Розділ «Частина друга Документи»

Традиційна загарбницька політика давньої післяверсальської і нинішньої «народної» Польщі постійно намагалась відсунути українців із заходу далеко на схід. У цій діяльності постійно застосовувалися жорстокі, нищівні методи, а наші оборонні акції називали «бандитизмом».

Нищення церкви на Холмщині, а пізніше на Надсянні й Лемківщині засвідчує незмінність польської політики стосовно українців. Про масові вбивства українського населення в усьому Надсянні, й у тому числі священиків у 1945–1947 роках, польські чинники мовчать до нинішнього дня.

Протягом останніх десятиліть польська публіцистика і польські наукові кола засипали книжковий ринок багатьма псевдонауковими працями, намагаючись не тільки довести польськість українських західних земель, але й обвішати нас образливими назвами. (…)

У Ярославі й околицях влада «народної» Польщі дозволила собі страшні злочини. Але досі не було можливості для висвітлення цих убивчих польсько-більшовицьких вчинків. Віримо, що нинішній збірник Регіонального об'єднання Ярославщини і околиць Надсяння хоча б частково заповнить цю прогалину (…)

АНДРІЙ, український єпископ в Аргентині, с. XVII. Після страшної бурі Другої світової війни настала велика політична і церковна зміна. Більшість українського населення Ярославщини було вивезено в Радянську Україну або у північно-західну Польщу. Залишилося місто Ярослав зі своїм славним українським іменем. Залишилась такою самою, як була, срібна стежка Сяну. Залишилися села, але змінились люди. Майже ніхто з них не говорить українською, нема вже у церкві богослужіння в українському обряді галицької Русі-України, не чути українських народних пісень. (…)

Не знаємо, чи завтра землі Надсяння і Ярославщини будуть включені у кордони української держави. Може так статися, бо у Бога все можливе. Але ми переконані, що вони завжди будуть територіями української Київсько-Галицької Церкви…

Біла Жешівського повіту, с. 229. У 1945 році, вже після відходу радянських військ, місцева «соціалістична» влада, що складалася із шумовиння, підбурювана поляками зі сходу, повбивала всіх чоловіків-українців, яких змогла схопити протягом однієї ночі. Тіла вбитих були зв'язані колючим дротом, побиті, мали поламані кістки, повиколювані очі. Це нібито була відповідь за вигадані вбивства поляків зі Східної Галичини.

Старе Място Лежайського повіту с. 231. До 30-х років не було ворожості між українцями і поляками. Пізніше, одночасно з розвитком національної свідомості українців, почалося відокремлення. (…). Після встановлення комуністичної системи поляки систематично вбивали українців. Недобитки, яким вдалось утекти до Дембна, були під охороною Української Самооборони, яка не допустила масових вбивств. За таких обставин українська делегація звернулася по допомогу до радянських військових чинників у Ярославі. Вони прислали вантажні автомобілі, які вивезли населення в Україну, в околиці Городенки і Тернополя.

Седлянка Лежайського повіту, с. 233, 235. Священик Михайло Гайдук загинув за православну віру і свій народ у Великіень 1941 року. вбитий польськими «християнами». (…) Іван Череб, командир спортивного товариства «Луг», вбитий польською боївкою в 1944 році.

Кжешовіне Пшеворського повіту, с. 239. У березні 1944 року польська банда вбила священика Іллю Федевича, який ішов на богослужіння до Каньчуги. Вбито також кілька більш свідомих мешканців села. Трагічною смертю загинув і пробощ Міротина священик Тадей Камінський разом з братом Михайлом у своїх рідних Кжешовіцах.

Тарнавка Пшеворського повіту, с. 253. Миколу Шафрана, псаломщика, польська банда забрала у 1944 році. Підрізали йому язик і наказали співати «Ще не вмерла Україна», а потім розстріляли. Темної ночі вони стріляли у голову церковного комітету Захара Піхуру, але не влучили. Він упав на землю і вдавав мертвого. І так врятувався. Ці бандити розстріляли також інших свідомих українців: лісничого Мандрика, Петра Блащака, Івана Кольча, Петра Куцибалу, Теодозія Лемика, Клима Хруща, Дмитра Глухого.

Українці, які залишилися живими, мусили у жовтні 1944 року залишити батьківщину, а мішані сім'ї, які залишились на селі, були пізніше розстріляні польськими бандами.

Гадлє Шклярське Пшеворського повіту, с. 254. За акцію просвітництва польські банди вбили весною 1944 року Володимира Кондзьолку, який приїхав зі Львова додому на канікули. Вони вбили також Андрія Соляра і Крауса зі Шкляр. (…) До СРСР виселено 19 родин. На Повернені землі вивезено лише дві сім'ї, які скоро повернулись і разом з іншими мішаними родинами полонізувалися. Церкву поляки перетворили на костел.

Ярослав, с. 314. Вже під час відступу німців дуже посилилася терористична діяльність поляків. У варварський спосіб тоді було вбито у Ярославі доктора Івана Борима, багаторічного лікаря, який допомагав усім без винятку. Вбивця прийшов як пацієнт і застрелив лікаря у кабінеті. У Ярославі тоді вбито багато українців, у родині Вербенців зарубали матір і дочку. У сусідньому Лежайську вбито всі українські родини, у Пшеворську загинув представник УДК.

Терор поширився на села. Вбивали священиків, селян, поодинці й цілими родинами. У Кжешовицях вбито священика І.Федевича, у Волі Розвінецькій — старосту Івана Мельничука, у Рожнятові — Івана Гранду і багато інших.

Висоцько Радимнівського повіту, с. 394. 1945 рік був трагічним не тільки для населення Висоцька, але й для всього округу. Почалися безперервні напади польських банд, які безжально стріляли у беззахисних людей. Довкола палали села, а сільськими дорогами мандрував людський розпач.

Перше виселення відбулося весною 1946 року. Військо Польське і більшовицькі виселенські комісії «визволяли» тоді селян від усього, що вони напрацювали протягом усього життя. НКВД арештувало колишнього війта Івана Мадая, вивезли його до Львова і там убили. Польська поліція постійно навідувалась у село й заарештовувала невинних людей. З Дмитра Конюха знущались так, що він майже втратив розум. Після першого виселення заховалося ще трохи українців з надією, що вдасться залишитись у селі. У травні 1947 року відбулось чергове виселення, і Військо Польське вивезло рештки українців на Повернені землі. Вже весною 1948 року з-за Сяну наїхали орди поляків і зайняли село. З церкви зробили костел, усунули іконостас. Українське Висоцько перестало існувати.

Глудно Бжозівського повіту, с. 397. Від 1943 року на Надсяння прийшов поганий час. Німецькі невдачі на військових фронтах активізували діяльність польського підпілля. Замість того, щоб спрямувати всі сили на боротьбу з німецьким окупантом, польські партизани почали нищити український актив. Жертвами цієї нічим не обґрунтованої звірячої ненависті стали відомі громадські й релігійні діячі. Зла доля не оминула і священика Михайла Гайдука.

У середині липня 1943 року священик Михайло Гайдук повертався до Глудна після відправлення богослужіння у Динові. (…) Коли підвода їхала по шосе вздовж Сяну, з лісу виїхав велосипедист, певний час їхав за возом, потім збільшив швидкість і двічі вистрелив у священика. Постріли були смертельними. Вбивця зник у лісі.

Так загинув провідний у регіоні громадський діяч, керівник драматичного колективу, хору, кооперативного руху, прекрасний оратор і творець патріотичних промов.