Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Якщо поляки ненавиділи українців більше, ніж німців (див., наприклад, док. 10), то брехлива література лише доливала олії до вогню в такій мірі, що звернення до читача зі словами правди ставало неможливим. Можна було лише збагачувати фальшування. Звідси виникали такі дива, які ганьбили самих авторів, як, наприклад, книжка А. Щесняка і Б.Шоти під назвою «,Дорога в нікуди», яка означає, що «в нікуди» нібито вела боротьба за свободу. Цю тезу заперечує текст, тому таке мислення є недоречним. Але якби автори згідно з правдою дали назву «Дорога до свободи», то викликали б загальне обурення, бо суспільство, виховане на брехливій літературі, приймає брехню за добру монету. Бо ж усі так пишуть…

Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-українських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Українське питання у політиці III Рейху (1933–1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість глибоко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жоден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.

І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував будувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому таке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала синонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до боротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331–332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українського народу» (с. 350). І так далі.

Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбивчою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загостренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спроби проведення розмов з українцями, то вони були знівечені ендеками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, заборонами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).

«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258–259, — прийнято 17–21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (…). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (…) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населення більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (…) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 тисяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної пропаганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну поведінку частини польського суспільства на Волині. (…) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, білорусів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і самовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (…) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».

«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямована проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам ворогів. (…) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонського уряду)… говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових формувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (…)Вони навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).

Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істориків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.

Чому? Звідки така величезна відмінність у працях експерта?

Здається, що вирішальними були два чинники: опіка «старшого брата» і польська ненависть до українців. Ненависть — традиційна, її відчували 96 % поляків, як про це доповідали з краю до Лондона ще у липні 1942 року (с. 226), до акції деполонізації Волині, тобто до різанини поляків. Пригляньмось до цих чинників.

Радянський Союз і Польщу об'єднувала одна спільна мета: боротьба з українським націоналізмом, який хотів збудувати свою державу на об'єднаних українських землях, окупованих головним чином СРСР та Польщею. У Польщі ця мета об'єднувала націоналістів і комуністів. Звідси виростала польсько-радянська співпраця як комуністів, так і всього польського населення на українських землях. Про загрозу залиття Польщі повінню комунізму, пророковану ОУН і УПА, ніхто тоді не хотів думати. Українці, білоруси, литовці — то були вороги!

І сталося. Життя у Польщі покотилося згідно з московськими керівними вказівками. Дійшло до того, що «старший брат» став першим рецензентом наукових праць, який остаточно присуджує: пустити, не пустити? Таке рішення я відчув на власній праці… Радянсько-польський антиукраїнський комунізм невблаганно формував повоєнну історіографію. Історична правда мусила капітулювати перед політичною фальшю. І якби магістр Тожецький написав тільки те, про що дізнався з документів, не критикуючи націоналістів і не вихваляючи комуністів за їхній внесок у розквіт українського народу, то докторську дисертацію він би не захистив. Також виявився б непридатним до праці в Інституті історії ПАН. А якби навіть правда перемогла, то не пройшла б через всюдисущу цензуру. Далі вже були читачі, сформовані впродовж десятиріч фальшованою історіографією. Оті 96 %, нехай навіть трохи менше…

Тож яким чином з'явилася дисертаційна праця Р. Тожецького?

Відповідь очевидна — інші часи настали. Пішов на заслужену пенсію «старший брат», розігнано цензуру, зітхнуло вільно наукове середовище, з'явилися праці, які десятиріччями покривалися пилом у шухлядах.

Не змінився тільки читач. Він не міг змінитись, якщо формувався від шкільної лави на мільйонах примірників антиукраїнських творів Сенкевича, Гергарда і сотень інших авторів, на таких фільмах, як «Пожежник Калечь», виховувався у ненависті до непольського населення, ізольований від правди. Бо в жодній цивілізованій країні не знайдемо подібного абсурду, коли за такі інсинуації, як «Герої з-під знака тризуба», що оббріхують провідні постаті визвольної боротьби чужого народу, нагороджують автора званням професора, знущаючись із самого звання, викликаючи обурення наукового світу[25]. Тож постає запитання: хто за тим стоїть, хто зацікавлений у поширенні ненависті між народами? Це важка і дуже запущена хвороба, для лікування якої потрібне не одне десятиліття, поки виростуть вільні від впливу сфальшованої історіографії покоління, які не прагнуть чужих земель, які з повагою ставляться до інших народів.

І тільки надія на це якоюсь мірою може сповнювати нас оптимізмом.

Надбужжя під час окупації

Як ми писали у І томі (с. 87), серед усіх українських земель, інкорпорованих II Річчю Посполитою, найбільший полонізаційний терор влада застосувала на надбузьких землях — Підляшші й Холмщині. Тут не тільки не було жодної української школи, більшість церков було зруйновано або перетворено у костели, знищено культурні інституції («Рідна Хата»), кооперацію, пресу. Українське суспільство, особливо православне духовенство, зазнало гострого поліцейського втручання. За наказом адміністративних органів польська мова запроваджувалася до церковних проповідей і навчання релігії. Безпосередньо перед вересневою катастрофою «Кракуси» — озброєні боївки брали участь у руйнуванні храмів, нападали на українські доми і нищили майно «небажаного елементу». Тож не дивно, що трагічний вересень 1939 року українці зустріли не із співчуттям до сусідів, але з надією, що найгірші часи минули.

Тому вони відразу взялися за лікування ран. Утворено було Український допомоговий комітет (УДК), який допомагав утікачам з-за Бугу і випущеним з польських карних установ політичним в'язням, мобілізував населення до громадської роботи і захищав його інтереси перед владою. Відновлено було товариство «Рідна Хата» і місцеві кооперативи, до початку 1940 року відновлено 40 православних церков, а в травні 1940— собор у Холмі. Створено мережу українського шкільництва, працевлаштовано на посадах учителів молоду інтелігенцію, яка втекла від радянської окупації. У Холмі відкрито українську гімназію. Завдяки визволеній енергії національне українське життя почало розвиватись у такому темпі, якого ніхто не бачив до того часу. Але дуже швидко цей розвиток був загальмований, а доробок знищений.

У початковий період війни до німецької неволі потрапило приблизно 4 мільйони радянських солдатів, з яких понад півмільйона було зібрано в таборах на Підляшші і Холмщині. Полонені, розміщені під чистим небом і оточені колючим дротом, були приречені на знищення. Умови у таборах були настільки жахливими, що траплялися випадки людоїдства, зрештою вибухнули епідемії. Утікачі з-за дроту рознесли тиф по всій Генеральній Губернії. Восени 1941 року німецькі військові власті видали наказ очистити території від утікачів, що ховалися в лісах. Виконання наказу доручалося відділам ШУПО — поліції, яка перебувала під керівництвом цивільної влади. Щоб утворити силу, здатну протидіяти поліцейським акціям, утікачі були змушені об'єднуватись у більші партизанські підрозділи, здобувати зброю, нападаючи на німців, грабувати продукти у селах. Незабаром на чолі цих підрозділів стали відважні офіцери Червоної армії, які на парашутах були закинуті у німецький тил.

Так над Бугом постали загони радянських партизанів. Від 1941 року поряд з ними виростали польські партизанські групи. Цьому сприяло те, що німці, досконально вишколені стосовно дій регулярної армії, не мали поняття про партизанську боротьбу, на початку вони панічно боялися лісу. І не дивно: під кінець 1942 року тільки у Гвардії Людової на цих теренах було щонайменше 12 (з 31 в усій країні) партизанських груп[26].