Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

З першої половини VI століття різноманітні племена черняхівської культури відомі як східна гілка слов'ян під развою "анти". Згідно повідомленню Йордана [7], який запозичив його у Кассіодора, що жив на зламі У-УІ століть, терени "від Данастра до Данапра (тобто, від Дністра до Дніпра) там, де Понтійське море утворює вигин", були заселені антами. Прокопій Кесарійський писав, що раніше анти та слов'яни мали одну мову, у них був однаковий побут, спільні звичаї та вірування, "ім'я ж як у склавинів, так і антів було спочатку одне й те саме — ті й інші колись називалися спорами".

Етнонім "анти" швидше всього має іранське походження. В сарматській мові (близькій до іранської) це слово означає "зовні". В санскриті "агтіа" —"межа", "кінець". Можливо, походить від давньоукраїнського "он там" ("О" — протяжне, "М" — приглушене), тобто, "ген-ген", "далеко". Очевидно, антами сармати називали ту частину своїх сородичів, що були на краю сарматського розселення і які потім були слов'янізовані (русифіковані). "Анти" не були самоназвою східних слов'ян, так їх називали інші народи.

Деякі дослідники вважають, що слов'яни черняхівської доби не створили якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи цих теренів, до загального культурного тилу (черняхівського), створеною під впливом провінційно-римської культури. Не відкидаючи значного впливу греко-римської цивілізації на оточуючі народи, важко зрозуміти, чому цей вплив в однаковій мірі був як на племена, що безпосередньо межували з імперією, так і на ті, що знаходились на відстані тисячі кілометрів від неї. Пояснити це явище можна такими обставинами: черняхівська культура була наслідком перш за все внутрішнього розвитку скито-сарматської, зарубинецької, липецької та пшеворської культур (так вважає М.Брайчевський), а вплив римської культури був хоч і значним, але не вирішальним; існував військово-політичний союз племен, який не допускав ворожнечі між ними, а, навпаки, сприяв широкому культурно-економічному обміну, так що прогрес в технології в одному місці швидко ставав надбанням на теренах всього об'єднання. Про підлегле становище слов'ян, зокрема, від готів, як це подають більшість дослідників, говорити немає підстав. Пізніше ми покажемо, що саме готи знаходились у васальній залежности від слов'ян, Спроба визволитися і поневолити слов'ян стала для готів фатальною.

В межах Руси-України та Молдови племена Черняхівської культури створили єдине військовогполітичне та соціально-економічне об'єднання. Про це свідчать, зокрема, такі факти.

У черняхівську добу окремі елементи попередніх культур нерідко поширюються у черняхівському середовищі далеко за межі району свого виникнення. Так, окремі риси поховального обряду гетодакійців на Дністрі спостерігаються пізніше в Середньому Подніпров'ї, Надпоріжжі і навіть на Лівобережжі Дніпра; далеко на півдні відомі поховання з рисами, властивими зарубинецьким та пшеворським елементам. "Але найбільш широке поширення у черняхівській культурі мають елементи, пов'язані зі східним скіфо-сарматським світом. Вони спостерігаються не лише на багатьох пам'ятках Дніпровського Лівобережжя, Причорномор'я, Молдавії, а відомі і на Правобережжі Дніпра, на Верхньому Дністрі та Горині (Псари, Бережанка). Це вже не раз відзначали археологи, а останнім часом їх стали виділяти ще більш упевнено" [16, с. 158,159].

На теренах черняхівської культури поширені амфори, в яких привозили олію та вина з Північного Причорномор'я. У пшеворській та вельбарській культурах (північно-західніше Руси-України) амфорна тара відсутня. "Західна межа її поширення проходить приблизно по Західному Бугу і збігається з границею черняхівської культури. Лише на тих пшеворських поселеннях (Підберізці, Сокільники), що знаходяться в межах поширення черняхівської культури, знайдено окремі уламки амфор" [16, с.156].

Отже, якщо в межах черняхівської культури відбувається вільний рух товарів та звичаїв, то пшеворська культура становить ніби інший світ, між ними ніби лежить якась межа. Цією межею могли бути різні політичні об'єднання. Більше того, "в IV ст. черняхівці відтісняють пшеворське населення на захід, в басейн Сяну" [16, с.155], швидше всього внаслідок військових дій.

Окрім цих археологічних висновків, є й інші прямі та посередні свідчення, що в ІІ-ІУ ст. в північно-західній частині Руси-України створилася й існувала потужна держава. Спочатку приведу непрямі свідчення.

В кінці другого століття готи, вирушивши від берегів Балтицького моря, пройшли через Польщу та Русь-Україну від Волині до пониззя Дніпра, де й зупинились на початку III ст. Місце їхнього поселення не було найкращим, бо вони увесь час змушені були мати справу з кочівниками сусіднього степу. Чому вони не зупинилися значно північніше, десь в лісостепу, там і спокійніше, і умови для життя осілого землеробського населення кращі?

ВII ст. після Р.Х. в північно-східній Угорщині, Сілезії та частково у Словаччині поселилися германські племена вандалів. В середині III ст. разом з готами, а потім сарматами вони робили походи в Нижню Мезію (нижнє Подунав'є) та у Паннонію, шукаючи місця для розселення чи поселення, але зазнали поразки від римлян. "Цілком очевидно, що ці походи повністю провалились. Можливо, тому вони час від часу прощупували інші напрямки і потім просунулися головним чином на захід", пише Г.-І.Діснер [22,с.22]. А що заважало вандалам піти на схід, у слов'янські землі? Хіба вони були гірші, ніж західні? Нітрохи.

Отже, германські племена готів та вандалів напевно пробували осісти десь в Руси-Україні, але не змогли. Вандали зробили виклик самій Римській імперії, але не посміли піти на схід. Чи можна ігнорувати такі факти і як їх розуміти? На мою думку, все це можна пояснити існуванням потужного військово-політичного об'єднання слов'ян на правобережжі Дніпра, об який розбивалися пожадливі спонукання германців. Про існування держави в тій частині Руси-України є й письмові повідомлення.

Арабський мандрівник і вчений аль-Масуді (повне його ім'я Абу-Гасан Алі аль-Масуді), якого справедливо називають "арабським Геродотом", написав кілька книг про країни та народи відомого йому світу. Він жив у першій половині X ст. Є в його працях і повідомлення про слов'ян, яке він отримав або з більш ранніх письмових джерел, або з переказів. Цитую за роботою Я.Пастернака: "... творять вони (слов'яни) численні народи. Є між ними один, при якому здавна, від самого початку була влада (підкреслення тут і далі — моє, А.К.); його король називався (чи мав титул?) Маджак. Нарід цей називається Валінана, і тому народові звикли були підкорятися всі слов'янські племена, бо при ньому була влада і другі їхні королі їй підлягали" [21,с.87]. "Слов'яни складаються з багатьох народів і відмін... Ми згадували вже на початку дії короля, якому їхні володарі в давніх часах підлягали королеві Маджак, володареві Валінану...

Цей нарід є серед слов'янських племен найчистішої крови; його почитали серед інших народів і він міг між ними покликуватися на давні заслуги" [21, с.88].

Згадка про слов'ян, подібна до повідомлення аль-Масуді, є в іншого арабського письменника з Іспанії аль-Бекрі, який відтворив частину втраченого твору жидівського посла чи товмача каліфа до німецького імператорського двору Ібрагіма Ібн-Якуба, що біля 965-966 рр. відвідав землі північно-західних слов'ян. Отже, аль-Бекрі писав про слов'ян, посилаючись на його звіт: "У них є численні племена, що відрізняються одні від одних У минулих часах збирав їх разом один король, що мав титул Мага. Був він з одного їхнього племені, званого Валінана, а те плем'я є у великій пошані серед них. Потім порізнилися між собою, так що не було в них ладу; їхні племена потворили окремі групи, але над кожним їхнем племенем панував король" [21.С.89].

Проаналізуємо ці надзвичайно цікаві повідомлення аль-Масуді та альБекрі. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що Валінана — то держава волинян. Чому ж тоді про неї нічого не говорить Літопис Руський? Бо та держава існувала дуже давно, писемних джерел не залишила, а Літопис писався через двісті років після повідомлень аль-Масуді та Ібн-Якуба, так що усні перекази загубилися в глибині століть, особливо зважаючи на інші, новітніші величні події, які затінили державу Валінана: створення погутньої Руси, прийняття християнства, боротьба зі степовиками тощо.

Про давність держави Валінана свідчать слова арабів: "...здавна, від самого початку, була влада", "...він міг між ними покликуватися на давні заслуги". Цікавою є також згадка про "чистоту крови". Очевидно, у той давній час ще розрізняли справжніх слов'ян та слов'янізовані племена. Оті справжні, споконвічні слов'яни і були племенами "найчистішої крови". Що ж стосується назв Маджакта Маг, то питання залишається відкритим: були це титули Великого Князя Валінану, чи власні імена Князів. Але нагадаю, що ім'я батька Аттила було Мундо, Мундіух чи Мундзук, дуже близькі до Маджак.

Зіставляючи дані археології, неможливість східної експансії германських племен на схід та повідомлення арабських письменників, приходимо до найімовірнішого висновку, що десь в II ст. в західній частині Руси-України / створилося потужне об'єднання слов'ян з центром на Волині.

Наведу ще непрямі докази про існування могутньої держави антів.

Візантійський історик Псевдо-Маврикій описує такий випадок. Коли аварський хан зажадав від антів, щоб вони йому підкорилися, їхній полководець чи князь Лавристас відповів приблизно так: "Хто посміє хотіти позбавити нас волі? Ми звикли займати чужі землі, а не віддавати свої ворогам. Так воно є, так воно лишиться, доки будуть на світі війна і мечі".

Інший візантійський історик, Менандр (VI ст.), повідомляє, що визначний ант Мезамир, "син Ідаризія та брат Келегаста" (очевидно, відомих антських ватажків, в протилежному разі історик би їх не назвав), чоловік сміливий та велеречивий, був відправлений послом до аварів після невдалої битви антів з ними, аби викупити полонених. Поводив він себе гордо і незалежно. (До речі, зверніть увагу: з трьох наведених Менандром імен, що безперечно належали слов'янам, лише одне має яскраво виражене слов'янське звучання. А два інші?).