Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Антиукраїнська діяльність, інспірована правим керівництвом пролондонських угруповань на Любельщині, не обмежувалась, зрозуміло, лише виселенням українського населення, а мала всі ознаки пацифікаційної акції. Як зазначало у своєму звіті окружне правління НП, у Грубешівському повіті тільки у березні 1944 року було спалено 13 українських сіл. У Томашівському повіті в перші дні червня спалено 6 українських сіл. Подібні акції, неодноразово поєднувані з масовим фізичним терором, проводились протягом усієї першої половини 1944 року. У результаті (…) значна частина Грубешівського і Томашівського повітів була зруйнована і збезлюднена. А конфлікт на національному тлі у південно-східній Любельщині набрав характеру постійних збройних дій.

(…) Підрозділи АК, які проводили пацифікацію українського населення, намагались уникати будь-яких сутичок з підрозділами УПА і частинами дивізії СС «Галичина», залишаючи польське населення без збройного захисту і допомоги. (…) Польсько-українська боротьба врешті була для пролондонських угруповань вигідною оказією для обмеження до мінімуму збройних акцій проти гітлерівського окупанта під приводом використання партизанських підрозділів для захисту польського населення від українських націоналістів. Завдяки цьому пролондонські угруповання могли відвернути увагу мас у період, коли наближалось визволення на територіях, де проживало змішане населення, від принципових національних інтересів: боротьби з окупантом і боротьби за соціальне визволення»[32].

Таким чином, на запитання: Чому знищувалось українське населення? — Волчев відповів: Щоб очистити від нього Любельську землю. «Псування життя», виселення, спалювання сіл, знищення непокірних — усі засоби годились для досягнення мети. І про це польська історіографія мовчить. Вбивці і недобитки відійдуть у засвіти, документи пролежать під замками, поки буде винесено вирок про знищення, після чого у людській пам'яті залишиться порожнеча.

Може, не зовсім: томи «наукових» праць учитимуть нащадків, що українці на польській землі безжально вбивали поляків.

Проте…

Тут залишається ще певна дрібничка. Цитована праця — це відголосок ідеологічної боротьби у Польщі, де комуніст Волчев має нагоду сказати правду про негідну діяльність еміграційного уряду і правиці в краю. Тільки забувається, що решта цієї громадськості — лівиця, яка співпрацювала з радянськими партизанами під час боротьби з українським націоналізмом, а де-факто з оборонним національним рухом йшла пліч-о-пліч із правицею. І мовчить про те, що це ліві, польські комуністи, завершили розпочату правими справу ліквідації української проблеми акцією «Вісла».

Підсумовуючи, доходимо того самого висновку: у ліквідації української проблеми проявили солідарність усі гілки польського суспільства, незважаючи на приналежність до різних політичних угруповань, навіть тих, які взаємно поборюються.

Але ці зусилля виявилися марною працею. Бо ось після того, як минуло півстоліття, бачимо, що попри погроми, виселення і переселення, пацифікації, в'язниці, табори, вбивства і смертні вироки українці у Польщі живуть і далі, хоча правом кадука позбавлені Батьківщини. Не тільки живуть, але з кожним роком стають усе більш консолідованою, свідомою частиною народу, який тут, поруч, рукою подати, розпочав копітке облаштування меблями повернутого дому.

І народ не знищить жодна імперіалістична солідарність.

Надсяння — Повстанська Республіка

Холмщину з Карпатами єднає Перемишльська земля. Майже посередині її перетинає долина зигзагоподібного Сяну, тому народ назвав цей терен Надсянням. Це тут, за Сяном, на лівому березі, на рубежах держави князь Ярослав Мудрий з далекого Києва заснував у 1031 році місто, назвавши його своїм іменем. Кілька разів воно згадувалось у руських літописах як добре фортифіковане, багате на архітектурні пам'ятки, стало тривким доказом приналежності регіону до Київської Русі і Галицько-Волинського князівства. Схоже, що це тут, у Ярославському єзуїтському колегіумі, свого часу навчався Богдан Хмельницький. Ще у міжвоєнні роки разом з 45,3 % поляків і 8,8 % євреїв у Ярославському повіті мешкало 37 % українців, які проводили власну економічну і культурно-освітню діяльність. У 1945 році більшість їх виселено в Івано-Франківську область, а решту як небажаний елемент двома роками пізніше вивезено в Ольштинське воєводство. Пам'яткою після Русі залишилася назва. Так сталося, що ніхто її не змінив, — бачимо, так хотів Бог.

Значно старшу метрику має Перемишль, розташований на 40 км далі на південь, також над Сяном. Збудований на території, яка заселена ще у період палеоліту, тобто від 300 000 до 8000 років до Різдва Христового, він був столицею Перемишльського князівства, одним з трьох (разом з Львовом і Станіславом) головних українських осередків Східної Галичини. Незважаючи на те, що місто було захоплене Казимиром Великим у 1349 році, польську адміністрацію і устрій запроваджено в Перемишлі лише у 1434 році[33].

Після того як минули наступні п'ятсот років, за станом на 1 липня 1939 року, за даними повітової народної ради у Перемишлі на терені міста і Перемишльського повіту більшість становили ще українці. Отже, поляків було 55 850, євреїв — 21 147, інших — 371, тобто всього 77 368, а українців 79 908[34]. Ці дані підтвердив також шематизм греко-католицької церкви.

Багато сторінок можна було б заповнити описом запеклої боротьби автохтонного українського населення Перемишльського регіону і самого Перемишля проти натиску поляків із заходу, наполегливих змагань за збереження релігійної і національної ідентичності, за право жити на власній землі, представленням багатого матеріального і духовного доробку, життєписами людей, які творили цей доробок століттями, — але це вже давно зробили інші. Досить звернутись до української, російської, німецької, австрійської, чеської, словацької літератури…

Тільки не польської. Там читач не знайде нічого на цю тему. Візьмемо перший ліпший історичний нарис, краєзнавчий путівник, енциклопедичну статтю на тему «Перемишль». У кращому разі зустрінемо згадку, що регіон колись тимчасово перебував у руському володінні, але це було давно і, як показує текст, усім своїм доробком завдячує приналежності до польської держави. Так, наприклад, у «Великій загальній енциклопедії» ПВН від 1967 року про існування українців на цих теренах нема і згадки, а на тему «Перемишльський повіт» вона інформує: 1226 кв. км, 68,7 тисяч мешканців (1964); характер економіки — сільськогосподарський; 31 % поверхні займають ліси. І кінець. Принаймні не з причини відсутності місця.

У польських старих і сучасних публікаціях це явище — повсюдне, воно прекрасно підтримує польський шовінізм. Зрілий, дбайливо підтримуваний керівниками державного корабля і увічнений хронікерами. Ось, наприклад, Длугош описує, як у 1412 році король Яґелло, віддаючи католикам руський собор, прекрасно збудований з тесаного каменя (як на Русі, бо у Кракові будували з цегли), наказав викинути з підземель руських небіжчиків і замінити його на костел. І коли у 1470 році князівський собор святого Іоанна було зруйновано, щоб використати матеріал для побудови польського костелу в Перемишлі, богобоязливі католики, кажуть, мили каміння у водах Сяну, щоб очистити його від схизматичного духу[35].

І ось через п'ятсот років, коли Іван Павло II наказав повернути українському населенню захоплену свого часу греко-католицьку церкву, — підкреслимо: все-таки католицьку, — то богобоязливі фанатики, католики латинського обряду не послухали Папу-поляка! В історії Польщі це був безпрецедентний випадок. Чим це загрожує у випадку можливої дестабілізації громадського порядку — новою Павлокомою? Чи новою війною? Бо ж Павлокома не була винятковим явищем.

Польське суспільство не усвідомлює цієї загрози. Про трагізм воєнних і післявоєнних подій над Сяном, навіть на всьому Закерзонні, нинішнє суспільство XX–XXI століття не має жодної гадки. Завершується життя покоління, яке творило цю історію. Але Сізіфовою працею буде пошук картини минулих років на сторінках тодішньої преси, яка писала тільки про банди УПА і про «героїчну» боротьбу з ними органів «народної» влади. У свідомості молодого покоління цей образ закріплює популярна книга «Заграви у Бещадах» Яна Гергарда (командира полку, який воював з УПА), рекомендована Міністерством освіти як обов'язкове читання для шкільної молоді. Польська історіографія до цього часу не спромоглася показати правдиву картину дійсності.

Тому подивимось на зворотний бік медалі в описі українського історика Льва Шанковського[36].

Зміст передаю скорочено, пропускаючи з-поміж інших і численні посилання на джерела.