Розділ «Частина друга Документи»

Люди мусили давати, бо боялись і тих і тих. У Терці були донощики, які інформували військо, що відбувається у селі. Українські партизани вирішили, що це треба перевірити. Прийшли до села, забрали поляка Яна Ганкевича і українців — Івана Дрозда, Михайла Лошицю та його сина Юрка (у спогадах Ярослава Вайди — Гриць. — Ред.), який перед війною перехрестився на католика, а також Дмитра Мастиляка, також українця. Це було 1 липня 1946 року. Мастиляк після виходу з села почав упиратися, питав, куди і для чого його ведуть, і не хотів іти. Його застрелили на місці. Івана Дрозда випустили. Решту забрали до лісу. Там влаштували суд. Ян Ганкевич і Михайло Лошиця були засуджені до кари на смерть через повішення. Вночі привезли їх з лісу до Терки і повісили в центрі села, на грушах між хатами біля дороги. Юрек Лошиця пропав безвісти.

Над селом нависла чорна хмара смерті. Вранці поляки побачили двох чоловіків, повішених на грушах, і відразу повідомили війську у Волковиї. Людей охопив страх, бо ніхто не сумнівався, що поляки будуть мстити. Але ніхто не припускав, що жорстокість набере таких розмірів, що за одного повішеного поляка будуть палити цілі групи беззахисних, невинних людей, у тому числі матерів, дітей і немовлят.

Українська молодь покинула село. Вона переховувалась у лісі за селом, ночувала на луках у стогах сіна (це вже був період сінокосів). Старі люди збирались на ніч по дві родини і спали в хатах разом.

На світанку 3 липня поляки оточили Терку, розбудили мешканців і наказали покинути село, при цьому знущались і били. Сказали, щоб забирали з собою майно, одяг, корів, коней і вози. Приблизно о 7 годині зібрали з села старих людей, матерів з немовлятами, жінок і підлітків та погнали до військового штабу у Волковиї. Багато щасливців з цього натовпу змогли по дорозі втекти і сховатись у полі серед хлібів чи в лісі.

У Волковиї цивільні поляки і військо, ніби голодні оскаженілі вовки, вишкірені на цих бідних, невинних людей, розпорядилися відвести їх під сильним конвоєм назад, до Терки. У групі було лише три чоловіки, решта — матері з немовлятами, жінки і діти від року до дванадцяти років. Капітан ВП у Терці сказав: «Пропало три наших мужики, але маємо тих трьох українців, то їх і вб'ємо». Але ж повісили лише одного поляка і двох українців! Поляки — земляки з Терки ричали, як найгірші дикуни, до капітана і солдатів: «Всіх повбивати, всіх повбивати…»

7 липня 1946 року в хаті Миколи Єриста поляки спалили трьох старих українців: Михайла Осташа, Матвія Дяка і Миколу Хомия. Всю трійку зв'язали і повели до хати біля церкви. Старі плакали, благали про помилування. Полум'я рвонулось угору, а плач, вереск і благання було чути аж у лісі, поки нарешті не замовкли. Так горіли живі люди. Чорний дим з палаючих мучеників рвався під небеса[45].

9 липня 1946 року солдати ВП під командуванням капітана загнали матерів з немовлятами на руках до хати Миколи Зубала у верхній частині села. Спочатку стріляли по них через вікна, потім підпалили будинок. Дванадцятирічна Марійка Романцьо пробувала вислизнути і втекти через вікно. Була поранена у ногу, але вискочила й уникнула б смерті, але злочинці впіймали її і кинули у полум'я палаючої хати. Крики, плач і стогін з палаючого будинку відбивалися луною в лісі й долітали до людей, які там переховувались. Це горіли мучениці зі своїми дітьми за свою кохану землю прабатьків, зелені Карпати, Лемківщину.

У палаючій хаті під столом було сховище для картоплі. Василь Соняк знав про цю «криївку» і відразу сховався у ній, засуваючи за собою дверцята, що маскували її. Коли хата згоріла, він вийшов з цієї ями. Побачив, що війська вже нема, і втік до лісу. Там пересидів до вечора. Потім пішов до села Студенне, а звідти перебрався до лісу, до своїх, до мами. І він, і мама боялися, що поляки можуть його впіймати і вбити, щоб не розказував, як свідок, про спалення стількох людей. Хлопець пішов до українських партизанів. Пізніше говорили, що Василь пройшов з партизанами чехословацький кордон і перебуває у Франції.

Американські документи Тимка Лавера врятували життя чотирьом особам, які мали бути спалені у групі. Це була дружина Тимка — Тетяна, їхні дочки Анна і Марія та мама Тимка — Олена. Дружина Тимка мала документи, які прислав чоловік на виїзд усієї родини до Америки. Тримала їх ніби найдорожчий скарб. Вона показала їх і благала: «Мій чоловік є американцем, маю їхати з мамою і дочками до Америки». Капітан переглянув документи і відставив родину набік. Написав записку, щоб солдати віддали все, що у них пограбували. Свекруха Олена отримала назад корову. Корова не хотіла йти. Жінка покликала Єву Романцьо: «Євцю! Пожени корову, бо не хоче йти». Поляки не хотіли пускати дівчинку, але вона сказала: «Це чоя онучка». Таким чином ще одна дитина була врятована від смерті в палаючій хаті, де згоріли її мама Пазя Романцьо і 12-річна сестра Маруся (та, яка намагалася втекти через вікно).

Тетяна Лавера і її свекруха Олена померли на Західних землях, а дочка Марія з чоловіком Василем Романцьом і четвіркою дітей та її сестрою Анною приїхали до Америки 7 листопада 1962 року і розповідали про ті страшні переживання. Єва Романцьо мешкає тепер з чоловіком у Нью-Йорку.

Зойки, плач і крик спалюваних живцем людей чули у лісі втікачі з Терки. Приблизно о 7 годині вечора військо повернулось до Волковиї, забираючи з собою всіх поляків. Село пограбували, забрали господарський інвентар: вози, січкарню, віялку. Спалено приблизно 20 хат, а в тих, що залишились, повибивали вікна.

Увечері з лісу до верхнього краю села прийшла молодь. Звідти в разі нападу війська можна було легко втекти. Заглянули до першої хати — Михайла Зубала, а там купа спалених тіл дорослих і дітей. Тут нога, там живіт, розірвані тіла. Василь Романцьо розпізнав свою маму, Пазю Романцьо, за розсипаними поруч з тілом коралями. Постояли, поплакали, помолились. Перевіривши, що у селі нікого нема, пішли вниз села. Чорна хмара диму йшла від палаючих хат. Село було оповите сумом. Кури сиділи на деревах, а деякі посмалені мучились на луках. Пси жалісливо вили, ніби співали жалісливе «Вічна пам'ять». Хлопці повернулись до лісу і розказали людям, що сталось і що бачили у селі. (…)

14 липня 1946 року поляки знову напали на Терку і під лісом, у хаті Гриця Мандрика, впіймали молодого Дмитра Тиму і Миколу Щербу. Їх жорстоко побили, потім завели до хати Миколи Гнатишина у верхньому кінці села і там спалили. Того самого дня українські партизани зібрали значні сили і пішли помститись Війську Польському у Волковиї. Там були вбиті й поранені з обох боків.

Пізніше поляки зібрали військо із Санока, рушили на українські села, спалили Студенне, Творильне і Кживе над Сяном. Військовий літак, який скидав запалювальні бомби, спалив у Полянах приблизно 10 хат.

Люди втікали у глибину лісів, ховались у гущавині, під поваленими деревами, у руслах потоків, між скалами. Матері з малятами на руках, чоловіки з коровами, кіньми, возами. Тільки ночі були спокійними. У лісі будували буди-криївки від дощу, вночі у них спали. Їли головним чином картоплю і молоко, бо не булэ у чому пекти хліб. На щастя, літо 1946 року було гарне і тепле.

Уранці 1 травня 1947 року військо зганяло з поля людей цілими родинами на збори до старости зі словами: «З цієї праці й так не матимете користі». Це був важкий і болісний удар у серце працьовитих лемків. Незабаром почули наказ офіцера: «Через дві години всі маєте забратись на захід, на Повернені землі».

Не одні сиві дідусь із бабусею впали на коліна і цілували рідну землю, бо хотіли скласти свої кості тут, де спочивають їхні прадіди, діди і батьки. Гірко плакали і з жалем говорили: «Моя ти свята земле, ти мене породила, виховала, тут виросли, прожили свій вік, посивіли, постаріли, а тепер будемо змушені помирати у невідомій, чужій землі». Цілували кутки і поріг свого будинку. Знімали зі стін святі образи, заносили до церкви і там, плачучи, молились останній раз. І забирали ікони з собою в цю невідому дорогу.

На великий луг під Волковиєю зігнали всіх людей з навколишніх сіл: Завуз, Гродек, Саковчик, Райське, Студенне, Творильне, Кживе, Терка, Поляни, Буковець, Гужанка, Рибне, Підміщани. Військо стежило за людьми і по кілька родин вивозило автомобілями до станції Лукавиця протягом цілих двох тижнів. Після виходу людей Військо Польське підпалило села, щоб УПА не забрала продуктів. З димом пішов увесь запас зерна, який жоден господар не міг забрати з собою, бо не мали возів і коней.

Факти спалення живцем і вбивств українського населення на Лемківщині залишаться в історії для пам'яті майбутніх поколінь.

Степан А. Пельц (Торонто)Наше Слово. — 1991. — 17 лютого (№ 7).