Розділ «КІЛЬКА АБЗАЦІВ ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧЕННЯ»

Завершення року 1920 істотно відрізнялося від шести попередніх. Нарешті війна відступила з української землі, й багато хто міг полегшено перевести подих. Правда, в настроях було чимало несхожого.

Одних бадьорили одержані перемоги, вони множили енергію, породжували віру в перспективу, кликали на звершення в творенні нового життя. Інші не могли змиритися з непоправними втратами, були приречені на довготривалі оплакування жертв. Були й ті, хто не бажав заспокоюватися, сподівався на реванш. Втім, колишнього ентузіазму тут уже не було — війна втомила (й, мабуть, перевтомила) навіть найневгамовніших і фанатичних. То ж мир ставав, окрім суспільного стану, ще й своєрідною психологічною домінантою. Навіть ті, хто готував замахи на нього, робили це якось кволо, непевно, неоптимістично.

Слід було звикнути до нових реалій.

Наддніпрянська Україна стала радянською. А три етнічно-українські масиви — східні галичани вкупі з західними волинянами, північнобуковинці й закарпатці опинилися, відповідно, у складі трьох держав — Польщі, Румунії й Чехословаччини.

Віднині українці виявилися не лише ще більше розшматованими й належними до різних держав. Їх розділили дві суспільно- політичні системи, стосунки між якими на десятиліття мали визначати напрямок геополітичних процесів.

Таким дуже непростим виявився фінал епохи війн і революцій. Так вступала в свої права нова епоха.

Що несла вона українцям?

Намагаючись прозріти прийдешнє, очевидно багато хто з них подумки цілком природно, закономірно знову і знову звертався до буремних 1917, 1918, 1919 і 1920 років, прагнув збагнути, оцінити їх роль у власній долі, в історії нації, народу.

Практично всім було ясно: той час став переламним, порубіжним, таким, з якого варто вести новий відлік життя.

Одні, можливо, сприймали добу, що настала, як широку й світлу дорогу, на яку їх з гуркотом і свистом виніс локомотив історії. Дорогу, на якій, попри її незвідомість, сподівалися досягти давно омріяною, бажаною — бути самими собою, всебічно розвиватися, вдосконалюватися, жити якомога повнокровно, щасливо, мирно.

Інші, можливо, з такою ж серйозністю, а ще — тривогою прагнули розібратися, чому для них минуле лихоліття, крім тяжких втрат, принесло й невідворотну перспективу нових випробувань, які невідомо коли скінчаться і чи скінчаться взагалі.

Так чи інакше, пам'ять незмінно повертала людей у вогняний час, змушуючи багатократно переосмислювати його. Та стверджувати, що віднаходились чіткі, ясні, безсумнівні відповіді на важливі питання, що не давали спокою, навряд чи хто б зважився. Як, втім, судячи з усього, в тому не можна бути певним і сьогодні.

До вище висловленого можна додати хіба що геніальні слова великого Г. Гейне: «Хроніки пишуть ті, для кого важливе сучасне». Гадається, вони напрочуд співзвучні задуму чотиритомника і його запропонованій реалізації.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!