Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князівства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час поселятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Лише тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за винятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391–1392 і 1440–1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.

Проте експансія католицизму на православне Підляшшя почалася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польських колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спустошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизматиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.

Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було кандидатів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші перейшла у католицизм, тому не могла писати про православ'я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло.

Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чоловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом'яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння.

Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли латинський обряд. Монастир став регіональним центром православ'я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожертви за здоров'я і на вічну пам'ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зведеннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття.

З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польськими назвами. Це були такі місцевості:

Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Ломази, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. — Є.П.), Теребеля, Ольшанка, Славатичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, Заблоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Болотків, Саївка.

Повіт Влодава: поселення Влодава, Вишниці, Городище, Парчев, Острів, Королівка, Шумінка, Сушно, Рожанка, Любень, Жуків, Вирики, Красівка, Карлоноси, Сухава, Жежчинка, Монтвіца, Бруса, Розвадівка, Головно, Ополе, Окунінка, Стульно, Оссова, Собібор, Косинь, Хвористита, Крива Верба, Коденець, Заставки.

Повіт Радзинь: поселення Мендзижець, Вогинь, Жиротин, Гусь, Вигнанка, Комарівка.

Повіт Янів: Лосиці, Свори, Островець, Мостів, Хотиці, Гушлів.

Повіт Соколів: поселення Соколів, Рогів, Корчів, Козіради.

У записах видно певні закономірності. Російськомовні, а інколи і польські записи завершувала шаблонна дата, наприклад, 1699 року. Як виняток, вживалося слово год, це свідчить про те, що записи робили українці. У записах з деяких місцевостей налічуються сотні (навіть тисячі) осіб. Наприклад, у Соколові Підляському в 1679 році і в кількох наступних записано понад 40 прізвищ і понад 600 імен типу Боярчук, Балковець, Мочульський, Биковський, Лазовський, Доля, Заткалик, Худик, Сенюта, Харлампович, Старкевич. Адреси із західних територій, записувані спочатку досить часто, зникають з плином часу, а місцевості з-над Бугу залишаються у записах найдовше. Це свідчить про прогресування полонізації.

Тодішнє і наступні покоління приймали унію з великим спротивом, у боротьбі з нею на Підляшші допомагали навіть козаки з Запорожжя. Речниками унії стали члени литовської князівської родини Радзивіллів, які свою резиденцію у Білій Підляській перетворили на головну фортецю унійного руху. У 1628 році князь Александер Людвік Радзивілл відкрив у Білій філію Краківської академії з метою прищеплення підляській молоді польського духу. Пізніше були відкриті монастир і костел святого Антонія, реформатів (1671), монастир василіанів (1690). Місцеве населення протестувало. Знищили костел і замок Радзивіллів, а також навчальний заклад, побили священика і унійних діячів. Подібні виступи відбувались у ближчих і дальших селах, які першими запроваджували унію: у Віторожі, Сворах, Теребелі, Гнойному, Вітуліні, Козірадах у Соколовському повіті. У цих нападах брали участь запорозькі козаки, які від часу облоги Замостя військами Богдана Хмельницького у 1648 році аж до 1657 року постійно влаштовували збройні «прощі» до центру унії. Яблучинські записи наводять цілий список таких подій.

З плином часу унія майже повністю заволоділа Підляшшям. Пізніше більшого значення набрав римо-католицький костел. Це було зумовлене різними чинниками. Серед них — підтримка державними органами, визнання католицьким мучеником Юзефата Кунцевича, якого вбили за переслідування православного населення і тіло якого утримувалось у Білій, встановлення католицького єпископства у Янові Підляському, побудова 9 чоловічих і 4 жіночих монастирів та архімандритства у Кодні над Бугом. У 1864 році на Підляшші й у Холмщині (що утворюють Холмську єпархію) було вже 3 латинських єпископати, 3 латинські семінарії і приблизно 30 католицьких монастирів. Важливі уніатські об'єкти були оточені латинськими монастирями. Важливу роль у полонізаційній діяльності відігравали священики, які походили зі змішаних або суто польських родин латинського віросповідання, але перейшли у східний обряд, бо не хотіли на все життя залишитись неодруженими. Серед уніатів таким був кожний четвертий. Не дивно, що вони йшли у перших рядах полонізаторів. Внаслідок масованого натиску українське населення Підляшшя, у якого жодною мірою не була сформована національна свідомість, поволі перетворювалось у польське населення.

— Увесь цей процес дослідив і представив у численних статтях Єфим Михайлович Крижановський[10], який у 1865–1871 роках був начальником «Седлецької навчальної дирекції», а потім директором І чоловічої гімназії у Варшаві. У «Листах з Підляшшя» 1867 року Крижановський пише, що вся територія складається з більше чи менше сполонізованого елементу. До більше сполонізованих належить майже все населення більших містечок: Мендзижеча, Білої, Янова, Влодави, Лосиць, Соколова, де всі уніати забули вже батьківську мову «Зродиться у душі якась радість, коли після містечка опинишся в іншій групі — в уніатському селі, серед «селян і худоби», як сказав би шляхтич. Виникає враження, що перебуваєш у гущі українського народу; та сама мова, ті самі обличчя, ті самі «свитки і кожухи», та сама «хата», а в ній «припічок і запічок», «квітки і рушники» над іконами, дивовижно подібні манери і рухи, прислів'я і звичаї, така сама тепла, сердечна розмова. Зі спостережень життя цього народу видно як на долоні, що польщизна і латина оточили його, як імла і туман, але ще не змогли його задушити».

Подорожуючи від села до села, Крижановський проїхав усе Підляшшя і всюди побачив ту саму картину: смерть народу. Не фізичну, бо заселеність території не змінювалась, а національну — країна втрачала десятки і сотні тисяч людей, які разом з переходом до латинського обряду поривали всякий зв'язок зі своїм народом і навіть ставали його затятими ворогами.

Коли людина помре і потрапить у могилу, то залишає після себе більш-менш виразний слід. Принаймні у людській пам'яті. Ці сліди знайшов і Крижановський на своєму шляху, який розпочався на околицях Підляшшя, Луковської Землі і старого Мазовша. Це був прикметник руський, руська, руське у назвах місцевостей.

Тобто Руське Село, у якому нема жодного русина, бо всі мешканці (177 осіб) давно вже прийняли латинський обряд, розмовляють тільки польською і називають себе поляками. Недалеко звідти Руська Воля, у якій ще є приблизно 60 уніатів, а 493 католики не хочуть згадувати про свое походження. На північ від Соколова і Венгрова лежить містечко Kocie Руський, у якому нема жодної руської душі. Село Бучин Руський — так само. Мокободи — це містечко, де була церква, при якій православний священик Хребтович заснував «на вічні часи» школу, що було задокументовано в акті від 1513 року, написаному по-руськи. Крижановський зустрів тут лише католиків-поляків, жодного «руського». Далі Руська Кам'янка — 7 уніатів і 245 католиків, Савиці Руські — 18 уніатів і 238 католиків.

Загалом на тих околицях Підляшшя, де міста (Косів, Соколів) і села були заселені головним чином «руським» населенням, Крижановський зустрів 81 місцевість з уніатами, з них у парафії Чеканів біля Соколова було їх 35, в Руських Савицях 36, а в 49 місцевостях вже менше десяти, переважно по одній, дві або три особи. Тільки у восьми місцевостях уніатів було трохи більше, ніж католиків.

Біля Седлець розташоване містечко Морди. Крижановський бачив місце, де була спалена понад сто років тому, в 1773 році, парафіяльна уніатська церква. Ніхто її не відбудовує, бо від 1820 року в містечку вже нема жодного уніата, а поляки-католики будують костел з вівтарем на схід. Зі звички, як у церкві. Неподалік Бугу розташоване містечко Константинів (нині село) — церква є, але нема жодного уніата. В Лосицях у 1839–1864 роках латинізувалося приблизно 400 осіб. Це вже поляки — протестують проти закриття царською владою місцевої польської школи. Подібна ситуація спостерігається у Янові, Межиречі, Соколові, Кодні, Білій, у всіх більших містечках Підляшшя. У Білій під час заворушень і антиросійської демонстрації в католицтво перейшло приблизно 50 осіб. Уніатська церква у містечку Радзинь має ще 5 вірних, у трохи більшому Парчеві — сім. Ці свіжоспечені поляки-патріоти ставляться до своєї рідної мови гірше, ніж споконвічні поляки.