Розділ «Частина перша Екстермінація Закерзоння»

Про злочин свідчать документи, які додаються. Їх підбір не вичерпує всієї проблеми. Викриттям інших випадків людиновбивства повинна зайнятись прокуратура.

АВТОР

Варшава, квітень 1994 р.

Вулканічна територія

Терміном Закерзоння називається регіон, який колись належав до Галицько-Волинського князівства, що пізніше потрапило під польське володіння, а після Другої світової війни залишилось у складі польської держави. Цей термін, популярний в Україні, у Польщі вживається дуже спорадично. Напевно, тому, що означає… українські землі. Нагадування цього факту виводить з рівноваги значну частину суспільства, свято переконаного, що це одвічно польські землі. Сьогодні їм відповідала б найкраще назва «постукраїнські», бо після геноциду[1] воєнного і післявоєнного періоду тут залишилось небагато українців. Тому в Польщі надають перевагу адміністративній термінології — Любельщина, Замойщина і Жешівщина, хоч жодна з цих назв не охоплює території всього Закерзоння.

Термін Закерзоння утворено в міжвоєнний період від прізвища англійського політика Н. Ґ. Керзона (1859–1925), який 11 листопада 1920 року на конференції у Спа виступив з пропозицією встановити перемир'я у польсько-більшовицькій війні. Він запропонував розмежувати воюючі сторони вздовж лінії Гродно, Брест, Доpoгуськ, Устилуг, Крилів, на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. Автор вважав, що саме там повинен проходити східний кордон Польщі. Тоді проект не прийняли, переговори було зірвано, а 18 березня 1921 року в Ризі підписали мирний договір, який санкціонував приєднання до Польщі українських і білоруських територій, зайнятих у 1919 році польським військом.

Закерзоння стало вулканічною територією від моменту переходу до польських рук. Проблеми почалися з півночі, на Підляшші, де руський кордон пролягав неподалік від Любліна, у Соколові правило руське населення, і тільки Луків був мазовецькою прикордонною фортецею. У той час національним консолідуючим фактором була релігія. З ініціативи Католицької Церкви був забитий клин з образі Брестської унії 1596 року. Це призвело до того, що сотні тисяч православного населення Підляшшя відмовились від материнської мови, прийняли католицький обряд і таким чином стали поляками, збільшивши чисельність польського народу і спричинившись до чергових територіальних здобутків між Віслою і Бугом. Цей процес зафіксований видатними польськими істориками. Видатними і порядними, бо історики, як і всі люди, не завжди мають цю прекрасну рису.

Historia est magistra vitae — історія є вчителькою життя. Це висловлювання стародавніх римлян нагадав собі Пілсудський, посягаючи після відродження польської держави на чужі території і мільйони чужого населення, як це зробив століттями раніше Казимир Великий. Під приводом війни з більшовиками він викликав з Франції добірні польські дивізії і задушив новонароджену західноукраїнську державу, розраховуючи на те, що мільйони українців збільшать чисельність польського народу і стануть його інтегральною частиною.

Розрахунки не справдились, бо українці за Пілсудського вже не були русинами часів Казимира Великого.

Якщо під правлінням Романових Україна не могла звільнитись від гнітючого комплексу під назвою «Малоросія», то під скіпетром Габсбургів відбувалась величезна праця усвідомлення. Українцями стали русини з усієї Галичини, у тому числі й Закерзоння, за винятком частини Лемківщини. І хоча влада міжвоєнної Польщі відібрала в українців здобутки австрійського періоду, ліквідувавши національне шкільництво, перекидаючи педагогів у Центральну Польщу, закриваючи кооперативи, читальні, культурні установи, забороняючи спортивні організації, навіть відбираючи спортивні майданчики (наприклад, справа «Сокола-батька» у Львові в кінці тридцятих років), але не могла забрати найбільшої цінності — національної свідомості. Причому чим сильнішим був польський тиск, тим більше зростала національна свідомість. Ледве органи юстиції повісили двох членів ОУН — Біласа і Данилишина за напад на пошту в Галичині (Ягеллонський Городок біля Львова, 1932), а молодь на Волині (не кажучи про ближчі регіони) вже співала гро них пісні[2]. Національна свідомість формувалась найперше у галицьких містах, які були опорою поляків, у Львові, Перемишлі, Станіславі, Тернополі, а потім розходилась до всіх закутків Західної України, оминаючи різні Сокальські кордони, будила життя у заспаних регіонах Закерзоння, перетворюючи народні маси у народ, здатний до державного існування.

У січні 1945 року на конференції в Ялті польський східний кордон було пересунуто на лінію Керзона. Представники переможної коаліції відібрали у поляків непольські Східні землі, компенсуючи їх німецькими землями. Тодішня влада сформувала теорію, що Польща має на ці землі історичні права, бо це були п'ястівські землі, і якщо нащадки П'ястів повертаються на ці землі, то це акт історичної справедливості. Звідси і виникла назва: Відновлені землі. Тут була нелогічність, якщо врахувати, що раніше Польща обґрунтовувала історичним правом анексію українських земель, а тепер мусила їх віддати. Справа виглядала простіше: кордони визначали переможці, не запитуючи жителів — українців, поляків і німців. За розпалювання Другої світової війни німців покарано зменшенням державної території на користь покривдженої Польщі, за це у Польщі відібрано її непольські землі на користь одного з переможців. Пропаганда того, що Польща «відновлювала», «поверталась» і т. д., була наївною, бо на пересування державних кордонів поляки не мали навіть найменшого впливу.

Про згоду на лишения поза кордонами земель, населених українцями, не питали також Україну. А це були: Підляшшя і Холмщина, частина Сокальського і Рава-Руського повітів, Любачівський повіт, долина Сяну, частина Бойківщини і Лемківщина, тобто територія, яка належала кілька століть тому (крім Лемківщини) до Галицько-Волинського князівства й налічувала 19 тисяч квадратних кілометрів і приблизно 1,5 мільйона людей. Для керівників великої коаліції це був неістотний дріб'язок, а для мешканців Закерзоння — трагедія життя, яка поглинула тисячі людських жертв.

У вогні Другої світової війни польсько-український конфлікт розпалився до білого жару. Шість чи сім відсотків полякіг промосковської чи пролондонської орієнтації, які залишились на Волині після радянської депортації, об'єднались у спільній справі — боротьбі з українськими масами. Відповіддю було гасло «Поляки, за Буг!» А за Бугом, на Закерзонні, під гаслом «Українці, за Збруч!» знищували українців. Почалося з окремих осіб, інтелігенції, вчителів, священиків, громадських активістів, а потім вбивали усіх підряд — десятками, сотнями, цілими селами. За даними Т.Збиша[3]серед 50 тисяч осіб польської самооборони на Галичині майже половина (22796) служила у радянських батальйонах смерті, так званих «стребках» (істрєбітєльниє батальйони), створених НКВС для вбивств української молоді. На Закерзонні людиновбивство відбувалось під вітчизняним прапором, спочатку під гаслом помсти і боротьби з УПА. Незабаром геноцид охопив також цивільних — старих, жінок і дітей, оскільки молоді чоловіки перебували в УПА і в самообороні. Ніхто вже не виправдовувався, тільки бив, бо такою була мета геноциду.

Коли міжвоєнна практика показала, що на тодішньому етапі розвитку національної свідомості полонізація українців була неможливою, маршалок Ридз-Смігли на початку 1939 року поставив перед Радою Міністрів питання (див.: Історія… — Том І. — С. 289): «Як розв'язати (ліквідувати) українську проблему в Польщі?» Оскільки на виконання рішення не вистачило часу, то дискусію відновили «на лондонській бруківці», легко модифікуючи формулювання проблеми: «Як вирішити українську проблему після визволення Польщі?» Рішення було однозначним: позакривати, віддати під суд, знищити, виселити, викинути за Збруч на поталу «Советам» (дивись документи в II томі), залишаючи очищену землю.

Відповідні накази, а також технічні засоби у формі зброї і боєприпасів було вкинуто на вулканічну територію. Постачальниками московської зброї для польських комуністичних формувань були радянські партизанські угруповання. Усе слугувало «очищенню території».

У лондонських міркуваннях виникали застереження, що під час здійснення гасла «Українці, за Збруч!» можуть виникнути ускладнення: що робити, коли «совєти» не захочуть їх прийняти? І тут з допомогою прийшов польський комуністичний уряд, підписуючи умову про добровільне переселення населення. Лондонські плани реалізовувались легально «в дусі» дружби, співпраці і взаємодопомоги, інколи навіть у формі конвоювання радянськими солдатами «добровільно» переселеного люду. Інша справа, що конвоювання було потрібним для захисту переселенців від польських грабіжників. Траплялися також випадки, коли радянські військові підрозділи припиняли людиновбивчі бажання поляків, а ініціаторів запроторювали до в'язниці. Але оскільки не мали права судочинства, то передавали їх польським правоохоронним органам, рятуючи злочинців від більших неприємностей. З часом державний апарат почав безпосередньо відігравати все більшу роль у процесі геноциду.

У цьому процесі брали участь Військо Польське, Управління Громадської Безпеки, КБВ, Міліція Обивательська, ОРМО, а також НСЗ, АК, БХ та інші партизанські формування, інколи бандитські, а також цивільне населення, озброєне владою «з метою захисту від українських банд». Під час підготовки до нападів чи виселення окремих сіл на місце операції приїжджали сотні польських фур і чекали, коли можна буде почати грабунок. На місці акції залишались згарища, а плани очищення території набирали реальних форм. І коли людина читає розповіді свідків цих операцій, то мимоволі волосся на голові стає дибки і виникає питання: хто в них не брав участі?

Екстермінація українського населення на Закерзонні для широкого загалу польського суспільства — terra incognita. В українській літературі існують досить численні описи цих подій, але все це — публікації з-за океану, розлогі, малотиражні, а тому і дорогі, у Польщу вони потрапляють досить спорадично. Ну і не дуже доступні для молодшого польського покоління з огляду на мову.

У різних архівах розміщені зібрання документів підпільних бойових організацій, які брали участь у польсько-українській боротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архіви у Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібрання і документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку, що операція очищення Закерзоння від українського населення була геноцидом.

У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкованих публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей висновок. У документах польських формувань не знайшов жодної згадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у наказах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки, дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах. Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польської літератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вона дуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони примірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причиною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, як цей тип формувався, вистачає переконання, що українець народився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден автор не відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило українське населення на Закерзонні.