РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Видається, що історик демонструє не надто переконливу логіку. Полишаючи тут осторонь специфіку оформлення оцінок, коли терміни «пролетарська диктатура», «куркуль», селяни «свої» та «чужі» та ін. беруться в лапки, звертає на себе увагу «нестиковка» понять по ходу дослідження. В. Верстюк то наполягає на тому, що в 1920 р. «заможне селянство залишалося єдиним виробником товарної сільськогосподарської продукції»[979] (іншими словами — порівняно невеликий відсоток тих, хто до революції уже володів чималими земельними угіддями, з допомогою економічних важелів зміг примножити їх під час та після поділу поміщицьких маєтностей і забезпечував свої статки за рахунок експлуатації найманої праці, тобто бідних односельців — В. С.), то раз за разом ставить під сумнів соціальне (почасти навіть майнове) розшарування на селі, вважає штучним поділ селян на бідняків, середняків, куркулів, називає далекими від реальності й досконалості застосування до останньої категорії критеріїв, якими користувалися В. Ленін, більшовики[980]. Сумарний же результат подібних розлогих міркувань і умоглядних вибудов — спроба довести, що селянський клас був по суті єдиним; антагоністичні настрої, збурення в нього привносили (провокували) комуністи, їх загалом антиселянська політика (в першу чергу — в аграрному й продовольчому питаннях) викликала майже суцільний селянський спротив проти радянської влади і являла «антикомуністичний селянський повстанський рух», який аж на початок 1921 р. був «головною формою громадянської війни»[981].

Підсумовує своє бачення проблеми автор наступним (полемічним) чином: «Спроби більшовицьких лідерів (Х. Раковського, Я. Яковлева, Г. Петровського, С. Косіора та ін.) пояснити у публічних виступах, що повстанство зразка 1920 р. — це продукт розколу села на два табори, вже не були такими голослівними, як аналогічні заяви, зроблені у 1919 р., але й вони грішили проти об'єктивності. Повстанський рух красномовно доводив, що селянство загалом (підкреслено мною — В. С.) активно протидіє «диктатурі пролетаріату» і «воєнному комунізмові»»[982].

Гадається, що сучасний історик, вдаючись до його ж термінології, також «грішить проти об'єктивності», коли використовує в своїх дослідженнях винятково документи, які пов'язані з негативами тогочасної радянської політики, зокрема в аграрному й продовольчому питаннях. Такі документи, безперечно, відбивають реалії 1920 р. Однак кількісно вони значно поступаються перед тими, в яких зафіксована підтримка курсу більшовицької партії, радянської влади. Це цілком природно, адже безземельного, малоземельного, середнього селянства була абсолютна більшість і прагматичні розрахунки В. Леніна, партійно-радянського керівництва на підтримку їх політики саме цими категоріями трудящих виявились в цілому і зрештою виправданими.

То ж повністю ігнорувати справді величезні пласти таких документів, широко відомих кожному історику (вони збереглися в архівних фондах, роздруковані в багатьох збірниках документів і матеріалів, використовувались у численних дослідженнях попередників, серед яких чимало достатньо серйозних академічних видань), як це робить такий добре поінформований фахівець як В. Верстюк — значить продукувати однобокий, упереджений підхід. А відтак назвати адекватними відтворювані у згаданих публікаціях процеси не доводиться.

Повертаючись на останок до згаданих логічних «нестиковок», треба сказати, мабуть, і про те, що всіляко симпатизуючи передусім заможному селянству, відверто вболіваючи за його долю, В. Верстюк твердить, що «його (заможного селянства. — В. С.) ліквідація (насправді для 1920 р. можна вести мову лише про початки цього процесу, яким було завдано першого удару по міці куркульства, тоді як повномасштабна політика, спрямована на ліквідацію куркульства, як добре відомо, реалізовувалася на зламі 20-х — 30-х рр. — В. С.) неминуче вела до продовольчої катастрофи — голоду, який в Росії дався взнаки вже у 1920 р., а на Україні обернувся мільйонними людськими жертвами у 1921-22 р.[983]

Якщо в наведеній тезі не брати до уваги наявних перебільшень, а звернутися лише до сутнісного, стрижньового боку справи, оцінки багатогранних суперечливих процесів, то навряд чи за такого підходу можна відповісти на ключові питання: чи могла б радянська влада перемогти (навіть маючи достатньо чисельну на той час Червону армію, звісно, переважно селянську за складом), зміцнитися в республіці, де абсолютна більшість населення була селянством, вороже налаштованим до нового ладу?; якщо соціальна революція в числі іншого приводить до заміни одних керівних (панівних) класів (верств, страт) на інші, то чиї інтереси, зокрема, на селі, представляла в громадянській війні радянська влада?; політика яких політичних сил виявилася ближчою пориванням, прагненням біднішого селянства?; чи не переконав досвід 1917–1920 рр., що, попри всі вади і прорахунки запроваджуваної диктатури пролетаріату з її політикою «воєнного комунізму» — то усе ж «менше зло», ніж будь-який експлуататорський режим, в тому числі й у варіанті залежності від глитая-куркуля?; чи погодилось би бідніше селянство після чотирьох років революції залишатись безземельним (відповідно, щоб куркульська власність, влада заможних верств на селі залишались недоторканими), і чи не проти збереження соціальної нерівності, несправедливості воно, зрештою, бралося за зброю?; наскільки виправдано покладати всю відповідальність за таке складне явище, як громадянська війна, її затяжний характер, лише на одну сторону, одну політичну силу, до того ж в чисельному відношенні не таку вже й могутню?; чи можна вважати винною в розпалюванні терору (іманентної складової громадянської війни) одних, повністю виводячи за критичне поле інших, хоча подібна позиція знаходиться у волаючій суперечності з фактами?..

Низка питань подібного роду може за потреби бути продовженою. Але пошук істинних відповідей навіть щодо наведеного ланцюжка приводить до неминучого висновку: однозначність, однобокість, очевидна задана асиметричність у даному разі ніяк не можуть гарантувати бажаного наукового результату, неодмінно хибуватимуть на осоружну заданість, викликатимуть закономірні сумніви, несприйняття, заперечення.

То ж доводиться вкотре апелювати до дотримання всебічності, комплексності як неодмінних засад наукового пізнання.

Повертаючись до конкретно-історичного контексту, слід відзначити, що відбираючи у куркулів землю й інвентар і здійснюючи радянський земельний закон, комітети незаможних селян уже в період «воєнного комунізму» намагалися сприяти впровадженню колективного обробітку землі і утворенню колективних об'єднань. Про це, зокрема, розповідали у своїх виступах делегати І Всеукраїнського з'їзду КНС. «Колективний обробіток землі, - говорив делегат з Сосницького повіту Чернігівської губернії, Турас, — у нас є, хоч і в невеликій кількості. З організацією комнезаможів почали створюватися різноманітні артілі, в деяких селах навіть по дві-три артілі»[984]. Про такі ж факти говорили й делегати з інших місцевостей[985].

Оскільки ще з початку 1920 р. в офіційних документах директивних органів заборонялась агітація за створення комун[986], ініціатива організації колективних господарств перейшла якщо не винятково, то переважно — до селянських низів. Із повсюдним заснуванням КНС ця тенденція посилилася. Практично розгорнуту програму створення умов для безболісного переходу до усуспільненої обробки землі намічено було І з'їздом комітетів незаможних селян

України[987]. Вона включала: відведення селянам земель в одному місці; ліквідацію причин, які утруднюють перехід до спільної обробки землі (черезсмужжя, далекоземелля і довгосмужжя); організація громадського обробітку землі, «причому це усуспільнення не повинно носити характеру примусовості, а вільної угоди між окремими землекористувачами», першочергове забезпечення ремонтною базою, інвентарем, агрономічною, землемірно-технічною, ветеринарною допомогою тощо громадян, що перейшли до спільного обробітку землі.

Відхід від помилкових рішень, кроків попереднього періоду здебільшого з розумінням був сприйнятий трудовим селянством, яке дедалі виявляло ініціативу щодо колективних господарств, виходячи з власного досвіду[988].

Подібна тенденція виявилася і щодо організації радгоспів. В 1920 р. їх кількість порівняно з попереднім роком зменшилася майже в 5 разів. А головна роль, яка їм відводилася, полягала в демонстрації переваг діяльності культурних, зразкових господарств: поширення агрокультурного досвіду і надання безпосередньої допомоги індивідуальним селянським господарствам. Це відразу вплинуло на настрої на селі: його жителі, передусім комнезамівці, самі почали приймати рішення про доцільність створення радгоспів[989].

Так поволі готувався грунт для розвитку колективістського руху на селі. Початкові паростки цього процесу, що з'явилися в перші місяці переходу від війни до миру, давали підстави для оптимістичних висновків щодо його розвитку в наступному[990].

Водночас недостатньо критична оцінка перших успіхів породжувала й доволі поширені ілюзії, згідно з якими село можна легко втягнути в соціалізм, перебудувавши на воєнно-комуністичний лад розподіл продуктів сільського господарства, увівши суспільне користування землею, організувавши постачання хліборобів мінімумом необхідного.

Сільській бідності, зорганізованій в комнезами, продовольчу й інші проблеми намагалися допомогти розв'язати й посланці на село від пролетаріату, сформовані у продовольчі загони. В 1920 р. в їх рядах налічувалося понад 10,5 тис. робітників, у тому числі 1300 комуністів. Усе більше уваги приділяли вони культурно-освітній, організаційно-політичній, агітаційній роботі. Робітничі загони багато робили для організації шкіл, народних будинків, клубів, читалень, бібліотек. До 10 липня 1920 р. у селах Харківської губернії було проведено за участю продармійців 2445 мітингів, 16 безпартійних селянських конференцій, відкрито 20 народних будинків, 70 клубів. У Чернігівській губернії до грудня було проведено 424 мітинги, організовано 414 хат-читалень і 116 бібліотек[991].

Підтримка робітничим класом трудового селянства в боротьбі з куркульством, передача біднякам певної частини заготовленого хліба, допомога в організації партійних осередків, комнезамів, практична допомога в ремонті і виготовленні сільськогосподарської техніки сприяли зміцненню і дальшому розвитку змички між робітничим класом і селянством. В цих взаємовідносинах знаходив конкретний вияв характер зв'язків робітників і селян у період воєнного комунізму: захист робітничою державою трудящого селянства від спроб реставрації старого ладу — з одного боку, і допомога селянства робітничому класу продовольством — з другого.

Роль біднішого й середнього селянства не обмежувалась лише участю в боротьбі з голодом. Через свої органи — комнезами вони надавали дієву допомогу в ліквідації бандитизму, повстанської стихії. В умовах рішучого розшарування села, активізації дій щодо всебічного обмеження прерогатив куркульства, останнє робило головну ставку на воєнні акції проти радянської влади невеликих озброєних загонів. Такі ставали власне головною й останньою надією куркулів. Звісно, бідніші верстви села відчували це не лише інтуїтивно, а й переконувалися на власному досвіді. Тож незаможні селяни масово вливалися до військ внутрішньої служби, створювали в селах загони самооборони, допомагали червоноармійським частинам у виловлюванні і знищенні бандитів.

Величезну роботу провели комнезами в справі мобілізації сил на боротьбу проти останньої спроби білогвардійців на чолі з П. Врангелем, підтриманої Антантою, знищити радянську владу.

Комітети незаможних селян приймали рішення про поповнення зі своїх рядів лав Червоної армії, з добровольців-незаможників формувалися загони, батальйони, полки. Лише в одній Харківській губернії з 1 жовтня до 21 грудня 1920 р. комнезами направили до Червоної Армії 1480 чоловік, передали їй 1407 коней, 957 сідел, 698 гвинтівок, 332 шашки, 24 револьвери. «Інакше кажучи, — говориться в інформації Харківського губвійськкомату, — комнезамові Харківської губернії в найтяжчий для країни момент дали можливість губвійськкомату сформувати і послати проти Врангеля три кавалерійських добровольчих полки, наполовину обмундированих і на хороших конях»[992].