Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Недавно у Львові з'явилась книжка доктора Мирослава Трухана[4], де відомий український публіцист, який певний час проживав у Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польській літературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крім збірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки, наприклад, «Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов'язковим чтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б дивним, якби такий стереотип не утвердився у польському суспільстві.

Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій арені почали з'являтись особистості, які були здатні побачити кривду Закерзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — геноцид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є доповідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:

«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше — ми хотіли вірити, що це народ вбивць, гайдамаків і т. п. Не всі, це правда, але достатня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. І вдарити себе у груди».

А коментатор[5] додає:

«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзі різкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикою Рішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропаганда вплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідників польсько-українських відносин, істориків старшого покоління».

Вагомі слова! Їх можна лише доповнити: пропаганда ненависті має за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казимира Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміни у психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрямку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформульована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альманаху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків, 1993. — С. 135–143), доходить до обмеженого грона людей.

Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З Парламентом Речі Посполитої включно.

Боротьба за підляські душі

Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричинилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підняти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу.

Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з'явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780–1786 роках було видано «Історію польського народу» Нарушевича (томи 2–6, том І з'явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов'язані з кордоном на лінії Буг — Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала велику державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів[6]. Від Шайнохи починається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія Нарушевича стала догмою для його нащадків.

Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джерела» — цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці[7] вчений авторитетно стверджує:

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т. п. Тому правильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близького сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто додати, що версія польського дослідника також підтверджує українську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку походження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосовано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напасником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як турово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, помилявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істориків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац, ях з науковими амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічниках…» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі історики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з литовцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»[8].

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що Дрогічин виник приблизно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати читача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової[9], археологічні дослідження останніх десятиліть підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник, Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестської землі і тим самим Київської Русі. І коли у X–XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами кочівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від початку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087–1157). У середині XIII століття нижньопідляське Прибужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чимале місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронуватись на «руського короля». (…) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (…) Тут мова йде про простори Підляшшя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька колонізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з часом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Соколів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.