Розділ «Частина друга Документи»

Коли військо від'їхало, селяни почали виходити з лісів і братися до роботи вдома і в полі. У спалених селах застукали сокири, зашуміли ковадла, ніби гриби після дощу, почали виростати нові будинки. Зароїлись людьми поля і луки. У лісах бігали діти, збираючи ягоди. Життя у селах кипіло, як за добрих часів.

Усе треба було придбати, селянин навіть сам не їв, але ніс до міста, бо потрібні були гроші на цвяхи, замки, одяг, взуття і т. ін. І з села під лісом йшли люди до міста з маслом, сиром, ягодами, різними продуктами, щоб потім купити потрібні речі. Тому не раз так ставалося, що повстанцям важко було здобути не тільки масло чи сир, але навіть молоко.

У гмінах Лашки, Радимно і Млини виселення закінчилось на межі квітня і травня. Тут життя вже нормалізувалося. Ця територія швидше «дозріває». Знаємо з практики, що те, що там відбувається, скоро буде у решті гмін Ярославщини і на всій території!

Вже діє державна адміністрація. Використовуючи мрії українців про спокій, вона взялася, з допомогою католицького кліру, з великим розмахом за полонізацію українського населення.

Ярославський староста на сесії гмінних війтів наказав видавати «лояльним» українцям польські документи. Є три види документів.

Для поляків і «стовідсотково лояльних» українців, які приносять метрику від польського ксьондза, видаються однакові документи — «тимчасове посвідчення особи» з рубриками національність і віросповідання. Для менш лояльних видаються посвідчення без рубрики «віросповідання», а для решти — без «національності і віросповідання». Католицькі ксьондзи охоче «допомагають» в отриманні документів з польською національністю. Ксьондз з Вйонзовниці видає польську метрику за 300 злотих з тим, що її одержувач повинен тиждень ходити до ксьондза на навчання польських молитов. Так само чинить ксьондз зі Штубна і ксьондзи з інших польських парафій. Уся ця полонізаційна робота потрапила на сприятливий ґрунт. За ціну спокою люди продають себе. В окремих місцях переміна метрик і здобування за всяку ціну польських документів набрало масового характеру. Ті, хто перемінив метрики, виправдовуються, що вже не могли витримати терору і мусили зробити це задля святого спокою. Але твердять, що і надалі будуть вірними ідеалам незалежної України. Проте є і такі, хто продався і почуває себе поляком. У колонії Ценки чув, як українське населення без ксьондза відправляло богослужіння польською мовою. На питання: «Чому відправляєте польською?» — відповіли: «Ну що ж, змінили вже метрики». Другий випадок: перед референдумом зустрів двох селян, які питають, чи мають голосувати. Пояснюю їм, яка наша позиція у справі голосування і взагалі щодо Уряду національної єдності.

— Ну, добре, це — українці, а ми?

— А ви що, поляки?

— Ніби так, якби це сказати, ми змінили метрики…

У деяких місцевостях польські ксьондзи приходять в українські парафії. Так було у селі Лази.

Війтам гмін Дуньковиці й Радимно наказано збирати серед населення підписи і прохання про запровадження у селах польських шкіл, священиків і Спілки селянської самодопомоги.

Щоб здобути довіру українського населення, адміністративна влада окремих місцевостей намагалася зберігати нейтральність під час виселення і вину за цю акцію покладала на військо. Тепер влада прагне того, щоб рештки українського населення бачили в адміністрації свого опікуна і захисника. Намагаються завоювати прихильність людей видачею польських документів, а в деяких випадках МО чи ВОП захищає селян від грабунків, допомагає знайти у польських селах пограбоване в українців під час виселення майно і віддає його власникам. При нагоді обов'язково обливають нас брудом, підкреслюючи нашу недієздатність: «Нехай прийдуть ті з лісу і це зроблять!» МО і ВОП створюють у селах мережу донощиків, стараються вербувати наших колишніх симпатиків або таких, хто щось знає про наш рух. У Хотинці ВОП завербував до співпраці господаря, у якого розмішувався технічний іурток та інші дівчата з нашого руху, які доносами хотіли змити свої старі антибільшовицькі гріхи.

По.льська влада всюди, де тільки може, старається вдарити по нас, відірвати від нас населення. У Сеняві спеціальна комісія оголосила, що виплатить допомогу жертвам нападу різноманітних банд. Люди рушили як по свячену воду, бо за підпис діставали сто чи двісті злотих. Як виявилося пізніше, польські більшовики збирали за мізерну оплату підписи селян, зазначаючи, що потерпіли від «українських банд» чи внаслідок боїв Війська Польського з «бандерівцями». (…)

Спеціальне повідомлення

28.03.47 польське радіо з Варшави передало спеціальне повідомлення про те, що 27 березня ц.р. загинув, потрапивши у засідку, організовану УПА у Саноцькому, генерал Кароль Сверчевський — віце-міністр національної оборони, заступник Жимерського. Життя цього опришка у генеральському мундирі було наповнене розбоєм. Під час війни в Іспанії воював на боці іспанських комуністів у так званій Бригаді Домбровщаків (комуністичний підрозділ, сформований з поляків). Після поразки червоних в Іспанії він перебрався до Москви. Під час німецько-більшовицької війни дослужився у Сталіна до рангу генерала, і з його волі став на чолі II Польської Армії. Тепер вибрався, як кажуть, на інспекцію цих бандитських військ, які послано для боротьби з УПА. Він був старим сталінським посіпакою — колись належав до комуністичної партії, а тепер до ППР (та сама агентура, тільки під іншою вивіскою). Тіло вбитого перевезли літаком до Варшави і влаштували «бальшой пахаронний парад», у якому брали участь: Берут, Жимерський, Гомулка, Циранкевич, представники іспанського комуністичного уряду і ціла зграя сталінських блюдолизів, так званий «генералітет» і «дипломатичний корпус». За видовищем з цікавістю спостерігали також представники інших держав. Промов на похороні й грому на нашу адресу, звичайно ж, не бракувало. Якийсь сталінський лизоблюд «розпатякався», промовляючи до мікрофона: «Усе польське суспільство болісно переживає втрату дорогого генерала, тільки маргінальні елементи втішаються тим, що цього разу їх виручили українські фашисти».

Напевно, не один поляк чи іспанець (а може, й інші) будуть вдячні тому невідомому українському повстанцю, чия куля вкоротила життя цього міжнародного вбивці. Він пролив чимало людської крові в Іспанії, Польщі й, нарешті, на українських землях, поки дочекався заслуженої кари. (…)

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 162. — K. 195–196,205-206.

ТРАГЕДІЯ СЕЛА ТЕРКА

Вежховіни, Завадка Мороховська, Павлокома — це назви лише кількох місцевостей, які стали символом мартирологи українського населення у Польщі після II світової війни. (…) Нині важко встановити навіть такі основні факти, як дата пацифікації села, кількість вбитих людей, їхні прізвища. (…) Тим більше, що там, де живуть свідки цих трагедій, політичні реалії не заохочували до збирання, а тим більше публікації інформації про злочини щодо українського населення. Прикладом спізнення і занедбання може бути Завадка Мороховська, чиї мешканці були вбиті солдатами 34-го полку піхоти Війська Польського. Донині єдиним джерелом інформації про трагедію цього села є брошура «Новітні варвари», видана у 1946 році підпільною друкарнею ОУН імені Дмитра Сурмача, пізніше неодноразово передрукована.

Напевно, нікого не треба переконувати, яке велике значення має об'єктивна документація жертв трагічного польсько-українського конфлікту. Особливо у нинішній політичній ситуації, коли виявилося, що антиукраїнська література, якою довгі роки «годовано» польське суспільство, була не тільки елементом, але специфічною рисою комуністичної пропаганди.