Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Для виготовлення одягу широко використовували також сирцеві або оброблені шкіри домашніх та диких тварин: овець, кіз, ведмедя, вовка, лисиці, куниці, соболя, білки, видри, горностая, бобра. Загалом, одяг праукраїнців початку І тисячоліття, очевидно, мало відрізнявся від одягу наших предків XVIII-XIX століть за тим винятком, що у пізніший час він був убогіший, бо практично всі лісові звірі давно були винищені.

Продуктивність праці населення черняхівських племен була досить високою, тому поверх засобів на прожиття залишався надлишковий продукт виробництва смерда, який міг бути використаний на придбання досконаліших засобів виробництва та речей не першої необхідности, а це сприяло розвитку ремесел. Надлишковий продукт сприяв також розвитку рабства, хоча у черняхівських племен воно й не набуло великих розмахів. Часто захоплені полонені відпускались додому за викуп, або після кількох років рабської праці залишались ^на правах "вільних і друзів" (очевидно, якась форма напівзалежних). Рабська праця використовувалалсь в трудомістських галузях господарства: при помолах зерна, в копальнях, лісозаготівках, на оранці землі тощо. Праця смердів та рабів збагачувала племінну верхівку, яка відтепер мала можливість утримувати наймані військові загони, що унезалежлювали її від общини і навіть протиставляли їй. Так відбувалося розшарування суспільства і створення класової держави.

Без рабської праці неможливе було спорудження так званих "Змійових валів" — охоронних багатокілометрових споруд з глибокими ровами та насипами, які вимагали величезних затрат праці. Найдавнішу частину Змійових валів в південно-західній Україні та в Молдові М.Брайчевський досить переконливо пов'язує саме з черняхівським періодом. Окрім значних затрат праці, вали вимагали також великих міжплемінних військово-політичних об'єднань як для їх спорудження, так і для охорони. Подібні споруди ніде не виникали раніше, ніж суспільство досягало порога держави та класового устрою.

У Черняхівському суспільстві відбувається ще один розподіл обов'язків — виокремлюється стан воїнів-професіоналів, що захищали суспільство в цілому і могли виступити в похід на перший заклик ватажка. З цього, звичайно, не випливає, що інше населення було безбройним і беззахисним. В часи примітивних знарядь виробництва зброєю могли бути ті ж речі, що використовувались у господарстві чи в мисливстві: сокира, лук та стріли, спис, рогатина, коса, але типово військові знаряддя — меч, кольчуга, шолом тощо, які до того ж були дуже дорогими — у виробничого населення могли бути відсутні, чому їх і не знаходять археологи при розкопках поселень.

На відміну від сучасних українців, які при нагоді, а часто і без будь-якої нагоди.-говорять, що вони люди тихі, мирні, богобоязливі та смиренні, так що й мухи не зобідять (за що нас усі справедливо й б'ють), наші предки часто ходили у військові походи для покарання кривдників та грабежу. Основним елементом їхньої військової організації було ополчення. Очевидно, своїх ватажків вони обирали так, як пізніше запорожські козаки обирали кошових та отаманів, а коли князівська влада зміцніла — під проводом князів. В разі необхідности кожен чоловік, здатний носити зброю, ставав воїном. У війську були піші (більшість) та кінні загони. Слов'яни були хоробрими, що відзначають давні автори, а їхнє військо — багаточисельне. Візантійський імператор Маврикій так описував військо слов'ян: "Кожний озброєний двома невеликими списами (очевидно, для метання, бо для чого ж два — А.К.), деякі мають також щити, міцні, але їх важко переносити (отже, були могутніми, сильними воїнами — А.К.). Вони використовують також дерев'яні луки з невеликими стрілами,-які змочують особливою сильно діючою отрутою". Були озброєні також мечами," бо для ближнього бою чи для бою в густому лісі списи малопридатні. Про військові методи та прийоми слов'ян Маврикій писав: "Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах (межигір'ях), на урвищах; з вигодою для себе користуються засідками, раптовим нападом, хитрощами, вдень та вночі винаходять багато різноманітних засобів. Досвідчені вони також і в переправах через річки, в цьому відношені найкращі з усіх людей".

З цього опису випливає, що індивідуально слов'янські воїни були сильнішими, спритнішими та метикуватішими за своїх противників, бо такі методи бою передбачають особисту та розумову перевагу; аби ми не знали, що то є опис дій наших вояків-предків середини 1-го тисячоліття, то могли б подумати, що то опис військової тактики запорожців. Іван Ефеський в першій половині VI ст. відносно слов'ян зазначав: "Вони навчилися вести війну краще, ніж римляни". Разом з готами слов'яни ходили і в морські походи на човнах (подіях) по Понтійському (Руському) морю принаймі в 267 та 269 роках.

Черняхівська культура існувала біля 300 років, від II до середини V століття. Її зникнення пов'язане не з діями гунів, як вважають деякі дослідники, а з утворенням на її теренах, і навіть значно обширніших, ранньосередньовічної слов'янської культури після розгрому римлян в першій половині V століття. "Корінне слов'янське населення, незважаючи на події, пов'язані з навалою гунів, не покинуло своїх земель" [16, с.97]. Отже, "гунів" чомусь не цікавили зернові сховища, одяг та багаточисельні слов'янські отари худоби, більше того, "кочові тюрки (чи монголоїди) - гуни" виступили на захист антів у їхній війні з готами. Якщо є Божі чудеса, то це — одне з найбільших, і воно мусить бути записане у святці язичників, поклонників Перуна. Під час "навали гунів" постраждали південні райони, де справді багато черняхівських поселень було знищено [16, с.162]. Це саме ті райони, де жили готи та, очевидно, ті "гуни", що їх підтримували. Чи не є це свідченням того, що насправді "гуни" були не прийшлими кочовиками, а місцевим населенням, саме тією його частиною, яка не постраждала від "навали гунів"? Отже, як фрагментарний опис Амміаном "лісових гунів", так і хід історичних подій засвідчують, що ті гуни набирають яскраво вираженого життя та військової тактики антів-праукраїнців.

Черняхівська культура відзначалася своїм досконалим високохудожнім гончарським посудом та значною кількістю великих поселень. І те, і друге пізніше зникли. У зв'язку з цим виникає низка запитань, зокрема:

Чи було зникнення гончарного виробництва наслідком припинення провінційно-римського впливу?

Чи були ті великі поселення протомістами?

Чому вони виникли? Чому вони зникли?

Чи було це регресом у суспільному розвитку? тощо.

Ті дослідники, які в становленні Черняхівської культури вбачають вирішальне значення провінційно-римського впливу, так пояснюють занепад гончарного виробництва в VI ст.:

Гончарною справою займалися високопрофесійні гончарі, вихідці з римських провінцій, їхньою метою було мати на місці такий ходовий товар, на який можна було обмінювати продукти черняхівських поселян. Своє мистецтво вони тримали у великій таємниці від місцевого населення. В середині чи в кінці V ст. вони знялися і пішли геть. Немає гончарів — немає і гончарного посуду. .Таке пояснення просте по формі, але хибне по суті. Гончарне ремесло не на стільки складне, щоб його можна було зберігати у таємниці понад 200 років. Якщо його й справді започаткували якісь зайди, то швидко воно б стало надбанням місцевого населення. Чому ж воно занепало в VI ст.?

Проаналізувавши археологічний матеріал, М.Брайчевський прийшов до висновку, що племена Середньої Наддніпрянщини та Наддністрянщини вже в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х., тобто принаймі за 300 років до виникнення Черняхівської культури, знали техніку гончарного круга і вміли виготовляти гончарний посуд, але ця техніка в той час у них ще не набула повсюдного застосування. Воно й не дивно, чому б це гончарний круг, який використовувався греками та римлянами, не потрапив до Північного Причорномор'я та до землеробів лісостепової Руси-України? Швидке поширення гончарного посуду починається в І-ІІІ ст. після Р.Х., коли відбувається виділення гончарного виробництва в самостійну галузь ремесла. Причина цього полягає у внутрішньому соціально-економічному розвитку населення цих земель, зростання продуктивности сільськогосподарської праці та появи надлишку виробництва, яке можна було обмінювати на ремісничі вироби.

В кінці V ст. гончарне виробництво занепало, але не^зникло. Це може мати таке пояснення.

Наслідком високого рівня черняхівської культури та наступних переможних війн праукраїнців було швидке зростання чисельности населення, у наш час сказали б "відбувся демографічний вибух". Після розгрому римлян та розпаду імперії "гунів" занепала і торгівля, притік багатства в наші землі припинився, а ті ж землі на тому ж рівні споживання вже не могли прогодувати більшу кількість населення, так що його життєвий рівень понизився. Тепер замість того, щоб купувати предмети гончарного виробництва, їх стали більше виробляти у сім'ях. Попит на ринку зменшився, виробництво згорнулось. Факт перенаселення черняхівських земель в 5-6 ст. безспірний. Він проявився в потужному русі праслов'ян на нові землі в Центральну Європу та на Балкани. Імовірно, тоді ж вони помандрували і на Кубань і заснували Тьмутароканське князівство. Та й чим Кубань гірша за Балкани?

В \М/І ст. гончарне виробництво не переривалось, а змінило форми. Як справедливо зазначив М.Брайчевський, з технологічної точки зору грубий на вигляд ліпний горщик виконував свої функції не гірше вишуканої посудини черняхівського типу, але коштував значно дешевше. Окрім того, з'явився токарний верстак (ймовірно, в V ст.), а разом з ним і столовий дерев'яний посуд, який витіснив значну частину гончарного.

Тепер перейдемо до питань, що пояснюють зникнення великих поселень у післячерняхівський період.

Міста виникають як адміністративно-торгові та ремісничі центри, (х становлення — явище дуже складне й довоготривале, вимагає створення нових традицій, для чого, безумовно, потрібні століття. Якщо в І ст. ні міст, ні передумов для їх створення не було, то вони не могли виникнути і в черняхівську добу. У той час населення вело головним чином натуральне господарство, розподіл праці між сім'ями та родами був слабко виражений, торгівля була на примітивному рівні, як обмін товарів, а потреба в ремісничих виробах була незначною: вироби із заліза, збруя, прикраси. Такі найвживаніші речі, як одяг, посуд, начиння оселі (столи, стільці), сіті, частково збруя виготовлялися в кожній сім'ї. Щоб придбати вироби ремісника, поселянин міг три-чотири рази на рік пройти чи проїхати кілька десятків кілометрів, це не складало особливого труда. Та й продуктивність1 праці ремісника не була високою, його вироби купували вдома поселяни найближчих околиць, значної потреби їхати кудись продавати товар також не було.