Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Під час німецької окупації Перемишльський регіон належав не до Дистрикту Галичина зі столицею у Львові, а до Краківського дистрикту Генеральної Губернії. У Краківському дистрикті до українців ставились як до національної меншини, а персонал навіть нижчого рівня адміністрації і поліції становили, головним чином, поляки. Наприклад, у Перемишлі несла службу гранатова поліція, на периферії українська поліція була лише у місцевостях, де переважало українське населення. Поляки не марнували часу, щоб нагадати, в чиїх руках перебуває влада. Німці також підігрівали ненависть, підтримуючи українську меншість на етнічно польських землях, а поляків — там, де більшість становили українці.

У листопаді 1943 року головнокомандувач АК видав наказ розпочати реалізацію плану «Буря», який полягав у захопленні влади у Галичині, передусім у Львові, саме напередодні вступу Радянської Армії. З цією метою було збудовано два «коридори» для перекидання збройних підрозділів з польських етнічних земель до Львова. Північний коридор проходив з білгорайських лісів через польські села у районі місцевості Нароль, через Яновський полігон до самого Львова. Цей полігон збудували «совєти» під час першої окупації Галичини, попередньо виселивши українське населення. У свою чергу німецькі окупанти не дозволили українцям повертатись на територію полігона, тобто польські частини мали добрий доступ до Львова.

Західний коридор проходив з Перемишля через польські села в околицях Самбора, Мостиськ, Рудки і Ягеллонського Городка до польських сіл на південь від Львова. На зламі 1943 і 1944 років Армія Крайова зосередила тут на вихідних позиціях велику кількість підрозділів і військового спорядження, тут також приймали з повітря зброю, розбудовували лісові фортеці.

Щоб захистити Львів від наступу з півночі і рятувати місцеве населення від знищення, Головне командування УПА, яке мало на Волині значні військові сили, перекинуло частину підрозділів за Буг[37].

У боротьбі з УПА під Посадовим у гміні Телятин від 5 до 9 квітня 1944 року формування АК були розбиті, внаслідок чого на північному відтинку фронту план «Буря» провалився. У другій половині квітня УПА витіснила польських партизанів за річку Гучву, а після її форсування у червні наступ було спрямовано на Грабовець. 14 липня почався радянський наступ.

Гірше складалася ситуація у Перемишльському регіоні. Тут взагалі не було сил, які могли б протистояти польським діям. Українські «збройні сили» складалися з 308 поліцейських (з них 8 у Перемишлі), розкиданих по 41 постерунку, тоді як АК мала 10 тисяч озброєних до зубів партизанів і постійно поповнювалася свіжими силами з польських етнічних земель. Союзна авіація постійно курсувала над західною частиною Ярославського повіту і південною частиною Пшеворського, забезпечуючи тут польську «партизанську республіку» зброєю, набоями і необхідним військовим спорядженням. Наприклад, 28 квітня 1944 року над селами Бахуж і Гарта з'явилися сотні літаків союзників з вантажем для польських боївок. Привезена союзниками зброя використовувалася для знищення українського населення. Згідно з директивою лондонського уряду АК уникала боїв з німцями, бо її завданням було очищення від українського населення тилу для операції «Буря». Від березня до червня 1944 року тут розгромлено понад 20 українських сіл.

Справжнє пекло розлютувалось на цій території після вступу Радянської Армії, а особливо після підписання угоди про репатріацію населення. Українців «заохочували» до «добровільної» репатріації спаленням сіл, грабунком майна і масовими вбивствами, що їх проводили міліція і військо за сприяння партизанів і місцевих поляків. У відозві «До польського населення у Перемишльському; Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському та інших повітах» були окремо названі випадки антиукраїнського терору, вчиненого громадською міліцією, аківцями і цивільним населенням, які замордували у Павлокомі приблизно 300 українців, Сівчині і Березці — понад 200, у Малковицях — приблизно 200, у Бжужці і Раховій — понад 130, у Скопові — 115, в Ольшанах — 9, у Горайці — 135, у Люблінці — понад 200, у Курилівці — приблизно 200, у Кобильниці — 30 і сотні людей в інших селах. «У цих вбивствах, — зазначається у відозві, — польські бандити застосовували нечуване варварство: живим виколювали очі, відрізали вуха і язики, випалювали на тілі жертв хрести і тризуби, кидали недобитих людей у вогонь, не жаліючи жінок, старих, дітей…»

Зважаючи на повну беззахисність населення, Головне командування УПА на початку серпня 1944 року направило у Перемишльський регіон приблизно 2500 бійців та офіцерів, які не тільки організували оборону від нападів, але й знищили найбільш активні польсько-більшовицькі бандитські осередки у регіоні. У кінці 1944 року більшість частин була демобілізована, але кадри, що залишились, дали змогу організувати самооборону, а потім і місцеві сотні УПА. Територію так було насичено озброєним українським населенням, що у Перемишльському регіоні виникла повстанська республіка з Володжем і Голучковим на заході, Ольшанами, Гороховицями і Аксманицями на сході, Ісканем на півночі і Юречковою та Лещином на півдні. До «республіки» впускали після подання перепустки, на «кордонах» стояла охорона. На цьому терені (під Верхньою Лещавою) у 15-годинному бою 24 жовтня 1944 року радянський генерал був смертельно поранений, у військовій частині було 207 вбитих. Тут були старшинська школа, школа для санітарів, відбувалися різні військові курси. Тут виробляли цигарки з написом «УПА», тютюн, пасту і мило, вичиняли шкури, варили сіль, працювали шевські верстати, швацькі майстерні з пошиття білизни, мундирів, виробляли светри, збирали трави, виготовляли ліки. Втікачів з-за Сяну розміщували у селах, залишених поляками. Цивільне населення отримувало соціальну допомогу, безоплатно лікувалось у власних амбулаторіях і лікарнях. Працювала внутрішня пошта, гірше було із зовнішніми контактами — листи поверталися з написами: територія зайнята бандерівцями, і тому вручити неможливо.

Після повернення додому демобілізовані партизани організували нові збройні частини, головним чином СКВ (Самооборонні кущові відділи). З 15 квітня до 15 травня 1945 року вони ліквідували понад 20 постерунків МО. 21 квітня було знищено польське село Боровниця, де перебували: 30-особова група для спеціальних завдань, 70-особовий постерунок МО і 300-особовий відділ під командуванням Сліпого, який складався з усіх здатних тримати в руках зброю мешканців Боровниці. Село мало 40 станкових і ручних кулеметів, гармати, значні запаси гранат і амуніції. Це була фортеця польського шовінізму між Бірчою, Дубецьким і Сяноком, відома ще з часів окупації численними нападами на українські села. За часів «народної влади» вона стала одним з найсильніших гніздувань тероризму в районі Бірчі. Після розгрому боївок у Боровниці, Гронзьовій, Добріці, Лещаві і Кужміні «повстанська республіка» розширила свою владу на весь Перемишльський регіон і утримувалась від травня до кінця серпня 1945 року. Польські осередки існували тільки у Перемишлі, Пікуліцах і Бірчі, але їхній особовий склад (військо і поліція) не появлявся в українських селах.

А тим часом польська влада виселила українські села, розташовані на захід від Сяну, в околиці Радимина. Після виселення УПА спалила покинуті господарства в селах Острів, Уйковиці, Мацьківці, Батичі, Сосниця, не зачіпаючи, однак, польських господарств. Держава ж мобілізувала засоби для масового виселення, у якому українська «республіка» Перемишльської землі мусила загинути.

Усе Закерзоння становило у структурі УПА VI Військовий округ «Сян», який поділявся на тактичні дільниці: «Данилів» (Холм), «Бастіон» (Любачів) і «Лемко» (Перемишль). Бойовий склад дільниці «Лемко» ніколи не перевищував 2150 бійців і офіцерів. У другій половині 1945 року ПНР протиставила йому дві військові дивізії у стані боєготовності, а це щонайменше 10 тисяч осіб, численні частини КБВ і ВОП, що в сумі давало більш як п'ятиразову перевагу тільки у людській силі.

1 вересня 1945 року почалось масове виселення. Військові частини оточували села і гнали людей до залізничних станцій або до кордону. При тому солдати грабували селянське майно, били, викручували руки, змушуючи підписувати звернення про «добровільне переселення». Дуже постраждало село Цісова у районі Бірчі. Під час виселення польське військо вбило тут 19 українців, у тому числі 6 жінок і 7 осіб у віці 70–92 роки. Майже всі зазнали тортур, їм ламали руки, обрізали язики, вуха, носи, жінкам груди. 30-річній Марії Сігалін кілком проткнули живіт. З 230 господарств на селі було спалено 180. Тих, хто «зголосився» до виселення, пішки погнали до кордону. Господарства негайно були пограбовані польським цивільним населенням з Коженця і Гути.

Селяни кинулись у ліси під крило УПА і тих польських сіл, мешканці яких співчували виселенцям, переховували їхню худобу, збіжжя і навіть людей. УПА видала низку листівок, спрямованих до поляків і Війська Польського, закликала чоловіків до зброї і розпочала боротьбу з тими, хто займався виселеннями. Було зірвано і спалено сотні більших і менших мостів, знищено десятки кілометрів залізниці й телефонних ліній. На дорогах викопували рови, насипали вали, звалювали в купи дерева і каміння, будували барикади. Ліквідовано переселенські комісії з офіцерами радянського МВС. Організовано багато атак на частини противника. Розбито частини у Цісовій, Жогатині й Кужміні, організовано триразовий напад на Бірчу, атаки на Перемишль, щоб вчинити паніку, та низку інших акцій.

У жовтні 1945 року було опубліковано різними мовами великим накладом «Відкритий лист до всього культурного світу» (див. док. 53 — Звернення Закерзоння), який розповсюджувався по всій країні, а також був вручений усім послам у Варшаві. Це один з хвилюючих доказів трагічної ситуації українців Закерзоння.

У вересні 1945 року УПА знищила польську боївку у Войтковій, а в жовтні гарнізони і боївки у Дильонговій, Сельниці, Павлокомі, Тарнавці, Сівчині, Ясениці Сівчинській, Лещавці. Було атаковано гарнізон у Жогатині і Бірчі, Волі Коженецькій, Кужміні. У листопаді відбулись чергові напади. У грудні спалено Великий і Малий Кругель під самим Перемишлем, обстріляно з гармат місто, знищено міський водогін.

У другій половині листопада військо відновило переселенську акцію. Крім виселених на першому етапі 30 сіл, цього разу усунено українців з таких найближчих околиць Перемишля, як Великий і Малий Кругель, Пікулиці, Негрибка, Княжиці, Станіславчик, Лучиці. У грудні настала черга Рокшиць, Брилинць, Кописна, Риботичів і Риботицької Посади, у січні 1946 року — Ляхави, Лімни, Добри, Добжанки, Пйонткови, Руського Яворника, Жогатина, Поремб, Улучі, Грушківки, Війська, Голучкова, Тирави Сольної, Волі Крецовської, Пашови, Лещави Нижньої та інших. Усі ці села були дощенту пограбовані. Грабіж і терор були передбачені у плані виселення як засоби, що зроблять неможливим подальше життя для українського населення на цих теренах і змусять його втікати з власного дому та рятуватися від смерті серед більшовиків.

Повстанська листівка так описувала терор Війська Польського. В кінці лютого 1946 року в селі Лещава Військо Польське закрило у церкві 120 осіб. В'язні сиділи там цілий тиждень. Їх морили голодом, били, купали одягненими у річці й тримали мокрими на морозі. У церкві військові танцювали, стріляли, мордували людей, влаштовували дикі оргії. Інколи на захист змучених людей виступали радянські прикордонники, а особливо більшовицька військова частина, яка охороняла табори німецьких військовополонених у Негрибці.

Як зазначає звіт з Перемишльського регіону, у період від 20 грудня 1945 до 20 січня 1946 року виселено звідти 70 % населення, було вбито 49 і поранено 15 українців, арештовано 357. Спалено 290 господарств. Зґвалтовано 15 дівчат. Відбувся 31 бій, у якому було вбито 47 і поранено 26 бійців УПА. Втрати Війська Польського: 39 вбитих і 40 поранених. Підкреслюємо: звіт охоплює тільки один місяць.

Весною 1946 року УПА добилась численних перемог на Лемківщині. У безперервних боях сотні Хріна і Мирона розбили всі прикордонні й місцеві гарнізони, знищили станцію Лупків, заблокували тунель, взяли у полон понад 150 солдатів. Після розмов їх звільнили, за винятком тих, які брали участь у мордуванні Морохівської Завадки. Значна частина польських солдатів втекла до Словаччини, де їх інтернували. Це була сенсація для світової преси.

У Перемишльському регіоні УПА дошкуляла 9-й дивізії Війська Польського. У березні 1946 року була розбита військова частина в Улучу, у травні — 28-й полк 9-ї дивізії над Сяном, у червні старшинська школа УПА розбила у Корманицькому лісі старшинську школу 9-ї дивізії. Було знищено всі прикордонні фільварки, призначені для розміщення ВОП.