Розділ «Частина друга Документи»

У 1946 році, коли до Сяну наближався фронт, українці і поляки до 20 років мусили вступати до Війська Польського. Щоб викрутитись від війни, особливо у Карпатах, поляки вступали в ОРМО і Міліцію Обивательську зі словами: «Нехай кацапи самі завойовують Польщу». Почувши, що поляки не хочуть йти до війська, українці почали втікати. Одначе поляки робили облави і впійманих висилали на фронт. Під час третьої облави застрелили Йосипа Крайника. Тоді він мав 45 років. Незабаром така сама доля спіткала його 35-річного брата Миколу.

У березні 1945 року під час нападу польської банди забрали трьох господарів: Миколу Демковича (35 років), Шимка Тиравського (65-річний воєнний інвалід з 1915 року) та Івана Теха (35 років). Усіх трьох розстріляли і вкинули у воду під час переправи поромом через Сян з Тирави Сольної до Мжиглода. Про те, Що сталося, ніхто тоді не знав. Наступного дня дружина Тиранського пішла до міліції у Мжиглод. Там розміщувалась польська банда. Їй сказали, що нікого з Добрян тут не було і щоб вона йшла собі Додому. Коли вона верталася поромом до Тирави, то побачила, як бандита вкинули у річку стару жінку і втопили. Через кілька днів вода викинула її тіло на берег біля Улуча. Люди передали це повідомлення до Доброї. Матір впізнав за одягом син Стефан.

Незабаром після цього випадку два цивільних бандити схопили жінку, яка поверталась додому з Тирави. Це була 50-річна Магда Чомко. З неї стягнули одяг, задушили і вкинули у Сян. Її тіла ніхто не знайшов.

Під час облави, яку проводило Військо Польське у червні 1945 року, були застрелені: Іван Ковальський (35 років) з колонії Діло, Михайло Бучинський (35 років) і Йосип Сорока з Семошова, одружений у Добрій, якому куля влучила у плечі.

Ще у грудні 1944 року польська банда з Боровниці перейшла через ліс до Доброї. Під лісом було кілька хат. З однієї забрали Миколу Демковича (1921 року народження), Андрія Гинька (20 років), Степана Дзюрдзевича (35 років) і його брата Михайла (45 років). Їх вивели до лісу, наказали лягти на землю і кинули між ними гранату. Михайла Дзюрдзевича розірвало, братові порозбивало ноги, Гинько був поранений у руку, а Демкович у ногу.

Іван Демкович-Добрянський Село Яжень Ельбльонського воєводства

Archiwum Ukraińskie, Warszawa. — Sygn. 404/92.

НАДСЯННЯ ВЛІТКУ 1946

Таємно

СИТУАЦІЯ НА ТЕРЕНІ

Доповідь колеги Ввиголошена 11 липня 1946 року на першому засіданні Командування Округу УПА по смерті св. п. командира Сурмача.

Висвітлюючи загальну ситуацію в нашому окрузі, буду намагатись говорити лише про найважливіші проблеми.

Вже минув місяць від часу, коли над нашими теренами прокотився ураган виселення, спричинивши повну економічну, родинну і культурну руїну. Перш ніж перейти до опису стану села після виселення, треба згадати останні місяці, найстрашніші місяці, які з кривавими втратами, але пережило нещодавно українське село. Опис цих переживань, тортур і мук колеги знайдуть у «Теренових Вістях» за останні місяці. Такого насильства і безправ'я, напевно, не пережив жоден народ у всьому світі. Українців позбавили всіх прав, не тільки людських, бо у світі ще існує право охорони тварин. Українця можна було будь-де застрелити, без права і суду забрати його майно, зґвалтувати дочок на очах матерів, а матерів на очах дочок, і то по кілька одночасно, на вулицях, площах і навіть у церквах. І ще отримати за це похвалу. Я вже не кажу про ненависть, якою нас оточено.

У Люблінці поглумилися з могили полеглих стрільців із загону св. п. Гармаша та інших. Витягнули хрест, а на його місце встромили тичку з соломою, поклали колесо, поставили відро і мітлу, і навколо цього ходили, вигукуючи дикі пісні. Офіцери фотографували цю дику забаву. Цікаво, для чого?

Наслідки такого варварства найбільше відчули села у Любачівському повіті, які лежать під лісом і повністю знищити які обіцяв ворог, намагаючись позбавити нас баз харчування.

Між Горайцем — Любачовом-Гориньцем і шосе Львів — Варшава залишилася справжня пустка. Також більшість сіл на південний схід від Любачова повністю виселено і знищено, наприклад такі, як Суха Воля, Гамарня, Опака. З населення Любачівщини залишилось якихось 204 особи. Села поблизу великих лісів мали більші можливості утриматись. Спустошенню дуже сприяла адміністративна влада, особливо староства, які оголошували спеціальні інструкції щодо повного виселення українців.

Найменше знищеними були села Перемишльського повіту: Торки, Пождзяч, Накло і Стобенець. Майже повністю виселено села Ярославського повіту, що лежать поблизу лісів. Вони зазнали майже повного знищення. З Ярославського повіту виселено 60–70 % населення, не враховуючи мішаних сімей. Є села, з яких виїхало небагато осіб, а в інших, навпаки, мало залишилося. На безлісних теренах Томашівського повіту, починаючи від сіл Журавці, Махнів й закінчуючи Ульгівкою, ситуація така сама, як на безлісних теренах Ярославського повіту, але з тією відмінністю, що там з кожного села виїхало приблизно 70 % українців.

Мусимо бути задоволені, навіть горді нашим населенням, бо попри величезний тиск значний відсоток залишився вірним батьківській землі.

Переживаючи фатальний період, український селянин знав, що його чекає в СРСР, який «рай» приготував для нього «геніальний батько», не вірив у брехливу пропаганду і погрози досвідчених енкаведистів, тільки разом зі своїми захисниками, українськими повстанцями, ставав на боротьбу проти своїх ворогів-нищителів. Вірив, що тільки УПА є його захисником і опорою, шукав у нас поради і завжди її знаходив, заплативши не раз за це життям. Такий стан тривав аж до офіційного оголошення, що 30 травня 1946 року закінчується період виселень.

Після таких страждань населення втомлене і потребує відпочинку, спокою, яким би він не був, але такий спокій, щоб можна було загоїти рани, завдані катами під час виселення.