РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Саме такою формулою можна позначити сутність стосунків, які складалися з кінця 1919 р. — на початку 1920 р. в дещо розмаїтому комуністичному середовищі України — у КП(б)У з лівими течіями українських партій. Мова, передусім, про боротьбистів — Українську комуністичну партію (боротьбистів), борьбистів і «незалежників», що утворили ядро Української Комуністичної партії. Певною мірою таку формулу можна застосувати і до характеристики взаємовідносин з повстанським рухом, який, втім, був дуже неоднорідним і у багатьох випадках вимагає дуже складних кваліфікацій і оцінок, особливо ж ставлення до нього.

Звісно, визначальними при цьому були позиції більшовиків, що характеризувалися істотними трансформаційними тенденціями і призвели до непростих колізій, рельєфно виявлених IV конференцією Комуністичної партії (більшовиків) України, яка посідає в історичному досвіді особливе, навіть, унікальне місце. І пояснюється це відразу цілою низкою, навіть цілим комплексом об'єктивних реалій, які і за сутнісними, змістовними кваліфікаціями, і за органічно пов'язаною з ними формою втілення практично не мають аналогів. Багато до яких аспектів тому доводиться підходити з оцінками винятковості — «вперше», «востаннє» тощо1. Мова може йти про те, що після трьох з'їздів вперше роль вищого партійного форуму було відведено конференції. Вперше не було відкритої, гострої боротьби між «лівими» і правими в КП(б)У, яка до того наповнювала головний зміст внутрішнього розвитку партійного організму, складала його своєрідну пружину, детермінувала інтригу і височенну напругу. Вперше були відсутні Георгій Пятаков і Микола Скрипник, непересічні особистісні якості яких справили величезний, визначальний вплив на процес створення Компартії України, вибір орієнтацій, конкретних політичних кроків упродовж початкового етапу її існування.

Вперше не звітував про політичну роботу ЦК діяч, який очолював до того виборний партійний орган (до речі, започаткувавши на довгі роки традицію, коли ключова роль тут відводилася главам урядів і керівних радянських республіканських установ). Вперше не виявилося очевидного лідера, моральна велич, інтелектуальний рівень, організаторські здібності якого (знову доводиться згадати того ж таки Г. Пятакова) дозволяли раніше убезпечити високе зібрання від довготривалих безплідних дискусій, пустих тупцювань на місці з приводу в принципі-то не надміру складних питань.

Вперше було зроблено загалом перспективну спробу перейти від конфронтації між різними політичними течіями, двома партійними організаціями з комуністичною складовою у назвах (УКП(б) і КП(б)У) не лише до координації зусиль, співпраці (хай навіть у широких чи високих сегментах — урядових), а до організаційного об'єднання.

Вперше (втім, тут — і востаннє) організаційна перевага виявилася на боці фракціонерів (окрема розмова — як те досягалося), а саме — учасників і прихильників групи «демократичного централізму», які не відбивали інтересів ані більшості комуністів республіки, ані більшості трудящих України. Вперше (і знову востаннє) керувати роботою з'їзду ^на заключній фазі довелося офіційному представнику ЦК РКП(б) Й. Сталіну. І хоча він мав також мандат делегата конференції від місцевих комуністів, сумнівів щодо того, якими чинниками передусім визначалася його позиція, ні у кого не виникало. Вперше (і востаннє) Центральний Комітет КП(б)У, обраний партійною конференцією, було невдовзі розформовано (розпущено) Центральним Комітетом РКП(б) і, по-суті, призначено (не обрано) новий склад керівного органу КП(б)У.

Врешті, згідно домінантних оцінок істориків, IV конференція КП(б)У, більше за будь-який інший партійний форум, ухвалила невірних, хибних рішень, стала втіленням антиленінських (за тогочасними уявами — невідповідних комунізмові) підходів до партійного, державного і господарського будівництва.

Означене (хоч ним і не обмежується перелік того, що вибивається зі звичного логічного контексту) дозволяє характеризувати IV конференцію КП(б)У як справді оригінальне у своєму роді і, навіть, унікальне явище, як справді непростий феномен, а відтак вимагає ставитися до її перебігу, матеріалів з особливою увагою, виваженістю, неупередженістю, розумінням, виправданим прагненням розібратися у мотивації вчинків, рішень делегатів, по можливості виключити їх позірно-зверхню, не аргументовану оцінку. З позицій сьогодення, вочевидь, не можна надійно орієнтуватися на міркування, узагальнення і висновки, притаманні публікаціям, що з'явилися багато років тому.

До речі, історіографія тут неймовірно бідна, обмежується лише брошурою О. Юрченка[152], статтею Р. Пирога[153], стислою, енциклопедичного характеру довідкою у книзі «Комуністична партія України. З'їзди і конференції»[154], вступною статтею автора цих рядків до видання стенограми форуму[155]. До того ж вона несе на собі доволі істотні відбитки, нашарування часу: наприклад, затримка з реабілітацією деяких особистостей, що відігравали ключову роль на конференції, таких, як Х. Раковський, не дозволяла до середини — кінця 80-х рр. XX ст. навіть згадувати про них; вільні чи невільні перекоси тощо. В результаті окремі сюжети виглядали малозрозумілими, навіть важкозбагненними. Читачеві залишалося багато про що лише гадати, намагаючись віднайти істину, як мовиться, «між рядками». До того ж позначалася неповнота стенограми, що відклалася в фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України, відсутність багатьох дуже важливих документів — проектів резолюцій, заяв, звернень, протестів, списків і т. ін., на які є посилання у записах, що збереглися. На жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на проведену спеціальну пошукову роботу, згадані матеріали так і не виявлені, доводиться змиритися з фактом їх остаточної втрати, у всякому разі надій на те, що вони існують, практично немає.

Відтворення ходу роботи конференції, оцінка ухвалених нею рішень має принципове значення з точки зору проблеми, поставленої в даному розділі, оскільки вони не просто стали одними з важливих кроків на шляху її розв'язання, а й слугували платформою, на яку мали погоджуватися, чи, навпаки, не погоджуватися націонал-ко- муністичні групи і утворення, а також учасники протестно-по- встанських рухів.

IV конференція КП(б)У проходила 17–23 березня 1920 р. в Харкові. Вона мала права вищого партійного форуму — положення про те, що компартії національних республік проводять не з'їзди, а конференції на правах з'їздів, було включено до Статуту VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р.

З часу попереднього партійного форуму — III з'їзду КП(б)У (1–6 грудня 1919 р.) — пройшов рівно рік. А вмістив він надзвичайно багато: до літа 1919 р. — період інтенсивного радянського будівництва і боротьби з військами Директорії УНР; літо-осінь 1919 р. — період денікінської навали, втрати радянської влади, відступу з України, підпільної діяльності; кінець 1919 р. — перші місяці 1920 р. — час розгрому Денікіна, відродження УСРР, налагодження функціонування радянської системи, легальних партійних організацій.

На початок весни 1920 р. майже вся територія України вже була звільнена від денікінських військ. Однак процес переходу до мирного життя відбувався у вкрай складних умовах. Прийшли у занепад головні галузі промисловості, транспорт. Знекровленим був робітничий клас. Посилилися економічні позиції куркульства. Активізувалися антисоціалістичні настрої, процвітала партизанщина, населенню дошкуляв бандитизм. Чергові завдання більшовиків України, визначення їх політичного курсу, вироблення підходів до нагальних питань життя — господарчого, земельного, продовольчого, національного та ін. і була покликана розв'язати IV конференція КП(б)У.

На момент її скликання в республіканській партійній організації досить істотні позиції завоювала група «демократичного централізму». Вона виникла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і відразу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної перевтоми, зниження соціальної активності, розвитку дрібновласницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження принципів єдиноначальності на виробництві, строгої дисципліни, за безбережну колегіальність у вирішенні господарських питань, відстоювали право створення в партії груп і фракцій, домагалися обмеження керівної ролі ЦК РКП(б).

Частина положень платформи «децистів» була правильною по суті, абстрактно-теоретично навіть бездоганною, однак не могла бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання обов'язкового, гарантованого економічного ефекту.

Спроби групи «демократичного централізму» нав'язати свої погляди всій партії були засуджені VIII з'їздом (березень 1919 р.) і VIII Всеросійською конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але «децисти» не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для розгортання нового етапу боротьби Комуністичну партію України. Справа в тому, що в республіці тоді працювали активні діячі «децистської» опозиції — Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Сосновський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші. Частину з них було направлено сюди в порядку партійної мобілізації у процесі боротьби з білогвардійцями, розгортання партійної і радянської роботи, решту становили місцеві працівники.

Т. Сапронов{4} очолював Харківський, а Я. Дробніс{5} — Полтавський губкоми КП(б)У. Прагнучи домогтися якнайбільшого представництва на конференції своїх прихильників, вони спішно поповнювали партійні лави новими, часто малопідготовленими, незрілими, молодими членами партії.

Так, у ході партійного тижня в Міському районі Харкова, найбільш міщанському, до партії було прийнято 1033 чоловіка, тоді як у пролетарському Основ'янському районі міста — лише 175. Загалом губернська парторганізація всього за тиждень зросла до 7 тисяч чоловік. Відповідно збільшилась і кількість делегатів на конференцію КП(б)У — в основному за рахунок прихильників групи «децистів». Подібно діяли і їх однодумці у Полтавській губернській партійній організації.

Наміри децистів при цьому були очевидними — домогтися прийняття IV конференцією КП(б)У своїх резолюцій з корінних питань внутріпартійного життя та економічного розвитку, одержати більшість у ЦК КП(б)У і протиставити його, всю республіканську партійну організацію Центральному Комітету РКП(б), вступити з останнім у конфронтацію, а то й у двобій на черговому, IX з'їзді РКП(б), призначеному на 29 березня 1920 р.

На момент обрання делегатів на IV конференцію КП(б)У республіканська організація нараховувала у своїх лавах 25 тис. членів. У роботі форуму взяло участь 242 делегати з ухвальним і 38 з дорадчим голосом.