РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Перші позитивні зрушення почали виявлятися і на морському та річному флоті, поступово стабілізувалася ситуація в харчовій і легкій промисловості.

Все то були лише «перші ластівки» перехідного періоду від війни до миру. Належало незрівнянно більше зробити в наступному.

Хоча в Україні уже в той час був порівняно високо розвинутий промисловий сектор, в ньому була зайнята меншість населення. Незрівнянно більше жителів належали до виробників сільськогосподарської продукції. І якщо середовище робітничого класу характеризувалося більшою або меншою одноманітністю (мова звісно про соціальний, а не національний вимір), то структура села залишалася дуже непростою. Розв'язання суто економічних проблем тут було напряму пов'язано із загальним політичним курсом держави, глибинними соціальними зрушеннями, які витікали з логіки соціалістичної революції.

Громадянська війна, з одного боку, привела до поглиблення розшарування села, з іншого — посилила роль їх заможніших верств, іменованих куркульством. Економічна влада останніх над односельцями в процесі суперечливої боротьби (іншої ж бо й бути не могло) почала доповнюватися військово-політичними впливами. Природні розбіжності заможного власника з прагненнями радянської влади з неминучістю породжували проблему, розв'язати яку в рамках порозумінь було важко, можливо — й неможливо. В міру ж поширення й посилення соціалістичного ладу актуалізувалося завдання істотного обмеження впливів куркульства, а то й повного підпорядкування заможніших верств села владі рад.

Вихід було знайдено у курсі, спрямованому на свідоме розшарування села, протиставлення його полярних елементів, мобілізацію бідноти на вивищення в суспільному житті шляхом боротьби з куркульством. Уособленням цього непростого явища стали комітети незаможних селян.

Ще 9 травня 1920 р. було опубліковано закон ВУЦВК та Раднаркому про комітети незаможних селян[929].

У документі передусім визначалося, що комітети незаможних селян створюються «для оборони інтересів бідняків і середняків села» і викладалися їх завдання: «а) якнайшвидше запровадження в життя закону про наділення землею й реманентом безземельних і малоземельних селян; б) запровадження закону про хлібну розкладку й забезпечення сільської бідноти передбаченою в законі частиною заготівлі; в) допомога радянській владі в боротьбі за її зміцнення на селі (боротьба з бандитизмом, з неписьменністю, з куркульським засиллям)»[930].

Вступати до комнезамів мали право: селяни безземельні та малоземельні, які на підставі земельного закону одержували землю в першу чергу; селяни, що мали не більше 3 дес. землі і звільнялися від продовольчої розверстки; селяни, які не мали свого продовольства й насіння для сівби й одержували його з продовольчого й насінного фонду держави, і селяни, які не могли прохарчуватися з свого господарства і мусили йти в найми. Спеціально було оговорено, що «в члени комітету незаможних селян не допускається: а) всіх, хто згідно з радянською конституцією, позбавлені виборчих прав (колишні поміщики й вартові, куркулі, спекулянти, крамарі, власники фабрик і заводів та різних промислових підприємств, контрреволюціонери і всі, що визискують людську працю)»[931].

Сільський комітет для ведення поточної роботи мав обирати президію з трьох чоловік: голову, секретаря та скарбника. Сільські комнезами об'єднувалися волосними КНС, які складалися з обраних сільськими комітетами делегатів з розрахунку один делегат на 25 членів. Волосний комнезам очолювала президія з п'яти чоловік, яка, як і президія сільського КНС, обиралася на три місяці.

У права й обов'язки комнезамів входило широке коло питань: допомога органам радянської влади у проведенні в життя законів соціалістичної держави і в боротьбі проти бандитизму та контрреволюційних змов, облік куркулів, відбирання в них лишків землі й реманенту, а також перерозподіл землі на користь безземельних і малоземельних селян, допомога продовольчим органам у правильному розподілі і стягненні продрозкладки, організація допомоги родинам червоноармійців, культурно-освітня робота, участь у роботі місцевих органів влади, контроль над всією діяльністю Рад, волви- конкомів та їх відділів[932].

Керівництво організацією та діяльністю комнезамів здійснював Наркомат внутрішніх справ УСРР та відділи управління виконкомів губернських і повітових рад. Всі органи радянської влади зобов'язані були подавати комнезамам всебічну допомогу і підтримку.

6 червня 1920 р. була поширена докладна інструкція Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР з роз'ясненням усіх деталей щодо формування класових органів в селах і повітах[933].

10 червня ВУЦВК звернувся зі спеціальною заявою до робітників, у якій говорилося: «Ви, робітники міст України, повинні утворити якнайскоріше летючі загони робітників-пропагандистів і агітаторів. Ви мусите повести затуркану, загнану бідноту проти куркулів села, об'єднати на грунті загальної вимоги — переділу всіх куркульських земель, куркульського реманенту, робочої худоби. Ви повинні скупчити навколо себе всіх обійдених незаможних, яким припали при наділі панських земель гірші й найбільш віддалені участки та яким немає чим їх оброблювати. Ви повинні роз'яснити незаможному селянству, що закон не тільки звільняє від розкладки «трьохдесятинників», але, навпаки, пропонує продовольчим органам залишати від 10 до 25 % всього заготовленого хліба в сільських коморах з метою задоволення потреб селянської бідноти. Ви, пролетарі України, повинні не тільки вимагати в незаможного селянина допомоги у виконанні продовольчої розкладки, але й уміти зацікавити бідноту організацією комітетів незаможного селянства. Ви мусите вміти показати ту економічну вигоду, яку дає для бідноти організація комітетів незаможних селян. Ви повинні показати, що незаможне селянство буде тим шаром українського села, за яким Радянська влада має піклуватись так само, як у місті вона турбується за робітників. Незаможне селянство мусить бути в першу чергу задоволено речами першої потреби, яких ми постачити на село можемо дуже небагато, воно мусить бути в першу чергу наділено землею, реманентом, відібраним від поміщика та куркуля»[934].

Самими найрізноманітнішими способами радянська влада прагнула перетворити сільську бідноту на свою надійну опору і в сенсі зміцнення влади і, не меншою мірою, в розрахунку на розв'язання питання про хліб, яке набувало цілком певного політичного сенсу. Про це заявлялося з повною відвертістю: «Незаможні повинні бути очима й вухами Радянської влади на місцях. Вони повинні допомогти зібрати для армії і для робітників хліб та допомогти роззброєнню куркулів і бандитів»[935].

Звернення ВУЦВК до робітників завершалося закликами: «Тепер од вас вимагається нове напруження сил, щоб зміцнити наш тил, щоб організованим шляхом вкупі з найбіднішим селянством врятувати себе й своїх дітей від голоду.

Центральний Виконавчий Комітет Рад України кличе вас на новий бойовий пост — у село. В історію української революції ви повинні вписати ще одну славну сторінку по встановленню братнього союзу між пролетаріатом міста й біднотою села.

Ви, робітники, виконаєте з честю покладене на вас нове завдання. Пролетарії, несіть під червоним стягом Жовтневу революцію на село.

Хай живе революція в селі!

Хай живе союз робітників і незаможників селян!»[936]

Для підготовки кадрів для села були влаштовані спеціальні центральні, губернські і повітові курси. За короткий час з міст на село було відряджено 10576 чоловік, з них 1323 комуністи. Крім цього, 6356 чоловік було мобілізовано в Полтавській, Одеській і Катеринославській губерніях[937].