РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Поповнюючи провідні підприємства і залізничний транспорт робітниками, радянська влада робила все можливе для поліпшення їх постачання продуктами харчування. На фабриках і заводах запроваджувалася натуральна оплата праці, для робітників встановлювались пайки, відкривались їдальні.

Вживалось оперативних заходів щодо безпритульних дітей (звісно, цей контингент істотно збільшився на момент завершення громадянської війни), їх захисту від голоду, холоду, смерті. Впродовж короткого часу в республіці було відкрито 550 дитячих будинків на 45 тис. дітей[999]. Робились перші кроки до організації «денних дитячих будинків» і «відкритих дитячих будинків», в які можна було віддавати дітей для нагляду й виховання, коли їх батьки були зайняті на виробництві[1000].

Справжнім лихом для людей, змучених недоїданням та іншими нестатками, були епідемії. Особливо жахливим був висипний тиф, від якого в роки громадянської війни загинуло людей більше, ніж від куль і снарядів. У 1920 р. в Україні було зареєстровано по- над 570 тис. захворювань на висипний тиф, 326 тис. — на повторний тиф, близько 24 тис. — на віспу, 11 тис. — на холеру[1001].

На боротьбу з епідеміями йшло першочергове виділення коштів (як це не важко було робити в умовах тотальної розрухи), перетворюючи з перших днів свого існування медичну допомогу на безкоштовну, загальнодоступну. У важкому 1920 р. загальна кількість медичних закладів в Україні зросла на 40 % порівняно з 1913 р., а мережа міських лікарень — удвічі[1002]. Захворювання різко пішли на спад.

При місцевих органах влади повсюдно створювалися органи соціального забезпечення трудящих, які розпочинали роботу щодо допомоги особам, що втратили працездатність, старикам, вдовам, сиротам, сім'ям червоноармійців, що не мали годувальників, потерпіли від ворогів.

Місцеві ради розпочали перерозподіл житла, зокрема, до залишених або експропрійованих квартир багатіїв переселялися ті, хто гостро потребував поліпшення житлових умов, кращі особняки перелаштовувалися під дитячі заклади, лікарні, культурно-освітні осередки. Спеціальні комісії здійснювали конфіскацію одягу, білизни у багатіїв і постачали їх до госпіталів, лікарень, дитячих будинків. Соціальна спрямованість політики радянської влади знаходила дедалі зростаючу підтримку.

Паралельно розгорталася все масштабніша й активніша політико-виховна та культурно-освітня робота. Осередками політичної освіти, ідейного виховання, поширення культури ставали клуби, народні бібліотеки, хати-читальні, агітпункти, сельбу- ди. В 1920 р. в Україні вже працювало 1300 клубів, понад 550 хат- читалень, понад 3100 бібліотек[1003]. Кращі пропагандистські й мистецькі сили залучалися до лекційної й концертної роботи, яка здійснювалася для населення безкоштовно.

Невпинно зростали тиражі періодики, яка видавалася не лише в столиці й губернських центрах, а й на місцях. Все більшою ставала частка видань українською мовою. До них додавалися газети, журнали, листівки, брошури, що надходили з РСФРР. Всього впродовж 1920 р. в республіці було поширено понад 18,5 млн. примірників періодичних і неперіодичних видань. 3 млн. з них надійшли з радянської Росії (10 % всієї її друкованої продукції)[1004].

Трудящі ставали не лише активними читачами, а й кореспондентами партійно-радянської преси.

Великого значення надавалося друкуванню й розповсюдженню книжкової продукції. Поряд з творами політичного змісту (серед них високою була питома вага праць класиків марксизму, керівників РКП(б) й КП(б)У), масово видавалися книги класиків російської та української літератури, молодого покоління авторів революційної доби. Дедалі доступнішою ставала творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Л. Толстого, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, А. Тесленка, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського, В. Чумака, В. Блакитного, АГоловка. Масово виходили праці зарубіжних авторів — Г. Гейне, Й-В.Гете, А. Франса, Жюля Верна та ін. Загалом у 1919–1920 рр. в УСРР побачило світ 2274 назв книг і брошур сумарним накладом 20 млн. примірників, з них 1122 назви тиражем 10,5 млн. примірників — українською мовою[1005]. Це набагато перевищувало всі дореволюційні показники.

Однак наявні можливості не могли задовольнити масового попиту на друковане слово. Слід було враховувати й невисоку освіченість, писемність населення. Тому великого розмаху набула усна пропаганда і агітація: повсюдно проводилися мітинги, конференції, лекції, безкоштовні спектаклі. Досить вміло, зокрема, було використано заходи зі вшанування пам'яті Т. Шевченка. Раднарком УСРР визнав день пам'яті «святом робітників і селянської бідноти України», виділив значні кошти на влаштування урочистостей у всіх губерніях, підпорядковуючи святкування ідеологічному зміцненню радянської влади[1006].

Збереглося чимало постанов, указів, розпоряджень народного комісаріату освіти (його очолював колишній боротьбист Т. Гринько{20}) про постановку виховної справи в республіці, організацію відповідних заходів. Прикладом комплексного, цілеспрямованого підходу може бути наказ НКО УСРР «Про використання театру, музики, живопису і кіно як засобу пропаганди» від 1 липня 1920 р.[1007]

Для залучення до самодіяльної творчості робітників, селян, червоноармійців (звісно, цілком певного ідеологічного спрямування) використовували гуртки, студії, будинки культури, селянські клуби тощо[1008]. Свідченням серйозної уваги, якої надавалося Комуністичною партією організації широкопланової просвітницько- виховної роботи було винесення в порядок денний V конференції КП(б)У питання «Про агітацію і пропаганду», ухвалення відповідної резолюції. Центральному Комітету доручалося «в найкоротший строк розробити детальний план агітпропагандистської роботи, створити працездатний центральний апарат, який би спрямовував і об'єднував роботу всіх органів у цій галузі (Наросвіта, політвідділи, окружні і губернські військкоми, політ секції Наркомпроду, Центродрук, Укроста, агітпункти і т. п.)[1009].

Буквально за три тижні після ухвалення цієї резолюції було прийнято Декрет РНК УСРР «Про створення головного політико- освітнього комітету УСРР». Згідно документа, створюваний Головполітпросвіт мав організаційно об'єднати всю політико-просвітню роботу Наркомоса, ПУРа, ВУЦВК. Південполітшляху, Південбюро ВЦРПС і ЦК КСМУ.

Всі інші організації, які вели аналогічну роботу, підпорядковувалися Головполітпросвіту, контролювалися ним. Під началом Наркомпросу централізувалася і спрямовувалася вся політична, освітня і художня пропаганда. Забезпечувалося відповідне фінансове забезпечення[1010]. З перших же кроків своєї діяльності за мирних обставин радянська влада прагнула до реалізації програмної мети — підвищення освітнього рівня найширших мас. Першочерговими заходами тут була ліквідація неписьменності. У липні 1920 р. було створено Комісію по ліквідації неписьменності на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським, а на місцях — губернські, повітові та волосні комісії. Досить оперативно були розроблені плани організації навчання неписьменних.

Повсюдно відкривалися школи і курси підготовки для шкіл дорослих. Наркомат освіти забезпечив видання масовими накладами підручників, передусім — букварів. У 1920 р. в містах і селах України вже діяло близько 7 тис. шкіл і гуртків лікнепу, в яких навчалося понад 200 тис. неписьменних. Понад 50 тис. чоловік навчалися самостійно. Наслідки виявилися просто вражаючими. Уже за переписом 1920 р. серед трудящих України 51,9 % були письменними, тоді як до революції цей показник рівнявся лише 27,9 %[1011].

Першочергової уваги радянська влада надавала, звичайно, дитячій освіті, розбудові початкової й середньої школи. Керівними документами тут слугували схвалене ще 1919 р. РНК УСРР «Положення про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки» (на його основі 15 червня 1920 р. Наркомосом України було розроблено постанову «Про проведення в життя семирічної єдиної трудової школи»[1012]) і прийнята 1 липня 1920 р. Наркомосом республіки «Декларація про соціальне виховання дітей». Закладалися підвалини «єдиної трудової школи». Вона передбачала два ступені: перший — для дітей віком від 7 до 12 років (п'ятирічний курс), другий — від 13 до 16 років (чотирирічний курс). Першому ступеню передував дошкільний заклад для дітей віком від 5 до 7 років. Вводилося обов'язкове безплатне навчання всіх дітей до 16 років, спільне навчання хлопчиків і дівчат, викладання предметів рідною мовою. Оволодіння основами наук передбачалося у зв'язку з продуктивною працею — це йменувалося політехнічною школою. Належне місце відводилося фізичному й естетичному вихованню. Гарантувалася повага до особи дитини. Очевидними «забіганнями вперед» були плани перетворення школи на самообслуговуючі заклади — комуни, засновані на «вільному вихованні» тощо.

Зі значним успіхом у жовтні-грудні 1920 р. було проведено (поетапно у різних регіонах) «Тиждень захисту дітей». Чи не найскладнішою проблемою налагодження шкільної справи був величезний брак необхідних приміщень (наявні, практично без винятку, потребували ремонту, часто капітального), забезпечення учбового процесу необхідним інвентарем, приладдям. Партійно-радянські органи вишукували фінансові засоби, без зволікань направляли їх у сферу освіти.

У результаті навіть за порівняно найкоротший строк сталися істотні зміни: якщо в 1914/1915 навчальному році в Україні функціонувало 19568 загальноосвітніх шкіл з 1 млн. 678 тис. учнів у них, то на кінець 1920 р. в 21887 школах навчалося вже 2 млн. 250 тис. дітей. Природно, змінився соціальний склад учнів.

Непросто формувався учительський корпус. Однак і тут спостерігалися серйозні зрушення, зумовлені цілеспрямованими організаційними зусиллями. Ще 24 травня 1920 р. була обнародувана постанова НКО УСРР «Про мобілізацію професорів і вчителів». В ній говорилося: «Всі професори та вчителі оголошуються в порядку трудової повинності мобілізованими Наркомосвітою. Ніхто не має права відмовлятися від обов'язків, що накладаються на них Наркомосвітою в межах творчої праці по проведенню реформи вищої школи, а також в межах інших завдань, які належать до народної освіти. З виданням цього наказу ніякі другі установи, окрім військової, не мають права без дозволу Наркомосвіти задержувати у себе на праці учительський персонал Наркомосвіти»[1013].