Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Проминемо той факт, що польське джерело зазначило процентну перевагу католиків, не підтверджуючи її даними про кількість мешканців. Важливішим є дещо інше: там, де після двох століть окупації була раптом аж одна латинська парафія у повіті, після п'яти віків католики почали становити більшість. Необов'язково навіть прийшлу; саме царська політика в останній період призвела до того, що 200 тисяч українських уніатів з Холмщини перейшли у латинський обряд. Полонізації Холмсбкої землі прислужились обидва окупанти.

Подальший процес відбувався швидше. У XX столітті тих автохтонів, що залишились, ліквідували протягом 40 років. Але це вже було століття не якоїсь там пари й електрики, а блискавичного технічного поступу, коли поряд із сучасним зв'язком опинилась скорострільна зброя, яку підкидали партизанам літаками за вказівками лондонського уряду. «Русскому православному насєлєнію» спочатку прислужились царські опікуни під час Першої світової війни, розкидаючи його на величезних просторах імперії і очищаючи територію для сусідів, які залишились на місці, а ті, у свою чергу, довершували справу. Спочатку силами війська і поліції знищили основу народу — церкву, а потім, під час Другої світової війни, визначили «спеців» — 700 чи 800 партизанів «Рися»-Басая — для знищення решти, тих недобитих у період «непорушного союзу».

Метою було винищення автохтонів. Силами власних лісових підрозділів, «Народного» Війська Польського, КБВ, МО, ВОП. У союзі з радянськими партизанами, до спілки з німецькою поліцією…

Але про це на «науковій» конференції у 1959 році ніхто не говорив. І ніхто з польських істориків не згадує про існування запису[21], який подає таку версію заснування Холма:

«Згідно з Божою волею місто Холм було збудоване так. (…) Одного разу під час полювання Данило побачив гарно залісені місця, оточені довкола полем, і запитав тамтешніх людей: «Як це місце називається?» І йому відповіли: «Холм є його ім'я». Уподобавши це місцеу вирішив збудувати там містечко. І дав Богу обіцянку збудувати церкву на його честь.

І збудував містечко, але, побачивши, що Бог йому допомагає і святий Іоанн також, збудував місто, яке не змогли взяти татари у той час, коли Батий захопив усю Руську землю. Тоді й церкву святої Трійці спалено і наново побудовано».

Наслідки облуди

Польська історіографія постійно так препарувалася, щоб показати польські права майже на всю Україну, але цього неможливо було зробити без брехні. Український дослідник Я. Дашкевич[22]викриває низку таких обманів, водночас підкреслюючи, що вони часто просто суперечать здоровому глузду, не кажучи вже про загострення стосунків.

«Починаючи від середини XIV століття, — пише львівський історик, — Польща постійно проводила імперіалістичну політику, міняючи гасла типу «від моря до моря» та «вогнем і мечем». Творцем цієї ідеології був історик Марцін Кромер (1512–1589), який твердив, що більша частина Русі, а саме Поділля (яке нібито тягнеться до Чорного моря чи — згідно з іншими польськими істориками XVI століття — навіть до Азовського моря і Дону) і Полісся віками належали Польщі, а отримала вона цю землю від сцито-сарматських язигів. Пізніше ці землі від Польщі були забрані одного разу і вдруге, поки не було повернуто на основі Любельськоїунії. І так насправді записано у документі унії, що ці території «повертаються до Польщі». Фальшування залишило сліди до нинішнього дня: у шкільному історичному атласі Молдавське Господарство між Поділлям і Чорним морем показано трохи яснішим кольором від Поділля і Галичини, які належали до Польщі, — з анотацією «вільно зв'язане з Короною», хоча нога польського солдата на берег Чорного моря ніколи не ступала».

Якщо дитину від малолітства переконувати, що біле не є білим, а тільки чорним, то через певний час вона мусить повірити у цю брехню. «Голова Товариства любителів Львова і Східних кресів проти того, щоб називати Львів українським містом. Можна говорити лише про українську адміністрацію в цьому місті», — читаємо у пресі. Звідки береться цей 105 %-ний «патріотизм» тієї проводирки «любителів», як не з брехливої історіографії? Лише журналіст[23] повинен їй пояснювати, що Львів нині є українським містом, частиною суверенної української держави, яку Польща визнала першою і до якої не має жодних прикордонних претензій [підкреслено в оригіналі]. Справжній любитель Львова швидше подбав би про те, щоб нас там любили, а не про те, щоб демонструвати свої фобії і підтримувати напругу по обидва боки. Посилання журналіста тільки на державний інтерес також є далеким від адекватності, але нехай би він спробував нагадати, що це не є польська земля! Адже польському суспільству постійно пояснювали, що Польща має право на українську землю, аж суспільство прийняло брехню за добру монету і при кожній нагоді почало юрбою протестувати проти «наступу» на його інтереси, спроб «поділу» Польщі. Поляки-колоністи, відчуваючи себе серед 70 чи 80 % «меншості» як шкарлупка в океані, почади ненавидіти господаря і хапатись за зброю, щоб викинути його з дому.

Закерзоння є типовим прикладом цього. Під час окупації польські партизанські підрозділи боролися з німцями на Замойщині, щоб протидіяти виселенню поляків. А що робили на інших теренах? Я намагався знайти у бібліотеках зведення про боротьбу НСЗ, АК, БХ з німцями на Жешівщині — не знайшов, хоча лісових братів там не бракувало. Причину легко пояснити: не можна було дратувати окупанта у місцях, де підрозділи підпілля потрібні були для очищення терену від українців і для маршу на Львів під час операції «Буря». Великій «Бурі» перешкодила УПА (особливо на Любельщині), але українців багато було знищено. «Кількість польських і українських жертв на Холмщині і західній Волині, — пише Я. Дашкевич на с. 67, — була приблизно однаковою. Рафінована польська жорстокість загалом не поступалась українській. Якщо виходити з логіки і термінології «кресовиків», то побачимо, що польські націоналісти цілком заслуговують на рівнозначне ім'я «різунів» та «гайдамаків».

Цей висновок, напевно, викличе обурення «кресовиків», але після короткого аналізу швидко втратить ознаки сенсації. Про вбивства тисяч українців на Закерзонні в Польщі ніхто не говорить. Лише часом якийсь автор зазначає, що тут чи там побито трохи українців, але тільки в рамках відповіді. Після війни преса повідомляла «аж» про один процес цього роду, який стосувався загибелі села Верховина, але з повідомлень преси ніхто не догадався, що знищено українське село. Певні застереження дає лише згадка одного з обвинувачених, що акцію здійснила «спеціальна» команда НСЗ, створена для… знищення євреїв та українців. Але ж єврейських сіл не було. Як бачимо, «діяльності» батальйону БХ під командуванням «Рися»-Басая, який називали також «спеціальним», вже було недостатньо. Мався на увазі такий, що спеціалізується на вбивствах українців.

Лише українські джерела розкривають закерзонську дійсність, у якій важко було знайти село без жертв. В одних селах гинуло кілька або кільканадцять осіб, в інших — десятки і сотні, а в Теплицях Перемишльського повіту — понад тисячу. Отже, якщо віднімемо від українського рахунку штучне обтяження такими формулюваннями, як: За співпрацю з радянськими партизанами німці разом з українською поліцією вбили…; Українська поліція з участю німців убила…; У селі Малин, на території гміни, де проживали поляки і чехи, за допомогу радянським партизанам (Ковпак) через донос українських націоналістів німці спалили живими у тамтешній церкві 603 особи (насправді німці з поляками спалили чехів і українців — див. документ 3), то будуть усі підстави вважати, що кількість українських жертв на Закерзонні дорівнювала кількості поляків, убитих на Волині.

Ось тільки питання: хто і за що загинув? Отже, за колонізацію української землі на Волині гинули поляки, а на Закерзонні — українці. Всюди за польську колонізацію. Але ніколи не було спроби колонізації польської землі українським населенням — і в одвічних польсько-українських конфліктах це було принциповою відмінністю, яка давала відповідь на питання: хто винен? У польській публіцистиці зустрічаємо твердження, що винними є дві сторони, тільки ніхто не уточнює, у чому полягає вина українців. Бо важко звинувачувати народ за те, що повстає проти своїх гнобителів.

На увагу заслуговує одна деталь. При описі вбивства поляків на Волині та в Галичині ніхто не згадує про те, що українці грабували поляків. На Закерзонні грабунок був невід'ємним атрибутом кожного вбивства. Про польські вбивства і грабунки радянські переселенські комісії доповідали Хрущову (док. 80), доповідали прем'єрові Польщі (док. 77) і просили приборкати злочинний елемент. І якщо на грабунок вирушали цілі села на 600 фурах (словами: шістсот! Див. док. 84), то виникає враження, що маємо перед собою страшне явище: абсолютну дегенерацію суспільства на цьому терені.

Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?

Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба було ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.

Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспільство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужоплемінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, каплиця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закерзонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.

Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.

Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсинуацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т. д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка[24], «обряд» убивств поєднувався звичайно з благословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (…) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, голови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали животи, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проколювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, вилами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (…) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків…». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні випадки, не називає прізвищ.