Розділ «Частина друга Документи»

Р.

Місце постою, 5.1.1947 р.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 165. — К. 7–9.

ПРИПІКАННЯ ЖАРОМ

Фрагменти спогадів Александри Карпи.

Я народилася 6.07.1929 року в Жерниці Верхній Леського повіту. Мої батьки, Білі Михайло і Софія, назвали мене Ольгою. На Західних землях мій вітчим Новий Дмитро зареєстрував мене як Нову Александру, щоб затерти сліди переслідування у минулому. Мій батько помер, коли мені було два роки. Тепер за чоловіком моє прізвище Карпа.

Мене переслідували через мого брата Володимира. Він народився 11.07.1925 року також у Жерниці. У 1944 році вступив до одного з відділів самооборони, щоб захищати наших людей від польських банд, які нападали, грабували і вбивали. Пізніше відділи самооборони перетворили у сотні УПА. Брата було призначено до сотні «Бора», мав псевдонім «Грім». Коли ми ще мешкали у рідному селі, брат відвідував нас час від часу. Я носила до лісу білизну і їжу не тільки для нього, але й для інших стрільців із сотні «Бора». Конфіденти донесли про ці відвідини і мою допомогу. Скільки разів військо було у нашому селі, стільки не минало нашої хати. Обшукували будинки, били всю родину, питали про брата, грабували, що хотіли. Ловили курей, перекручували їм шиї, в'язали шнурком, перекидали через плечі й відходили. Переважно це було військо з Балігрода. Часом вони забирали мене і вітчима до Балігрода, тримали у підвалі день або два і випускали додому, побивши ще на дорогу.

У лютому 1947 року військо ходило по тих хатах, з яких хтось був у рядах УПА. Того разу в селі було дуже багато війська. Прийшла черга й до нашої хати, настали тяжкі для мене хвилини, яких ніколи в житті не забуду. Почали бити батьків палицями, які мали в руках, шомполами від карабінів. Дуже їх покривавили, а потім зачинили в коморі. Батьки плакали і просили помилувати їх, але вони робили, що хотіли, і ні на що не зважали. Смерділо самогоном. Коли закінчили з батьками, то взялися за мене. Наказали повністю роздягнутись, а коли не хотіла, то здерли одяг та білизну, кинули на стіл. Один притиснув голову, другий схопив за руки, третій сів на плечі й сказав: «Все скажеш нам, бандерівко. Де твій брат, де е бункери?» І почали бити шомполами по стопах, по ногах, по всьому тілу, розрізали шкіру. Коли непритомніла, мене поливали холодною водою, робили перерви і знову катували. Нічого їм я не сказала, тільки плакала і просила змилуватись.

Нарешті один з них запропонував посадити мене на вогонь, а піч саме була розпалена. Витягнув совочок жару з печі й поклав на стіл, а двоє схопили мене і посадили на жар сідницями. Я знепритомніла, мене полили водою і далі питали про те саме.

Коли я і надалі нічого не говорила, один з них запропонував посадити мене на кухонну плиту, під якою горів вогонь. Я почала голосно кричати. Знову мене схопили двоє і хотіли посадити на плиту, але Господь Бог послав допомогу. Якийсь солдат прибіг з подвір'я, вирвав мене з їхніх рук і сказав: «Ви підете під суд за те, що робите, адже це ще дитина!» Наказали мені одягатись і забрали з собою. Тяжко мені було йти через село. Всюди чула плач наших людей, яких побило військо. Плакали дорослі й діти.

Мене привели у Жерницю Нижню до штабу, який розміщувався в одного з господарів. Тут знову мене питали про брата, про криївки, про знайомих в УПА, про людей, які могли щось знати про УПА. Мовчала, тому мене штовхали прикладами. Нарешті зрозуміли, що у мене висока температура. Наказали господареві принести соломи і кинули мене на цю солому. І так я лежала.

Уранці військо пішло на чергові облави. Я залишилась під опікою солдата, який врятував мене від спечення. Наказав мені лягти на ліжко господаря і прикрив периною. У гарячці я щось кричала і коли якось у просвіті свідомості подивилась на свого сторожа, то побачила сльози на його очах. Відчула, що він співчуває мені, бачила тоді у ньому приятеля. Втішав, що буду жити, бо кістки не поламані, і потребую тільки лікування. Сказав, що знається на цьому, бо є лікарем. І ще мені сказав, що військо мене залишить, а я повинна дістатись до шпиталю, а на тих, хто мене катував, подати у суд. Це — 18-й полк із Поража.

Після повернення війська на квартиру один з військових почав кричати: «Що ця бандерівка робить у ліжку?» Але мій опікун відповів, щоб мене не чіпали, а віддали батькам, бо я у тяжкому стані. (…) Наступного дня військо пішло. Забрали господаря з кіньми. Мене поклали на сани і також забрали, зі мною їхав лікар. А в помешканні повибивали шибки і знищили все, що тільки можна було.

Військо привело багатьох наших арештованих людей до Леська. Біля Леська бачила, як військо знущалося з нашого стрільця, що був цілком оголений. Говорили, це — бандерівець. Приїхали до Леська, і мене завели до комісаріату УБ. Тут продовжували допитувати, а я продовжувала мовчати. Мене посадили у камеру, а наступного дня повезли до Поража і вкинули у мокрий підвал. Тут нас сиділо четверо: два чоловіки, я і дівчина, яка була обпечена більше від мене. Нас тримали дві доби, допитували, з'ясовуючи те саме. Після допитів чоловіків приносили під двері, відчиняли їх і вкидали всередину. Чоловіки дуже стогнали, скаржились на біль у ребрах, очевидно, мали поламані кості.

На третій день мене і дівчину завезли до прокурора у Саноку для продовження допитів. Після коротких запитувань про те саме прокурор силою викинув нас у коридор, бо ми не могли стояти на ногах, і назвав «смердючою сволотою». Потім нас посадили на причіп з джутовими мішками і повезли до Леська. Тут нас не прийняли, пояснюючи: «Хто їх побив, той нехай і лікує», і нас, навіть не знявши з причепа, знову повезли до Санока. По дорозі автомобіль з причепом застряг у кучугурах снігу. Нас залишили. Через якийсь час приїхало військо, відкопало нас і відвезло… до Леська, до військової палати хворих. Нас поклали на підлозі, на солом'яні матраци. Наступного дня приїхав контроль з Жешова у військових мундирах і білих кітелях. Спитали санітарів, хто ми. «Це бандерівки», — сказав один з них. «Неможливо, такі шмаркачки?» — здивувався хтось із комісії і нахилився, щоб побачити рани. Підняв сорочку, а з нею відірвалась обпалена шкіра. «Ви, діти, спокутуєте за весь народ!» — сказав. Наказав санітарам навести порядок, бо тут і воші лазили, й інші паразити. Після контролю нас поклали на ліжка, дали чисту постіль, пов'язки нам робили два рази на день. Нас виписали у кінці квітня, коли ми були майже здорові. Вдома я застала голі стіни — військо все пограбувало. Почалося виселення на захід.

Під час перебування у шпиталі ми часто дивились у вікно й бачили, як «убеки» вели наших хлопців до туалетів на подвір'ї. Незабаром лунали постріли, і охоронці поверталися самі. Так розстрілювали наших українців.

Кошалін, 16 квітня 1992 року.

Archiwum Ukraińskie, Warszawa. — Sygn. 200/UPA.

ПРОЩАННЯ З ВИСЕЛЕНЦЯМИ

Таємно