Розділ «Частина друга Документи»

Стефан Мігус. Запис злочинів //Нагие Слово. — 1990. — 15квітня (№ 15).

САНОЦЬКЕ У СІЧНІ 1946

Інформаційний звіт референтки пропаганди підрайону Санок

УПА за січень 1946 р.

Січень я провела в околицях Санока. Вже у попередньому місяці почалась акція виселення у селах навколо Санока. Методи виселення були такі, як завжди. Оголошувалось виселення того чи іншого села, на другий або третій день приїжджало військо, викидало людей з хат, лякало, било і грабувало, особливо тих, хто упирався і не хотів їхати. Військо перебувало у селі лише протягом дня, на ніч від'їжджало до міста. Люди не чинили великого опору. При перших ударах вони ламались і їхали. Але були випадки пасивного опору — втечі. Селяни втікали до інших сіл або відразу після повідомлення про виселення, або по дорозі на станцію.

Села Домбровка Руська, Великі Стружі, Малі Стружі, Заблотці виїхали повністю (може, залишились окремі особи або кілька родин), не вчинивши жодного опору. Дехто хотів відкупитись від переселення, зібрали: Домбровка Руська — 70 тисяч злотих, Заблотці — приблизно 17 тисяч. Але їм наказали записатись, запевняючи, що виїдуть весною, а наступного дня прийшло військо, повикидало людей з хат і почало вивозити на станцію.

Села Прусик, Загутинь, Саночек учинили сильніший, хоча й пасивний спротив. Військо мало тут клопіт майже в кожному селі протягом двох тижнів, поки люди виїхали. Ці села виїхали не повністю. У Саночку залишилось приблизно 40 родин, у Загутині — близько 30, з Прусика виїхало приблизно 30 родин. Решта розійшлась між місцевими поляками або по інших селах. Три господарі, виселені з Саночка, повернулись із станції й спалили свої хати. Молодь співала на станції українські революційні пісні, малювала на вагонах тризуби, писала антибільшовицькі гасла, сварилася з поляками і т. ін. Робили це, головним чином, дівчата, заангажовані меншою чи більшою мірою в роботі організації. Члени і симпатики з виселених сіл, як чоловіки, так і жінки, майже всі виїхали з родинами.

Під час виселення Військо Польське поводилося з населенням дуже брутально. Били чоловіків, жінок, дітей. Грабували майно, через вікна викидали з хат на сніг голих дітей, на вози вкидали тільки частину речей і так відсилали на станцію. Усе, що залишалося, грабувало військо або польські селяни із сусідніх сіл, причому часто ще на очах виселенців.

Попри це на місцевості панував спокій. Де-не-де тільки приходило Військо Польське невеликими групами, по 30–35 осіб, не роблячи нікому значної шкоди.

20 січня з'явились випадкові групи кількістю приблизно 120 людей з гарматами, різноманітною зброєю і телефонним інвентарем. Ці групи жорстоко ставились до українського населення. Грабували все, що можна, зі звірячою жорстокістю били всіх — чоловіків, жінок, дітей. Часто було так, що вбивали одну-дві особи, арештовували кілька або кільканадцять, забирали з собою і від'їжджали, спалюючи при цьому кілька хат. Отож: Полонна — спалено три хати, побито людей. Мокре, Морохів, Збоїска, Воля Сенкова, Воля Яворова, Токарня — побито мешканців, пограбовано майно. У Токарні злочинці дуже тяжко побили священика і старосту, тримали їх зв'язаними і легко одягненими кілька годин на снігу.

Бухівка — вбито одну особу, побито і пограбовано; Бялухівка — арештовано 6 осіб, наступного дня одного з арештованих знайшли вбитим під лісом. Ратнавиця — вбили трьох людей, забрали 14, 45-річній жінці поламали руки, били чоловіків, заганяли голки під нігті, припікали п'яти свічками. Каліку, який повернувся з більшовицької армії, били по рані на нозі, яка ще не загоїлась. У Карликові вбито 14 осіб, у тому числі приблизно 70-річного священика, його дружину, дочку і 6-річну внучку. Дитину, яку тримала на руках служниця, тричі вдарили багнетом у груди, потім застрелили служницю. Священикові багнетом спотворили обличчя. Інших також покололи багнетами і застрелили. Кілька хлопців були поранені, багато побито, спалено кілька хат. Кілька осіб заарештували і забрали, наступного дня двох знайшли десь у кущах при дорозі вбитими.

У селі Завадка Морохівська наш загін провів бій з бандитами, які грабували село. Злочинці залишили все — міномети, вози з майном і амуніцією, втекли у напрямку польського села Небещани. Наступного дня вони зібрали більші сили на чолі з радянськими офіцерами, які розмішувались у сусідніх селах, вскочили у село і вбили 66 осіб та спалили майже всі хати. Жертвами вбивства були головним чином діти віком до року і навіть піврічні, жінки й старі. Чоловіки рятувались переважно втечею до лісу. Серед 66 трупів було тільки 4 чоловіки, яких застрелено під час втечі з хати. Інших побили прикладами, покололи багнетами, порізали ножами і спалили (6 чи 7 осіб). Видовище було жахливим. На згарищах, у городах, подвір'ях і на дорозі лежало по 3–4 дитини віком від півроку до 5–6 років з розпоротими животами, порізаними горлами, дехто мав по кілька дір від багнетів на плечах, грудях або головах. Цілі родини з 6–7 осіб лежали вбиті, людей вбивали на дорозі, під час праці (одного вбили під час рубання дерева з сокирою в руці). Молоді дівчата мали відрізані груди, порізані ноги. Майже всі тіла були сині від побоїв прикладами, головним чином обличчя і руки. Руки дорослих жертв були покалічені ніби колючим дротом або чимось подібним, кров у їхніх жилах запеклась. Тіло одного старого мало дуже дивне положення — постать на колінах з обличчям, зверненим угору. Правдоподібно смерть наздогнала його під час молитви. Його плечі пробиті багнетом, тіло спалене. Трупи були так спалені, що ледве можна було розпізнати форму голови й окремих частин тіла. Чотири особи були тяжко поранені. Одна вмерла через півдоби, решта лежали у якихось будах або вцілілих хатах. Де-не-де з родини залишалась одна дитина, старий або стара. Привидами блукали вони по згарищах, безперервно розглядаючи тіла найближчих істот і заламуючи руки з розпуки. То тут, то там чувся роздираючий душу плач.

Акція переселення вразила українську людність. Відсутність нашого загону в цих околицях у першій половині січня породила брак довіри до нас. Люди нарікали, що повстанці про них не дбають, що залишилися беззахисними і не мають іншого виходу, ніж виїзд. Через відсутність загону не було в цій місцевості пропаганди. Прибуття підрозділу і посилення пропагандистської праці у середині місяця підняло дух населення. Воно почало готуватись до переселення, ховати майно, зерно, у деяких місцевостях навіть відновили пости.

Останні події дуже налякали людей, але також трохи загартували. Після убивств, що сталися на тій території, частим стало явище, коли села стоять пусті, поки не з'явиться наш підрозділ. Тоді невідомо звідки з'являється і цивільне населення. Після відходу загону село знову стає пустим.

Настрої людей тут як погода у березні. Змінюються майже щоденно. Поява ворожого війська чи якісь удари з його боку відбирають віру в краще майбутнє, у можливість виживання. А якась, хоча б мінімальна, акція наших підрозділів, коротка розмова з повстанцем чи членом підпілля відразу змінюють настрій. Порівнюючи настрої 3–4 місяці тому і нинішні, можна з впевненістю сказати, що акція виселення змінила маси. Хоча ще не зник дріб'язковий матеріалізм, але ставлення до нас і до ворога, навіть погляди й поведінка змінилися. Вже не чути: «Йдіть від нас, бо нам хати спалять», тільки: «Ой, то вже йдете? Але ж спокій є лише доти, поки ви є тут!» Нема вже майже хати, яка не хотіла б переховувати повстанця, навпаки, гордими є ті, до кого приходить найбільше повстанців. Йдучи від тієї чи іншої хати, можна майже завжди почути: «Як будете ще у нашому селі, то відразу приходьте до нас». Вже не нарікають, що через нас їх вивозять, а покладають на нас усю надію, що врятуємо їх від вивезення. У загонах і окремих повстанцях не вбачають уже дармоїдів, які прийшли переховуватись на їхній території, а бачать справжніх захисників. Все більше зростає довіра до нас і ненависть до ворога.

Особливо гідним подиву є населення Завадки Мороховської. Незважаючи на жахливі вбивства, що їх пережили мешканці цього села, вони ні словом не нарікали на адресу повстанців. Коли загін з'явився, щоб оглянути ту жахливу картину, мешканці кинулись назустріч стрільцям, виливаючи на них увесь безмір нещастя, показуючи найдорожчі тіла. «Йдіть, мої кохані, подивіться, що вони з нами зробили! — привітав нас 45-річний чоловік. — Тут моя дружина, тут трійко маленьких дітей, тут мій батько. А я сам залишився на світі…» — і захлинувся плачем. «Ходіть подивіться сюди, — тягнув за руку семирічний хлопець. — Тут мій татусько. Вбили його, як рубав дерево. Це мої дві сестри і братик, тут мамуся спалена, я залишився з семимісячною дитиною. Для чого вони мені цього малюка залишили? Що я з ним буду робити?» Хлопець не плакав, розказував як дорослий. «Ходіть, діти — побачите всіх. Тут моя донечка, чоловік, тут сусіди, а багатьох уже на цвинтар відвезли. І туди підіть. Чи ир повинно їм минутись безкарно? Чи Господь Бог не покарає за те, що зробили з нашим народом? Пометіться, діти, за наші кривди!» — благала п'ятдесятирічна бабуся. А на цвинтарі нас зустріли кілька похмурих чоловіків, які звозили тіла з села до спільної могили: «Бачите, як лях з них знугцається? Були тут і поляки з Небегцан, у військовому одязі. Тут нема нічого, тільки бий гадину, і все! Бо вони нас усіх повбивають!» До такого висновку приходили також селяни з інших сіл. Але це закінчується ще словами. Кожний оглядається, щоб, не дай Боже, не йти першому, і немає сміливості зголоситись особисто. «А чому ви не беретесь?» — «Як треба буде, то всі підемо», — звучить відповідь, коли кажемо, що єдиним виходом з ситуації є організована збройна боротьба.

Ставлення до акції виселення дуже негативне. Тут вже не сприймається жодна ворожа пропаганда. Треба визнати, що більшість населення була підготована до тієї акції. Значна частина заховала своє майно і обіцяє не виїжджати, що б з ними не робили. Чи дотримають слова — не відомо, бо, як показує практика, перші села поїхали без значного опору. Можна сподіватися, що села, розташовані далі від міст, вчинять сильніший опір. Ми мали до них кращий доступ, ніж ворог, який не мав впливу на ці села.

Українська інтелігенція (головним чином священики) йде за настроєм мас. Поки маси стоять на висоті завдань, доти інтелігенція, навіть коли вже не впливає на населення, принаймні мовчить. Як тільки маси охоплює духовна депресія, інтелігенція першою починає сумніватись і голосно говорить, що нічого з цього не буде. Відомі випадки, що навіть коли село чинить опір виселенню, то інтелігенція радить їхати, щоб не було гірше. Не можна сказати, що вона вороже налаштована до нас чи до нашої справи. Ні. Тільки дуже бояться.

Про поляків, як інтелігенцію, так і населення, можна сказати одне: «Лях ляхом!» Кожний з них є шовіністом. Ніби є «прихильний» до українців, «розуміє» значення спільного фронту поневолених народів — але тільки поки не відчує страх. Як тільки знайде найменшу нагоду зробити кривду українському населенню, то ніколи її не пропустить. Під час виселення наших сіл польські селяни грабували майно українських селян, часто навіть розбирали хати на очах господарів. Те саме робила інтелігенція у містах під час вивезення українців. Поляки із сусідніх сіл, переодягнені у військові мундири, грабували і вбивали українців, яких виселяли.

За звітний період я організувала чотири мітинги у селах Ратнавиця, Морохів, Мокре, Чашин. У середньому на них було по 50 осіб. Обговорювали найактуальніші справи: