Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Усі партизанські групи були на антиукраїнських позиціях. Отримавши в руки зброю, партизани почали нищити український доробок і його ненависних творців. Цей напрямок діяльності був викликаний відсутністю опору, бо з озброєними до зубів німцями треба було воювати, тоді як беззахисне населення можна було просто вирізати.

На зборах у Грубешові 16 червня 1942 року група колишніх офіцерів петлюрівської армії створила військове формування Українська Самооборона у складі 20 осіб, завданням якого була охорона місцевого УДК та інших українських інституцій. Після тривалих зусиль вдалось отримати напівофіційний дозвіл німецької влади на існування того формування, завдяки чому воно могло охопити своїм впливом інші повіти. І це був уже останній дзвінок.

Ще у 1941 році командир СС і поліції Любельського дистрикту Оділо Глобоцнік розробив проект германізації підлеглої території, який мав стати мостом між Сходом і Рейхом. З цією метою треба було виселити з Холмщини 110 тисяч єврейського, польського і українського населення, поселити на їхнє місце фольксдойчі з, німців і голландців, а всю територію оточити смугою українських сіл, утворивши буфер проти нападів на німецьких осадників. Акція розпочалася 27 листопада 1942 року, і до середини лютого 1943 року було виселено 116 сіл: з повіту Замость — 47, Томашів — 15 і Грубешів — 54. Більшість виселених поляків перейшла до партизанів і розпочала безпощадне знищення українського населення. Перший напад на штаб самооборони у Грубешові стався майже у відповідь на її формування — 6 серпня 1942 року. Акція не вдалась, але спонукала українців до пильності й турботи про краще озброєння. Німці ще якийсь час надавали певну кількість зброї як українцям, так і полякам, керуючись настановою: нехай б'ються між собою.

На початку березня 1943 року УДК в Грубешові запропонував польській стороні утриматись від збройного втручання. Розмови ініціював засновник Грубешівського УДК, колишній полковник армії УНР Яків Гальчевський-Войнаровський, польську сторону репрезентував голова Польського комітету допомоги у Грубешові доктор Кульчицький. Порозуміння було досягнуто, але вже 22 березня 1943 року 18-особовий польський підрозділ атакував будинок Войнаровського у селі Пересоловиці, де дружина полковника працювала вчителькою. Полковник загинув. Того самого дня був убитий голова УДК у Грубешові, доктор Микола Струтинський. 23 травня 1943 року здійснено напад на будинок колишнього сенатора Івана Пастернака у селі Хорощинка. Поранений сенатор помер через два дні у шпиталі, а його похорон у Білій Підляській перетворився на велику маніфестацію і викликав зростання Української Самооборони. Бо хто хотів жити і мав силу, мусив брати в руки зброю.

Це не була війна — ніхто нікому її не оголошував. На війні на передовій лінії воює сірий солдат, командири вищого рівня діють в укритті. Тут спочатку вбивали командирів. Не вбивали — мордували. Підступом у власному домі, використовуючи фізичну перевагу в силі. А це була велика перевага.

Як пише 3. Маньковський[27], «уже в середині 1942 року регіон між Віслою і Бугом вийшов у партизанській боротьбі на впевнене перше місце у країніУ 1943 році польських партизанів на Любельщині налічувалося приблизно 50 тисяч (с. 355), тоді як Українська Самооборона — єдина на той час реальна збройна сила українського населення на цьому терені (підрозділи УПА з-за Бугу перекинуто сюди лише на зламі лютого — березня 1944 року) налічувала в середині 1943 року близько 500 осіб[28]. Щоправда, існувала ще озброєна українська поліція, але як складова частина адміністративного апарату, створена окупантом для забезпечення публічного порядку, вона підпорядковувалася німецьким наказам. Коли німці забирали польську поліцію для пацифікації українських сіл або навпаки, то підлеглі виконували свої обов'язки старанно, але вони не могли планувати акції на власний розсуд.

Слід згадати, що жоден з польських історіографів не шкодував місця на опис діяльності української поліції, розглядаючи сам факт її існування як доказ співпраці українців з гітлеризмом, тоді як сором'язливо замовчував існування польської гранатової поліції у складі німецької адміністрації. Однак промовисту картину створюють тут цифри: у Любельському дистрикті було 25 постерунків української поліції, і аж 95 гранатової, з яких 15 % походило з довоєнної Державної поліції. Вже у середині 1941 року штат гранатової поліції становив 1380 рядових і 20 офіцерів, з яких тільки 200 працювало у кримінальному відділі. Постерунки гранатової поліції були майже у кожній гміні[29].

Чисельність польської підпільної армії неухильно зростала. У липні 1944 року на Любельщині було 70 тисяч партизанів АК, 40 тисяч БХ і 15 тисяч АЛ, у сумі 125 тисяч осіб. Це дорівнювало 8 дивізіям війська, тобто 25 % польських партизанських сил країни, не враховуючи дуже активних радянських партизанів, які мали у своєму складі польські підрозділи. Така концентрація утворилася згідно з планом акції «Буря», що передбачала перекидання до Львова під час найближчого наступу двох великих угруповань польських партизанів з білгорайських лісів і околиць Перемишля, які під час вступу Червоної армії до столиці Західної України показали б себе господарями «польської землі».

Чому на Любельщині мордували українців? Не тільки на Любельщині — на всьому Закерзонні, великодушно подарованому Польщі високими посадовцями на Ялтинській конференції. Подарованому, адже компенсації, «повернених земель» за цю територію український народ не отримав.

Польська історична література, дуже багата на таку тематику, на те питання до цього часу не відповіла. Мало того — не порушила цього питання, не побачила початку трагедії. Ось так ніби ні з того, ні з сього раптом з'явилися з-за Бугу УПА і підрозділи дивізії СС «Галичина», і почалась катастрофа — вбивства невинних поляків. І якщо хтось з авторів навіть торкається делікатної проблеми, то поверхово, побіжно, як правило, стверджуючи, що це була відповідь на вбивства поляків на Волині. Отож, повернемося до хронології подій.

Книга Й.Туровського і В.Семашко «Злочини українських націоналістів…» наводить за лютий 1943 року 23 випадки вбивств — індивідуальні, родинні і одно групове (у селі Парослі Сарненського повіту): 173 поляки вбиті підрозділом, який вдавав із себе радянських партизанів. У кількох випадках причинами знищення сімей зазначено: вбили німці спільно з українською поліцією за співпрацю з радянськими партизанами. Інформацію про Парослю обтяжує згадка від грудня 1943 року (див.: Історія… Т. II. — С. 89): «У Сарненському повіті ще в лютому сталося перше групове вбивство (виділення моє. — MC.) 17 родин польських (не 173 осіб?) і 5 українських у селі Парослі біля Антонівки». Отже, якщо разом з поляками вбивали українців (про що автори книги мовчать), то ідентифікація винних не є однозначною проблемою. Різанина поляків на Волині набрала масового характеру лише у березні 1943 року. І якщо голова УДК у Грубешові вже на початку того ж березня виступив з пропозицією щодо припинення боїв, то зрозуміло, що вони почалися тут раніше, ніж на Волині. Тобто не тут прихована причина різанини українців на Любельщині.

Якщо Українську Самооборону створено у червні 1942 року, то до цього змусила ситуація. І коли у березні 1943 року польські партизани вбили керівників, то, безсумнівно, для того, щоб безперешкодно знищувати рядових.

Для чого?

А для того, щоб до кінця загарбати частину території, яку це населення захищало від прадавніх часів як батьківщину, де сімсот років тому знаходилась столиця. Щоб знищити ті рештки, яких не вдалося сполонізувати. Це підтверджують зібрані у II томі документи еміграційного уряду і документи правителів комуністичної Польщі. Серед них наказ двох міністрів — генерала бригади Радкевича і маршала Жимерського звучить виразно:

Цілком таємно

І. Завдання

Остаточно вирішити українське питання у Польщі. З цією метою…

Цей висновок страшний, і на це немає ради. Тут випливає також інша проблема. Повсюдну участь правих і лівих лісових «армій» у фізичній ліквідації українців Закерзоння можна пояснювати як загальною ненавистю людей, котрі роками не випускали зброю з рук, так і переконанням, що це є польська земля. Злочинну діяльність провідників народу в Лондоні чи у країні, які видавали наказ про винищення національної меншини в її власному домі, треба пояснити націоналістичним світоглядом, який сформувався таким чином з різних причин. Обґрунтованим видається також міркування мемуаристів, свято переконаних, що коли партизани, крім окупантів, вбивали також українців, немовбито союзників окупанта, то робили дуже патріотичну роботу.

Стурбованість викликає також позиція науковців, бо вони також повинні показувати правду.

Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних закладів, члени і працівники Польської Академії наук, які мають у доробку численні й великі томи цінних праць про боротьбу народу з окупантом на Любельщині, — де ваш аналіз причини польсько-української боротьби на колишній території Галицько-Волинського князівства?