Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

Багато сучасних істориків наводять ці свідчення, але фактично не роз'яснюють їх. А між тим з них можна зробити важливі висновки: анти були гордим та войовничим народом, що звик займати чужі землі, отже, перемагати ворогів. Вони були найхоробрішими серед слов'ян, пише письменник VI ст. Йордан.

Антів оточували сильні народи: на заході германці, на півдні та південному заході алани, готи та римляни. Перемагати їх не могли якісь непевні тимчасові союзи племен, для цього потрібна була серйозна військово-політична організація, яку я й називаю державою.

Той факт, що анти виробили горду та незалежну вдачу, свідчить про довготривалий процес, що перемагали вони часто і багато, та що ці перемоги були вирішальними для опанування чужими землями. Коли ж були ті перемоги? Чи засвідчили їх історики? Так, засвідчили. Ці війни є не що інше, як так звані гунські війни. Аби анти були підкорені гунами-азіатами, то не мали б такої пихи (та й про які перемоги могла бути мова?), навпаки, були б такими ж покірливими та пластеліновими, як сучасні українці.

Ще Тацит (І ст. після Р.Х.) знав пограничних з германцями слов'ян (тобто, фактично, пізніших антів) як войовничий народ, що нападав на інших в горах та лісах. З огляду на свідчення давніх письменників, які я взяв головним чином з роботи М.Грушевського [25], та ходом історичних подій, дивною видається така заява нашого видатного історика: "Взагалі походи самих тільки Антів і напади їх на Візантію не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки учасниками чужих походів: особливо Болгари (тюркські кочові племена — А.К.), ходячи з Азовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги Антів до участи, волею чи неволею" [25, с.179]. Отже, згідно М.Грушевського, наші предки були такими собі селюками, які тільки й чекали, щоб їх хтось організував, очолив, підібрав та повів за собою, навіть народ, який знаходився на нижчому рівні суспільно-культурного розвитку. Відчувається вплив на М.Грушевського німецької історичної наукової школи. Очевидно, про антів, наших "прадідів великих", він судив з поведінки "правнуків поганих", що втратили не лише войовничість та погорду, але й відчуття власної гідности.

Більшість істориків, що досліджували "гунський" відтинок європейської історії, життя та походження слов'ян, були людьми розумними, значна частина їх, навіть серед германців, були дослідниками чесними і неупередженими. Чому ж у них виробилась думка (саме думка, а не науковий погляд, при наявности багаточисельних неспростовних фактів), що гуни не могли бути слов'янами? їх збили з пантелику давні письменники. А чому збили, я поясню після досить довгої, але цікавої цитати з роботи М.Грушевського, яка містить повідомлення тих письменників.

""Словени й Анти", каже в своїй класичній характеристиці Прокопій, "не правляться однією особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада". "Вони не мають правління й живуть у ворожнечі між собою", каже трохи пізніше т.зв.Маврикій, і далі пояснює: "у них багато начальників, які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо блищих до наших границь, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну владу".

Цими дорогоцінними звістками характеризується політичний устрій наших племен в часах розселення — найстарших часах, куди ми в розсліді розвою (розвитку—А.К.) політичного життя цих племен можемо сягнути скільки небудь надійно при теперішніх наших наукових засобах.

Протиставляючи політичне життя східно- й полуднево-слов'янських племен сильно централізованому, монархічному політичному устрою імперії, обидва візантійські письменники з притиском підносять, що ці слов'янські племена не мають такої централізованої монархічної влади.

Це, очевидно, правда. Ані в праслов'янській добі, ані в часах розселення, ані у цих, ані в інших слов'янських племен ще не виробилося сильної монархічної влади, ані міцної та тривкої воєнної організації" [25,с.366,367].

Що стосується сильної монархічної влади з бюрократичним апаратом, то це безспірно: у той час у слов'ян, як і в багатьох інших народів, не було паразитичного експлуататорського класу, тому така влада була їм не потрібна. Але держави можуть існувати, й існували, і без наявности очевидних паразитів, можна згадати держави-міста Греції, держави кочівників (хозари, половці тощо), бо родоплеміну верхівку назвати паразитичним класом важко.

Що ж стосується тривкої та міцної воєнної організації, яка була і у слов'ян, і у кочівників, і у германських племен, то тут М.Грушевський помилявся. І якщо германці своїх ватажків називали "рексами" (королями), а так величали їх і пізніші германські історики, тр для М.Грушевського ватажки антів були всього лише "проводирями", немов би вони водили у походи якихось немічних чи сліпців: "Хронологічно йдучи, ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну Остготів з Антами за Вінітара, в останній чверти IV віку. Вінітар воює з Антами, спочатку його ,6'ють, але потім він поправляється й бере в неволю [підступно й зрадою, як побачимо у третій книзі — А.К.] та розпинає "короля Антів Божа з синами та сімдесятьма старшинами" [Йордан]. Я вказував на своїм місці, що ця звістка про конфлікт Готів з Антами має значні права на нашу довіру, тільки, розуміється, до її літературної, стилістичної форми не можна прив'язувати багато значіння [тобто, не можна надавати великого значення — А.К.]. Тому титул короля (гех), наданий тому Божові, треба розуміється, відложити на бік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити Остготів (цієї подробиці легенда певно вже не видумала)" [25.С.368].

І це при тому, що М.Грушевський знав і писав: "таких начальників племен, очевидно, має на думці Маврикій, кажучи, що Слов'яни та Анти мають багато "ріксів" [королів — А.К.]... і хоч в історичних часах цей титул вийшов у Слов'ян з ужитку, лишається вповні можливим, що в часах праслов'янських це слово уживалося в такім значенні. Діло в тім, що це загально-індоєвропейське слово (санскр. щ- раджа, лат. гех, старокельт. гіх), видно, було затратилося в германській і слов'яно-литовській групі мов, але під культурним впливом Кельтів пішло розповсюджуватися між ними на ново" [25, с.369,370].

Отже, якщо своїх керівників слов'яни називали рексами-королями, так само їх називали і давні письменники, то чому ж ти їх називаєш "проводирями", принижуючи у статусі? Чи не за принципом "бий своїх, щоб чужі боялись?". Такий нігілізм в оцінці антських племен та їхніх керівників з боку видатного українського історика, безумовно, не надихав наших вчених серйозніше оцінювати військові організації антів, а чужинцям давав привід заявляти, що слов'яни взагалі ме здатні до самоорганізації. Та не будемо строго судити дослідників нашого минулого. Вони зробили багато. А всьому свій час.

Отже, Прокопій в середині VI ст. та Псевдо-Мааврикій в УІ^ІІ ст. повідомляють, що антські племена ворогували між собою, важко об'єднувались, всі важливі справи вирішували спільними міжродовими чи міжплемінними нарадами, де там вже було їм створювати сильну централізовану державу на чолі з монархом, чи принаймі сильне військово-політичне об'єднання, яке ми бачимо у гунів. Таким чином, гунська держава не могла бути державою антів, — роблять висновок новітні історики. І помиляються.

Проаналізуємо ж повідомлення Прокопія та Псевдо-Маврикія. В ті часи адміністративною одиницею, що вирішувала питання внутрішнього життя, вступала у зносини з оточуючим населенням чи вищою владою військово-політичного об'єднання, було плем'я. Доки землі вистачало на всіх, слов'янські племена жили мирно та дружньо, наслідком чого було створення та розвій черняхівської культури. А через те, що народжуваність перевищувала смертність, чисельність населення збільшувалось, стало землі не вистачати. Почалися сутички між поселянами за пасовиська, лісові угіддя, за орну землю тощо. І якщо внутріплемінні суперечки якось вгамовувались, то міжплемінні наростали. На теренах черняхівської культури внутрішні племена почали тиснути на крайні. Цей процес ніяк не міг бути мирним, бо зніматися з насиджених місць та йти невідомо куди, де їх ніхто не чекає, де нові землі треба відвойовувати у важкій боротьбі — справа не з приємних і небезпечна. Був інший вихід — міжплемінна війна. Адже навіть у наш час селянин може вбити іншого за невеликий клапоть землі, що ж ви хочете від людей того часу? Можливо, міжплеменні тертя, пов'язані з перенаселенням, а не лише смерть Князя Аттила, спричинили послаблення й розпад гунської держави антів. Але треба віддати належне нашим предкам. Вони не зчепилися в міжусобній жорстокій бійні, а організували широку експансію й до кінця VIII ст. у важкій боротьбі зайняли величезні терени на заході й дійшли до лінії від Данського півострова на півночі до Адріатичного моря на півдні, але тут треба зробити такі зауваження: в ІХ-Х ст. протоболгари також були слов'янами; до III ст. так далеко на захід та на південь у степ слов'яни ще не просунулись).

І Прокопій, і Псевдо-Маврикій спостерігали й описували саме той час, коли колонізація Європи слов'янами була у розпалі. Процес розширення слов'янської території був болісним не тільки для населення захоплених ними земель, але й для самих слов'ян. Кожне їхнє плем'я вирішувало свої проблеми й захищало свої інтереси або самотужки, або у союзі з кількома сусідами. У такій круговерті між племенами не могло бути злагоди, вони часто ворогували між собою (за кращі землі, за перспективніший напрямок розселення тощо), а внутрішні справи вирішували найнадійнішим і перевіреним тисячоліттями способом — методами родоплемінної демократії. У процесі колонізації римських земель не обходилось і без того, щоб візантійці підкупали якісь племена і нацьковували їх на своїх братів. Це було державною політикою Візантії, у такий спосіб вона трохи стримувала слов'янську експансію, проти якої загалом була безпорадною і безсилою.

Велике слов'янське переселення 5-8 ст., що відбувалося вже в історичний час, підказує нам, як відбувалися розселення та переселення індо-європейських народів (а чи не правильніше тепер говорити — індо-українських?) в доісторичні часи. Так само колись вихідці з Праукраїни кілька тисяч років тому заполонили Індію, Іран, Середню Азію та Західну Європу, зокрема Італію, Грецію (двома хвилями, спочатку ахейці, потім дорійці), а Прибалтику, Германію та Скандинавію вже й зовсім недавно — за 1,5-2 тисячі років від описуваних подій. На цей раз слов'яни не змогли зайняти всю Європу, як в доісторичні часи, бо на заваді стояли вже сильна германська держава франків та хитромудра і підступна Візантія.

Через те, що племена діяли головним чином самостійно, кожне з них повинно було мати поважні збройні формування, принаймі, по 10-15 тис. вояків, можливо, і більше. Про меншу кількість говорити немає підстав, і германці, і римляни з ними легко б розправились. Твердження ж М.Грушевського, що слов'яни займали головним чином покинуті землі, несерйозне, якщо наслідком втечі населення та звільнення ними землі не був страх перед рлов'янами.

Вважається, що у той час одна п'ята частина населення могла бути воїнами. Звідси приходимо до висновку, що племена нараховували по 50-100 тис. осіб. І таких племен, що сунули на Європу в різних напрямках, було багато. Очевидно, у цей же час праукраїнці колонізували і Таманський півострів. До речі, чисельність германського племені вандалів, що на початку V ст. з Піренейського півострова переправилось до Північної Африки, оцінюється в 75 тис. осіб, з них 15 тис. були воїнами.

Отже, якщо під час Великого розселення слов'янські племена із зрозумілих причин ворогували між собою і не могли створити стійкого військово-політичного об'єднання, то звідси зовсім не випливає, що вони не могли об'єднатись в інших умовах, у спокійний попередній період. Більше того, сі ме існування держави антів-черняхівців обумовило розквіт та піднесення культури населення і пов'язане з ним зростання його чисельности, а успішні військові дії цієї держави ("гунів") в І\/-\/ ст. підготували грунт для широкої слов'янської експансії в У-УІІІ ст. Тому до "дорогоцінних звісток" Прокопія та Псевдо-Маврикія треба підходити обережно, із застереженнями і  піддавати їх найкритичнішому аналізу.