовиків в десятки разів менша, ніж землеробів, отже, загальна кількість їх не могла бути більшою 300-400 тисяч. Якщо виходити з того, що щільність готів була такою ж, як і слов'ян, а вони займали площу разів у 15 меншу, то їхня чисельність орієнтовано була в межах 200-300 тисяч чоловік. То ж нічого немає дивного, що при об'єднанні зусиль черняхівців вони змели готів та аланів, як придорожній порох потужним вітром.

Житла черняхівців, які знаходять археологи, здебільшого були заглиблені у грунт. Найпоширенішим типом були землянки або напівземлянки площею від 10 до 20 м2, хоч зустрічаються житла і менші, і більші. В таких оселях взимку було тепліше, а влітку прохолодніше. В них могли жити від 4 до 7 осіб. Окрім заглиблених у землю, археологи знаходять також багато наземних жител. Очевидно, їхня відносна кількість була більшою, ніж трапляється дослідникам, бо після згнивання чи згорання археологічний слід залишається на поверхні й швидше, ніж заглиблений, руйнується внаслідок діяльности людини чи природи. Виявляють і досить великі будівлі, дво- та багатокамерні, площею ЗО, 40 і навіть 60 м2 кожна. А як пише Пріск Панійський, сучасник тієї доби та очевидець тих подій, у князів та знаті були хороми-палаци, подібні до хоромів князів пізніших часів.

М.Брайчевський так оцінює житлові приміщення смердів черняхівської доби: "Загалом конструкція житлових будинків, характерних для черняхівської культури, цілком подібна до конструкції сучасної української хати, добре відомої етнографічне в лісостеповій смузі. Можна твердити, що виникнувши на початку нової ери, цей тип житла без принципових змін проіснував в межах лісостепу протягом двох тисячоліть, і лише в радянський час став поступово витіснятися новим, більш досконалим типом будинку на фундаменті" [15, с.189].

Для людей тієї доби житла були нічліжкою, місцем приготування та прийняття страви, а значну частину часу людина проводила в полі, в лісі, на річці, біля худоби, в походах. В більшости жител всередині було вогнище, а в деяких — глиняні або кам'яні печі. Димоходів не було — печі топилися по-чорному, а дим виходив в отвір у стелі. Стінки жител плели з пруття й обмазували глиною, але зустрічаються й глинобитні стіни. Оселі багатих чи знатних людей були зрубними. Зустрічаються печі та вогнища за межами споруд, які використовували, очевидно, влітку, коли обігрівати житло не було потреби. Такий тип жител у першій половині 1 тисячоліття нової ери властивий для всієї Східної та Центральної Європи не залежно від етнічного походження.

Померлих поселян або спалювали, а залишки закопували в горщиках, або ховали в ямах. Поховання з трупоспаленням характерні для слов'ян та фракійців, а з трупопокладанням — для скито-сарматів. За похованнями, а також за залишками частин одягу, що не зотліли чи не згоріли (прикраси, защібки, пряжки тощо) їх і розрізняють археологи.

Основним заняттям черняхівців, як і слов'ян взагалі, було сільськогосподарське виробництво, а головною галуззю - землеробство. Як показують мовознавство, етнографія та археологія, землеробство у наших предків склалося ще в сиву давнину. Для обробки землі застосовували плуг, рала (попередник плуга) та мотики. Як тяглову силу використовували коней та велику рогату худобу. Врожай зернових збирали серпами, косами користувалися у меншій мірі, головним чином для заготовки сіна.

Про давність землеробства на нашій землі свідчить красива легенда, яку в середині V ст. до Р.Х., майже за дев'ять століть до описуваних нами подій, записав у Скіфії "батько історії" Геродот: "У тій країні, що спершу була безлюдною, вродилася [перша] людина на ймення Таргітай. Вони кажуть, що його батьками були Зевс та дочка Борисфена... З такого от роду походить Таргітай. Він мав трьох синів: Ліпоксая, Арпоксая й наймолодшого Колоксая. О тій порі впало з неба на скіфську землю золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира і коряк (чаша). Побачив це старший і швидко пішов узяти, але як наблизився, золото почало горіти. Він перелякався [й відступив], а тоді надійшов середульший — з ним сталося те саме; їх [обох] відстрашило палаюче золото. Але як приступив наймолодший, воно погасло й він заніс його додому. Коли старші брати довідались про це, відразу ж оддали владу наймолодшому... [Від тих братів пішли скіфські племена]. Всі вони називаються сколотами від імені царя [Колоксая], а скіфами нарекли їх греки" [20, 5;6].