Розділ «Частина друга Документи»

Не маємо наміру відплачувати тим самим. Хочемо тільки відтворити правду тих днів, коли взаємна, трагічна ненависть була причиною невинних жертв з обох боків. На нас, живих, лежить обов'язок врятування їхніх імен від забуття. Чинимо це з надією, що все погане і трагічне в минулому польсько-українських стосунків вже більше ніколи не повернеться.

Друкуємо фрагменти двох розповідей про село Терка Леського повіту, у якому 9 липня 1946 року підрозділ 36-ї комендатури ВОП з Волковиї вбив 33 особи. (…) Шукаємо також свідків та інформацію про пацифікацію сіл: Кобильниця Руська (26.11.1945), Старий Любінець (21 і 23.III.1945), Гораєць (6.IV.1945), Піскоровиці (IV. 1945), Ніновиці (VII. 1945), Кальниця (Х.1945), Мигова (17.ХІІ.1945), Ляхава (1.1.1946), Яворник Руський (16.11.1945 і 23.VII. 1946) та інших, про які до цього часу не знаємо.

Еугеніуш Місіло

(Директор Українського архіву у Варшаві)

* * *

До 1945 року село Терка налічувало лише 110 хат і стільки ж родин, у тому числі приблизно 100 українських родин, 8—10 польських і одну єврейську. Перед війною єврей, як і всюди, тримав корчму. У селі була кам'яна церква Святого пророка Іллі, побудована 1935 року. Останнім пробощем був священик Лев Сальвицький, який народився у Великому Круглі, біля Перемишля, одружений був із сестрою моєї мами. У 1946 році він виїхав в Україну майже з половиною мешканців нашого села. У 1953–1955 роках церкву розібрали місцеві поляки, один з них збудував стайню з церковного каміння. У селі була також читальня «Просвіти» і кооперативний магазин, його тримав мій батько. Сільська початкова школа, у якій працювали учитель і вчителька, відкрилась лише під час німецької окупації. Також було організовано дитсадок. Учителями були місцевий українець і українка з Санока. Під час проходження радянських військ у 1944 році німці обстріляли село артилерійським вогнем. Убиті й поранені були також серед цивільного населення.

Відразу після просування фронту на захід, визначення східного кордону і створення органів безпеки, МО й ОРМО на українські села почали нападати банди, головним чином з Волковиї. Місцеві поляки, які переважно становили меншість щодо українського населення, не були лояльними до українців. З метою оборони села від грабіжників, яким MO і ОРМО сприяли, українці створили «кущі» самооборони. У 1946 році частину села переселили на Радянську Україну, решту українських родин депортували у 1947 році на Повернені землі. У селі залишились тільки місцеві польські родини. До них переселилися поляки із сусідніх сіл: Полянки, Студенного, Завіс та інших. Нині у Терці мешкає приблизно 35 польських родин.

* * *

На початку липня 1946 року Військо Польське оточило Терку і влаштувало облаву. Всіх забрали і пішки погнали (5 км) до Волковиї. Там їх загнали до огородженого колючим дротом майданчика біля костелу і так тримали два дні. Серед ув'язнених була моя мама і нас п'ятеро: чотири хлопці — Роман (13 років), я (11 років), Юліан (9 років), Володимир (3 роки) і сестра Маруся (5 років). Місцевий поляк з Терки, Францішек Богацький, був чоловіком моєї тітки. Він попросив військових, щоб звільнили нашу родину. Військові погодились. Ми з мамою вийшли вже з Волковиї, коли мама наказала нам, старшим хлопцям, Романові, мені та Юліанові, йти додому, а сама, взявши наймолодшого Володимира на руки, а Марусю за руку, повернулась до Волковиї просити військових про повернення корови і коня, бо у Терці забрали все живе. Мама з братом і сестрою вже не повернулись. 6 липня 30 затриманих за дротами мешканців Терки, жінок і дітей, привезли возами назад, до Терки, і загнали до хати Михайла Дрозда, останньої у верхній частині села в напрямку села Студенне. Хату зачинили, підпалили і нікого не випустили. Згоріло 28 осіб, серед них моя мама, сестра і брат. Якимось чудом врятувався тільки один хлопець, Василь Соняк, який сховався під піччю. Пізніше пішов із загонами УПА і, мабуть, загинув по дорозі на захід. Другий, Іван Небора, втік з палаючої хати, був поранений в обличчя, але вижив і в 1947 році депортований на Західні землі, до села Свенте, біля Старгарда Щецінського.

Цього самого дня Військо Польське спалило майже все село, вбило ще 5 старих людей у хатах, у тому числі мого дідуся з боку батька — Дмитра Вайду, який тоді мав 84 роки. Його вбили біля кузні, на яку тяжко заробляв на шахтах Америки. Військові наказали місцевому полякові Гжегожу Паславському позбирати по домівках і поховати спалених і вбитих людей. Під вечір військо виїхало. Наступного дня, 7 липня, я пішов з тіткою Розалією, сестрою мами, на згарище і побачив збиті в одну масу спалені тіла. Я ще не дуже уявляв, що сталося. Там були моя мама, брат і сестричка. Тітка Розалія кричала з розпачу: «О Боже мій, що вони зробили!». Проходячи з тіткою повз кузню, побачили вбитого дідуся. Тітка забрала мене, ми йшли через пусте і спалене село, заглядаючи до недопалених хат. У них ми знайшли решту вбитих. Гжегож Паславський кілька днів збирав тіла і звозив до спільної могили на цвинтарі біля церкви.

Колись, уже дорослим, я відвідав рідне село. Розмовляв з Гжегожем Паславським. Він сказав мені: «Я добре жив з твоїм дідусем, а на могилі треба поставити пам'ятник». Там тепер стоїть пам'ятник, на таблиці 33 прізвища (написані польською) невинних жертв села Терка. Проектували його і виконали терчани у Старгарді Щецінському, відтранспортували до рідного села і поставили на спільній могилі. Адміністративна влада не протестувала, а місцеві старші господарі-поляки, які знають українську, говорили: «Якийсь пам'ятник їм мусить бути». Цей пам'ятник там стоїть донині.

Перед тією трагічною подією Військо Польське під час нападу на село вбило 19-річного хлопця Осипа Корнаса. У відповідь УПА повісила двох донощиків. Одним з них був поляк, прізвища не пам'ятаю (Ян Ганкевич. — Е. М), другим — українець Михайло Лошиця, син якого Гриць Лошиця брав участь у цій акції разом з військом і носив мундир польського солдата. Можна здогадуватися, що це була форма трагічної помсти за ту смерть — 33 невинних жертви. Більшого озвіріння не можна було придумати, тим більше, що робило це військо, що підпорядковувалося державним та судовим органам, які називають себе народними і демократичними.

Ті, хто тоді втік із села до лісу, як мій батько і ми, діти, почали повертатися на згарище. У кожній вцілілій хаті мешкало по кілька родин. Люди оплакували своїх найближчих, не знаючи, яка ще доля їх чекає.

Так минула зима, а весною почалася нещасна акція «Вісла». На кінець квітня 1947 року решта терчан, конвойовані військом, залишили рідне село і були депортовані на Західні землі. Вони могли забрати з собою тільки те, що було під рукою, що ще не було пограбоване чи спалене. Одних везли на возах місцевих поляків, інших гнали пішки до найближчої залізничної станції Лукавиця.

Але не всім було дано доїхати. Багато чоловіків різного віку арештували по дорозі, на станції Лукавиця. Арештували і мого батька, повезли його разом з іншими у невідоме. Нас троє — найстарший брат Роман, я і Юліан, залишилися серед депортованих. Під час транспортування нами опікувались чужі люди.

Батька вкинули до табору в Явожні. Нас, хлопців, забрали господарі-поляки з містечка Сухань (Щецінське) до праці у господарствах. Довго ми нічого не знали один про одного, хоча жили в одній місцевості. Батько якось пережив Явожно, хоча втратив здоров'я і помер у віці 52 років.

Дідусь з боку мами, Василь Бурмич, мав 5 синів. Два старших, Михайло і Володимир, були в УПА. Володимир загинув як боєць УПА у Чорному Леського повіту, а Михайло нелегально перейшов в Україну і там якось вижив. Діда і трьох молодших синів — Ярослава, Степана й Івана — військові поляки дуже били, катували і мучили за старших синів і братів Володимира і Михайла. І так їх нещасних депортували в Україну.

Та трагічна картина, яку я бачив ще дитиною, стоїть перед моїми очима дотепер. Минуло вже 44 роки, і я хотів би її забути. Не розповідаю про мою трагедію своїм дітям, бо не хочу засмучувати їхнього молодого життя, але стає прикро і тяжко, коли в різних місцях з'являються публікації про ті часи, принизливі й образливі для людей з мого села, які потерпіли і зазнали такої недолі, публікації, що ображають мій народ, такі хоча б, як видана недавно у Польщі книга під назвою «Піонери. Спогади бещадських осадників» з передмовою Броніслава Голембйовського (Жешув, 1975), а в ній чималий розділ Францішка Ганкевича, місцевого поляка, довоенного війта села Терка під назвою «Пережив шматок історії».

Саме це спонукало мене до опису трагедії моєї родини, мешканців мого села, долі мого народу, щоб показати правду.

Список мешканців Терки, вбитих 9 липня 1946 року